EN / UA

«Хочеться просто якісно робити те, що ми вміємо найкраще: зберігати й популяризувати українське кіно»,

Олександр Телюк

Про культуру під час війни

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я пережив заціпеніння і розгубленість, яке, думаю, знайоме багато кому. Мені здавалося, що культура загалом і ми як культурні діячі та діячки зробили недостатньо, щоб запобігти цьому хаосу і жорсткості. У мене була криза сприйняття культури: чи взагалі вона на часі, чи потрібно цим займатися, чи краще йти воювати або волонтерити.

Така турбулентність, професійна і персональна, тривала кілька місяців, і якоюсь мірою триває досі. Проте в якийсь момент стало очевидно, що культурний фронт також відкрився, що інформаційна війна, яка тривала, триває і далі. І що це зокрема й культурна війна, яка має довгу історію, — війна не лише про території, але й про ідентичності, про культурний вимір, про захист права на вибір.

Робота Довженко-Центру під час повномасштабного вторгнення росії в Україну

Довідка: Національний центр Олександра Довженка (Довженко-Центр) – найбільший і єдиний міжнародно визнаний кіноархів України, в якому зберігається понад 10 000 найменувань художніх, документальних, анімаційних українських і закордонних фільмів та тисячі архівних документів з історії українського кіно.

Довженко-Центр займається не тільки зберіганням та архівацією українських фільмів, але й популяризацією, дослідженням та поширенням національної кіноспадщини на локальну та закордонну аудиторію.

5 серпня 2022 року Державне агентство України з питань кіно видало наказ про «реорганізацію» Довженко-Центру у декілька нових юридичних осіб, що де-факто означало його ліквідацію, як заявили представники Центру.

Українська культурна спільнота швидко відреагувала на цю подію і стала на захист Довженко-Центру. Петиція про скасування «реорганізації» на сайті Кабінету міністрів набрала необхідні 25 тисяч підписів менше ніж за місяць. Тепер уряд має її розглянути.

Спочатку діяльність Довженко-Центру зупинилась. Частина команди виїхала за кордон, частина долучилася до Збройних Сил України. У нас був великий тягар відповідальності за колекцію Центру — це 10 тисяч найменувань кінофільмів на плівкових або цифрових носіях, тисячі артефактів з колекції кіноархіву та музею кіно. Було довго незрозуміло, що з цим всім робити.

Ми радилися з державними органами, Міністерством культури, Держкіно, але в той момент ті інституції теж були паралізовані й не функціонували так, як мали б. Було багато міжнародної комунікації з цього приводу, бо колекція українського кіно має світове значення. Нам запропонували підтримку з-за кордону, яку ми не могли прийняти з технічних причин, тому що архів Довженко-Центру є власністю держави.

Спочатку ми намагалися організувати евакуацію до Львова, але стикнулися з бюрократичними перепонами. Тоді ми вирішили створити умови для убезпечення кіноархіву в межах самої будівлі Довженко-Центру. Проте плівку не можна було нікуди переносити, адже вона потребує спеціальних кліматичних умов для збереження, тому ми залишили її в сховищах і сподівалися, що не «прилетить». Зараз ніби градус небезпеки трохи впав, але це був досить кризовий момент.

Довженко-Центр раніше функціонував у форматі великого хабу, в якому представники культурних індустрій разом створювали щось, організовували різні події. Зараз наш ідейний вектор змінився, ми відходимо від міждисциплінарності й максимально зосереджуємось на кінематографі, щоб не розпорошувати зусиль, адже команди та ресурсів стало менше.

Хочеться просто якісно робити те, що ми вміємо найкраще: зберігати й популяризувати українське кіно.

Ситуація з кіновиробництвом в Україні

У 2022-му році і Міністерство культури, і Український культурний фонд, і Держкіно заморозили всі проєкти по фінансуванню. Тому кіно не фінансується зараз державою, але знімається за свої кошти, зокрема й ігрові фільми. Більша частина — це навіть не документальні стрічки, а воєнна хроніка.

Так склалося, що в Україні основний інвестор кіновиробництва — держава. Така ситуація не унікальна, але в багатьох інших країнах фінансування більш диверсифіковане, є більше фондів та інших джерел, телебачення також бере участь. В Україні держава монополізувала це питання за собою. Тому ці хвилі активності, які виникають у кіновиробництві, часто залежать від конкретних людей, які обіймають посади в Держкіно.

Держава ще на початку 2010-х усвідомила цінність кіно і почала давати більше грошей на його створення. З'явилися відкриті конкурси, пітчинги. Хоча до них є багато питань, але ця система створила певний люфт для незалежних кіновиробників. Збільшилась кількість продюсерів, режисерів.

Революція Гідності дуже вплинула на ентузіазм в цій сфері, на стиль українського кіно. 2014 рік зняв ідеологічні шори, стало більше тем і фільмів, які фінансувалися не лише державою.

Фільми, які мали вийти в Україні у 2022 році, зараз показують на фестивалях за кордоном. У дистриб'юторів з’явився запит на класичне українське кіно, вони роблять його репрем’єри. Раніше цим займався лише Довженко-Центр. «Тіні забутих предків», «Вавилон ХХ», «Чорний птах з білою ознакою» можна подивитися в широкому прокаті в багатьох містах України.

Поки рано окреслювати якісь тенденції, як повномасштабна війна змінює українське кіно. На сьогодні вийшов тільки один фільм, знятий під час війни, — «Снайпер» — і зрозуміло, що це дуже швидко зроблене кіно. Як і у випадку з подіями Майдану, цей злам точно відбудеться. Буде багато фільмів про війну, ця тема в нашій культурі стане провідною на десятиліття вперед. Маємо багато чого ще відрефлексувати.

Боротьба за Довженко-Центр

Жодного разу держава не вживала слово «ліквідація». Щоразу це були якісь різні способи позбавити Довженко-Центр суб'єктності.

5-го серпня дуже несподівано вийшов наказ Держкіно, в якому йшлося про розподіл Довженко-Центру на три окремі структури, що залишило багато запитань по собі та створило безпрецедентні ризики для колекції українського кіно. Одним з пунктів наказу була передача фільмофонду Довженко-Центру до державної установи «Науковий центр кінематографії України» — фіктивної організації, яка існує тільки на папері, і яку скоріш за все використовували для різних корупційних схем.

Теперішнє Держкіно — це люди, які не мають кінематографічного бекграунду, ваги у професійній сфері та досвіду виконаних проєктів у культурному менеджменті чи кіновиробництві. Підозрюю, що вони не розуміють до кінця, чим є Довженко-Центр.

Різкість і непрозорість рішення про «реорганізацію» змушує думати, що хтось може впливати на Держкіно. Вони ніяк не можуть пояснити, навіщо це робиться, що за цим стоїть. Створюється враження, що це просто якийсь дерибан майна або землі.

Ми дуже вдячні спільноті, що підтримує нас. Виникли народні петиції проти ліквідації Центру, колеги з різних секторів написали листи підтримки, приєднались міжнародні кіноорганізації. Це говорить про те, що Довженко-Центр — не тільки наша заслуга, не лише наша інституція і спадщина, люди розуміють значення цієї колекції.

Втрачені імена українського кіно

У дорадянський період в Україні приватні кіновиробники були головними агентами кіноіндустрії. Існували кіноательє, які знімали стрічки, але вони були дуже далекі від того, що ми зараз називаємо фільмами, скоріше короткі замальовки хвилин на 10. Часто знімали на камеру театр і показували без монтажу, це був дуже популярний формат.

Кіно, яке виникало в той час, називали «кінематографом атракціонів». Воно було призначене для перегляду не в темних залах, а десь на базарі, для розваги, без звуку. Те, що робив Сахненко, (Данило Сахненко, український режисер із Дніпра — ред.), в тодішньому Катеринославі — це гарний приклад.

Він брав участь у зйомках фільму «Запорізька Січ», який був блокбастером того часу, але стрічка не збереглася. В той час не існувало культури збереження і спеціалізованих інституцій, навіть уявлення про це не було. Плівка була легкозаймиста, від високої температури могла спалахнути. До того ж згодом прийшли більшовики, які методично все знищували.

Історія про чотири кадри, які збереглися з фільму, трохи міфологізована. Ніхто з колег, з якими я спілкувався, не бачив цих кадрів і не знає, де вони.

У 1920-х роках в Україні кіновиробництво нормалізувалося, ставало ринковим, в нього вкладала гроші більшовицька влада. Сахненко не продовжив роботу в кінематографі, можливо тому, що совєти з великою підозрою ставилися до всіх, хто працював у цій сфері в імперські часи. Але є відчуття, що ця людина могла б багато дати українському кіно.

Як росія краде українські фільми

Оригінали усіх фільмів, які виходили в 50-60-ті роки, віддавалися в Москву, де не приймали на збереження український дубляж. До таких фільмів як «В бій ідуть одні старі» чи «Королева бензоколонки» існували українські версії дубляжу, але вони не збережені. Був один випадок фантастичний, коли у Маріуполі знайшли українські аудіодоріжки до фільму «За двома зайцями».

Тривалий час Москва відмовлялася повертати фільми в Україну, пояснюючи це тим, що у нас немає умов для зберігання. Потім в Україні створили ці умови, але після 2014-го року комунікація стала важчою.

У нас є список фільмів, які зберігаються в Москві, серед яких півтора десятка назв лише німого періоду, не кажучи вже про фільми 60-х років. До 2018-го ми ще робили спроби їх повернути. Фільми, які ми знаходимо в європейських кіноархівах, можна повернути за місяць, там процедура дуже проста. 

Українське кіно за кордоном

Запит на українське кіно шалений, це точно тренд. За кордоном є потреба розуміти, що таке Україна, для них це нова тема для досліджень. Вони лише починають намацувати правильну риторику щодо України.

За цей рік Довженко-Центр провів вже 50 показів за кордоном, ще з десяток планується на найближчі місяці. Інколи ми показуємо, те що просять інституції, інколи самі рекомендуємо фільми. Багато просять Кіру Муратову, з нею конкурують «Земля» та «Тіні забутих предків». 

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація: Оля Василець.
Редагування: Дінара Халілова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.