Ні ґрунту, ні бази: ідентифікація майбутнім Дніпра
Мінько
Цією стрічкою також позначають небезпечні об’єкти, конструкція яких у будь-який момент може не витримати та завалитися. Під час прогулянки група огортала стрічкою об’єкти, нетривкі будівлі та майданчики, підкреслюючи їх невизначений статус, оприявнюючи неоднозначність просторових та історичних взаємозв’язків.
Коли учасники колективу проводили глядачів відносно безпечними вулицями, на їхніх головах були будівельні каски — так вони сповіщали про небезпеку падіння уламків нестійкої історичної конструкції.
Ця прогулянка була лише першою частиною роботи «Демонтаж»: у наступних ітераціях вона мала розширюватися далі, навколишніми вулицями. Метою було показати, що в міському середовищі простори з різних часів співіснують та спільно підкреслюють невизначену приналежність Дніпра якомусь конкретному, однозначному минулому чи майбутньому.
Місце невизначеності має заступити визначеність, а нетривкість замінитися непохитністю. Ідентичність України та кожного її міста має бути окреслена, як окреслюються плани оборони на прифронтових територіях.
Така необхідність постає з виклику, який кидають образи політичного та культурного самовизначення з російської пропаганди. Попри суперечливість та абсурдність (а може, саме завдяки цьому), велика частина тамтешнього населення охоче їх сприймає. Елітам та населенню РФ властива ідентифікація від негативного, через іншування, розрізнення з множинним ворогом. Що більше ворогів ззовні та всередині країни, то щільніше визначається власний образ. Агресія, що супроводжує монолітну російську ідентичність, суперечки щодо якої усуваються силою, спрямовується на винищення та стирання інших. Такий підхід начебто примушує до симетричної відповіді, віднімає можливість утриматися.
Для Дніпра та України загалом примус до однозначної та уніфікованої відповіді є вкрай незручним. Зовнішній вигляд українських міст, а відтак і образи спільного, відповідають контурам переплутаних ліній поневолення та історичного спротиву імперіям/режимам. Їх розплутування ускладнюється прогалинами, що утворилися внаслідок насильства та руйнування, та компенсуючими перебільшеннями.
До прикладу, якщо вірити В. Домонтовичу, який поглядом цинічного ранньорадянського українського інтелігента пронизує індустріалізовані ландшафти, то Дніпро є містом «без ґрунту». Можливо, рідне місто письменника, розщепленого на Віктора Петрова, В. Домонтовича та Віктора Бера, стає метафорою його власного спустошення після десятиліть воєн, репресій та подвійного шпигунства.
Зрозуміти його позицію легше в межах іншої, не художньої роботи — «Історіософічних етюдів». Історичні епохи, на думку письменника, змінюються внаслідок заперечення одна одної. Нова епоха повністю замінює все те, що було визначальним для попередньої, але поетапно. Мабуть, Віктор Петров, споглядаючи руйнацію імперій, націй, міст та спільнот вважав себе свідком перехідного стану між двома епохами. Реалістичність заперечення однієї епохи іншою та дисциплінованість діалектикою виводила його на частково утопічні сподівання щодо майбутнього.
Можна сперечатися щодо логіки змінності епох, яку пропонував Віктор Петров, ставити під сумнів існування «чистих» епох, вільних від елементів попередніх. Проте ідея заперечення і далі трапляється в текстах, які аналізують сучасні руйнування. Тепер вона застосована предметніше, в межах конкретної історичної ситуації.
Український філософ Володимир Єрмоленко у своєму тексті «The Drowned Memory» описує радянський період як добу знеживлення, задушення та потоплення минулого. Зокрема, минулого українців та українок. Знищення пам’яті відбувалося синхронно зі знищенням форм життя. Разом це призводило до знищення форм можливого.
«Українська пам’ять часто є спогадом про нездійснене майбутнє, про ампутовану надію. Це пам’ять про минуле, якому не дозволили стати майбутнім». Єрмоленко пише про багатоманітні випадки переривання українського майбутнього: від репресій до інфраструктурного насильства над середовищем.
У своїх висновках він закликає зупинити повторюване переривання силою знання-пам’яті про можливе майбутнє. Тут Єрмоленко повертає запереченню Петрова часовий вимір та накладає на українські реалії месіанську лінію європейської філософії, яку в XX сторіччі представили Вальтер Беньямін та Жак Дерріда.
У роботах Беньяміна та Дерріда янголи та привиди опікуються питанням справедливості, накладаючи його як на живих, так і на мертвих. Згідно з текстами філософів, минулі життя та досвіди нерівності співтворять час і вкладають свої потреби в майбутнє живих. Конфлікти, які виникли на тлі властивих Східній Європі радикальних форм політики пам’яті, демонструють, що теперішнє з’являється як результат переплетених прагнень тих, хто вже пішов, і тих, хто тільки має прийти. Привиди та потойбічні не-присутності надсилають з минулого та майбутнього свої заперечення щодо наявної несправедливості. Різноманіття запропонованих ними траєкторій наповнює час можливостями для переривання повторюваного насильства.
І в цьому «безґрунтовна» ситуація заплутаного в своїх суперечливих контекстах Дніпра стає перевагою. У дестабілізованій множині регіональних та локальних історій Дніпро може хизуватися несформованим, недовершеним міфом, відкритість якого супроводжується активним і навряд чи колись скінченним процесом формування.
Велика кількість нереалізованих прагнень збільшує силу спротиву. Накопичивши різноманітне втрачене, Дніпро протиставляє його смертельній наполегливості росіян, мета яких — придушити багатоголосся можливого.
Якщо дніпрян_ки ідентифікуватимуть себе з незакінченим, розібраним міфом, вони ідентифікуватимуть себе з відкритістю, майбутнім. Орієнтована на майбутнє ідентичність значитиме орієнтованість на нереалізований потенціал, забрані потенційності, що повертаються з потойбіччя новою силою, організовують спротив.
І в цьому спротиві головними цінностями є відкритість до суперечки, незавершеність розмови, або, іншими словами, свобода.
Ідентифікація майбутнім — це не про ігнорування наявних викликів, а про підтримання їхнього звучання. Ідентичність, зорієнтована на майбутнє, розташовує можливості горизонтально, нелінійно. Відкритість до різних варіантів минулого та майбутнього ускладнює шлях для погодження колективної приналежності якійсь одній історичній оповіді. Вона зменшує ризик замкнення у реваншизмі або поверненні «до коренів», адже немає того, що визначає вичерпно і «назавжди». Ідентифікація майбутнім заважає ідентичності бути наявною: її ще немає, вона лише прийде, колись далі. На такій «безґрунтовній» основі підсилюється спротив будь-якій спробі закривання та обмеження ідентичності.
З цих роздумів з’являється припущення: якщо необхідність чіткої ідентифікації виникає через необхідність ефективної оборони власних рубежів, тоді варто відповідати на неї не оманливо стійкою та непорушною самототожністю, а довгостроковою пластичною роздрібленістю. Хай яким би небезпечним це не здавалося, просту та однозначну відповідь, навіть в найбільш несприятливій для цього ситуації, варто обійти.
Заплутаність та суперечливість спільного передбачає довготривале підтримання незавершеності. Невизначеність локальних ідентичностей, сприйнята як перевага над завершеними історіями, вимагає постійного спротиву закриванню. За всіма труднощами, які супроводжують ніколи не скінченну відкритість, слідує задоволення нею та гордість за її тривання.
Імовірно, що не тільки необхідність, але й бажання захистити галасливе сперечання «і мертвих, і живих, і ненароджених» сприяло об’єднанню громадян країни на початку повномасштабного вторгнення. У такому разі вимога визначити локальну ідентичність має поступитися нерозв’язності завдання ідентифікації, щоб парадоксальним чином контексти минулого та прийдешнього продовжували об’єднувати та згуртовувати.
1 Yermolenko V. The Drowned Memory. soniakh. URL: https://soniakh.com/index.php/2024/03/27/the-drowned-memory/ (дата звернення: 12.05.2024).
2 Беньямін В. Про поняття історії. Щодо критики насильства. К., 2012. С. 166–202.
3 Дерріда Ж. Привиди Маркса : Держава заборгованості, робота скорботи та новий Інтернаціонал. Харків : Око, 2000. 272 с.
4 Петров В. Історіософічні етюди. Збірник МУР. 1946. С. 7–18.