Свідки дніпровської анімації
кінокритикиня
Хто формує уявлення про її існування своєю діяльністю та як дніпровські аніматори репрезентують міську ідентичність у своїй творчості? Про це кінокритикиня Яна Дудко поговорила з режисерами анімаційного кіно з Дніпра — Микитою Лиськовим та Стасом Сантімовим.
Будь-яка мистецька школа є наслідком творчої взаємодії певної групи авторів у певному місці та за певних обставин. Загребська анімаційна школа, яка тривалий час була головним опонентом Disney, виникла на студії Zagreb Film. Як школу її виокремлюють через схожість стилів авторів, перелік тем, яких вона торкається, та аудиторію, на яку вона розрахована. Загребська школа вирізнялася схильністю до стилізації, відходом від реалістичного зображення, дослідженням тем індустріалізації, мілітаризму, деградації навколишнього середовища і тиску комерціалізації та масової культури.
Київська анімаційна школа виникає на базі студії Київнаукфільм, де функціонувало Творче обʼєднання художньої мультиплікації, представники якої спільними силами створювали фільми на різну тематику. Для їхньої діяльності характерний професійний взаємообмін без копіювання та вираженого наслідування. Тобто здебільшого школи виникають на базі професійних чи освітніх установ.
Одним із нечисельних закладів анімаційної освіти у Дніпрі є дитячо-юнацький анімаційний центр «Веснянка». У 1973 році його започаткував фотограф Марлен Матус, якого вважають засновником Дніпровської школи фотографії. Студія сформувалась на базі фотокінолабораторії обласної станції юних техніків. За часів Радянського Союзу роботи учнів школи постійно брали участь у республіканських та закордонних конкурсах. Станом на 2025 рік «Веснянка» є осередком для творчої молоді до 18 років. Окрім анімаційних курсів, у центрі діти отримують досвід в ігровому та документальному кіно, журналістиці, акторській майстерності.
1. Марлен Матус під час занять «Веснянки». Джерело: dnipro.libr.dp.ua.
2. Учні «Веснянки», 1978 рік. Фото В. Первенцева. Джерело: Hans Kalinin / Facebook.
3. Марлен Матус під час занять «Веснянки», 1978 рік. Фото В. Первенцева. Джерело: Hans Kalinin / Facebook.
Наразі у Дніпрі не існує вищого закладу освіти, що готує режисерів анімації. Єдиним в Україні навчальним закладом такого типу є Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Серед його випускників такі дніпровські аніматори, як Микита Лиськов та Степан Коваль («Йшов трамвай дев’ятий номер»). Частина дніпровських аніматорів перейшли у сферу із суміжних галузей та займалися самоосвітою, як Стас Сантімов чи сестри Фельдман (cеріал «YoYo»). Проте є і спільні загальні риси:
більшість фільмів, що створюються дніпровськими аніматорами, орієнтовані на дорослу аудиторію, досліджують теми ідентичності, людської поведінки та критикують вади сучасного суспільства, технологізацію та відчуження, що зростає.
Наприклад, головний герой серіалу «YoYo» Мішель та Ніколь Фельдман живе у світі, де емоції людей контролюються штучним інтелектом. ЙоЙо відчуває себе іншим, адже він може жартувати, творити та дружити. Згодом глядач дізнається, що батьки героя були вченими, що врятували його від вживлення чипа.
Проста та кольорова стилістика анімації, притаманна всьому стилю стрит-арт художниць, стає способом розповісти про складні виклики, з якими стикається людство в епоху масової цифровізації та розвитку AI. Герої «YoYo» тісно пов’язані з київською міською ідентичністю: в утопічних локаціях вгадується Поділ, «Тарілка» Флоріана Юр’єва на Либідській, панорама на Володимирську гірку та інші знакові місця.
Попри те, що сестри не живуть у Дніпрі з 2014 року, статус дніпровських мисткинь продовжує бути з ними, а їхні роботи перманентно присутні на вулицях міста.
Мішель та Ніколь Фельдман та їхні стрит-арт роботи, кадри з анімаційного серіалу «YoYo». Джерела: Тетяна Шарапова/Наш вибір, Sestry_feldman/Facebook.
Міському життю присвячена одна з найважливіших робіт в історії сучасної української анімації — «Йшов трамвай дев’ятий номер» режисера Степана Коваля, який народився неподалік Дніпра, у місті Самар (до 2024 року — Новомосковськ).
Його пластилінова анімація стала одним із перших випадків оприявлення українського авторського кіно на світових кінофестивалях на початку нового тисячоліття — у 2002 році фільм отримав «Срібного ведмедя» у короткометражному конкурсі на Берлінському кінофестивалі. У той період українська анімація лише оговталася від розпаду Союзу та звичної системи кіновиробництва, тому ця перемога мала велике значення для молодих режисерів. Вона могла б дати новий поштовх для розвитку української анімації, проте дива не сталося.
У своєму фільмі Коваль використовує трамвай як лінзу, через яку зблизька зображує повсякденні турботи пересічних українських містян. Трамвай під номером 9 може ходити у Києві, Дніпрі чи Львові — але більшу схожість все ж мають люди, що ними їздять.
1. Степан Коваль. Джерело: novatorfilm.com.
2-4. Кадри з анімаційного фільму «Йшов трамвай дев’ятий номер».
2-4. Кадри з анімаційного фільму «Йшов трамвай дев’ятий номер».
У середині 2010-х на українських кінофестивалях та кінопреміях починають звучати імена Станіслава Сантімова та Микити Лиськова. Успіх їхніх фільмів збігся з кульмінацією української нової хвилі — періоду піднесення українського кіно після 2014 року.
У 2019 році вийшов фільм «Кохання» Микити Лиськова, який зібрав головні нагороди українських кінопремій та фестивалів, а також був тепло прийнятий за кордоном. Прем’єра фільму відбулась у французькому місті Ансі, де базується найбільший світовий анімаційний кінофестиваль та кіноринок.
Роботи Сантімова отримують спецвідзнаки та головні нагороди на українських кінофестивалях KISFF та LINOLEUM, беруть участь у програмах великих анімаційних фестивалів у Загребі та Оттаві, у 2024 році його фільм Spooky Loops показали у позаконкурсній програмі в Ансі та на інших європейських кінофестивалях.
Микита Лиськов — режисер міста абсурду
Ми говоримо з Микитою за кілька днів після показу його нового фільму «Київський торт» на KISFF (Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів). Це історія про трансформації українського суспільства протягом останніх восьми років на прикладі типової дніпровської родини.
Події фільму розпочинаються у 2017 році, коли в Україні запроваджують «безвіз», та закінчуються повномасштабним російським вторгненням. Історія, яку міг створити виключно Лиськов: абсурдна, гротескна, перенасичена яскравими образами та візуальним гумором.
Кадри з анімаційного фільму «Київський торт». Джерело: https://dzygamdb.com/
Стилістично вона має багато спільного з фільмом «Кохання», попередньою великою роботою режисера, проте помітно, наскільки сильно змінився контекст його творчості та світогляд. Якщо «Кохання» нагадувало збірку анекдотичних історій про місто у стилі жлобарту, його дивних та несимпатичних мешканців, людську дурість та байдужість, то «Київський торт» — більш лінійна сюжетно та сповнена співчуття до героїв картина.
Кадри з анімаційного фільму «Кохання».
«Київський торт» створили за повного фінансування естонського Держкіно. Проте ще до повномасштабного вторгнення Микиті пощастило отримати маленький грант у Дніпрі на цей фільм від «Культурної столиці» — грошей вистачило на декілька хвилин анімації, які згодом вдалося показати закордонним спонсорам. Микита зізнається, що без підтримки його естонських друзів фільму б не було. У титрах він зазначає їхні імена із підписом «Save Ukrainian Animation Squad».
У кінці вересня фільм показали на Оттавському міжнародному анімаційному фестивалі (OIAF) в Канаді. Європейці ж майже не беруть цей фільм на фестивалі. Можливо, заскладний, а може — Україна вже не в тренді. Микита каже, що головним для нього є визнання вдома. Українська прем’єра фільму відбулась у кінотеатрі Центру сучасної культури у Дніпрі на фестивалі «Конструкція» та викликала справжній фурор: зала була повна, багато людей сиділо на підлозі, однак охочих переглянути фільм було більше, ніж вміщав простір.
Вже три роки Микита Лиськов викладає у Дніпропетровському фаховому мистецько-художньому коледжі культури в рамках освітньої програми з аудіовізуального мистецтва та медіавиробництва. Його студенти займаються не лише анімацією, а й монтажем та відеоартом. Існування цього курсу — один із перших випадків професійної анімаційної освіти у Дніпрі.
За словами Микити, робота з молодим поколінням — це двосторонній процес. Навчаючи їх, він навчається сам. Микита підкреслює, що викладання покращило його навички у драматургії, адже він постійно переглядає та аналізує одні й ті самі фільми разом зі студентами. А ще для нього важливий індивідуальний підхід у викладанні. Лиськов переконаний — найкраще, що можна зробити викладач, це дати студенту рухатись у межах власних уподобань.
Микита говорить, що Дніпро — це простір, де майже не існує конкуренції між митцями. Це має як свої переваги, так і недоліки.
Відсутність конкуренції призводить до того, що старт для молодого митця значно легший. Водночас це може стати гальмами, які зупиняють митця в розвитку.
Загалом же Микита з сумом констатує, що у Дніпрі немає простору для розвитку молодих митців, а тому завжди заохочує своїх студентів шукати можливостей для творчого зростання за кордоном. Впевнений, що якби він залишився навчатися в Дніпрі, то у нього б нічого не вийшло. Професійну освіту Микита здобув у Київському університеті Карпенка-Карого, у майстерні Романа Адамовича, їй передували роки самостійного навчання. Каже, що його студенти набагато просунутіші, ніж він колись:
«Такі штуки, про які вони говорять, такі теми, на які вони хочуть робити мультики — я до цього дійшов у 30 років, а вони вже у 18 про це розмовляють. Я ними захоплююсь. Завжди раджу додавати якісь впізнавані речі у свій фільм: будинки, скульптури, елементи міського простору, які показують, що це у Дніпрі відбувається. Це цікаво — працювати з реальністю».
1. Микита Лиськов. Фото Юлії Аппен. Джерело: Вікіпедія.
2-6. Скетчі Микити Лиськова. Джерело: Микита Лиськов/Facebook.
2-6. Скетчі Микити Лиськова. Джерело: Микита Лиськов/Facebook.
У роботах Лиськова місто стає центральним персонажем із власною міфологією та характером. Його ландшафт складають повсякденні образи, локальні меми та звуки, притаманні лише Дніпру. Міська ідентичність є одним із головних напрямків дослідження режисера. Попри це, помітно, що автор перебуває у hate/love стосунках із Дніпром:
«Для мене Дніпро — місто абсурду, сюрреалізму, людської дурості. Це дуже коротке метро, яке нікому не потрібне. Символ міста — готель, в якому ніхто ніколи не жив. Тут дуже класна архітектура, яка розвалюється, не реставрується. Пічник той самий. Чому виник феномен Пічника? Бо у нас настільки немає культури, що випадковий треш, який віруситься в місті, займає культурний простір. Тому що, в принципі, Пічник — це Бенксі, але дніпровський».
1. Пляж біля недобудованого готелю «Парус». Фото Маркуса Хіпа.
2. Графіті на вулицях Дніпра. Фото Микити Лиськова.
2. Графіті на вулицях Дніпра. Фото Микити Лиськова.
На його думку, у Дніпрі завжди бракувало культури. Микита скаржиться, що після його повернення з Києва у 2012 році тут «майже нічого не відбувалося». Це й надихало людей створювати щось самотужки, «for fun». Художники, поети, перформери робили мистецтво для себе — і в цьому був кайф. Наприклад, Олена Загребельна робила перформанси з сосисками, Олександр Шакіров орендував тролейбус, який їздив містом як артплатформа: там читали вірші й грали музику.
У Києві митці частіше гналися за успіхом і кар’єрою, а тут ніхто нічого не чекав, просто робив. Саме це Микита вважає справжнім мистецтвом.
Згодом сформувався Центр сучасної культури у Дніпрі, або DCCC — міський осередок культурного життя. Паралельно з’являються маленькі ініціативи, наприклад, «Дніпростір», яким опікуються Маргарита Платонова, Ксенія Алексюк та Лілія Небера. Проте для такого великого міста, як Дніпро, культурних подій усе ще дуже мало, а осередки культури формуються завдяки небайдужим дніпрянам, а не культурній політиці.
У розмові про анімаційну школу або тусовку у Дніпрі Микита згадує «Веснянку»:
«З неї виходять дуже класні та талановиті діти. Я, на жаль, дізнався про її існування запізно, тому там не навчався. Якщо казати про школу, то це — вища освіта, те, що готує та об’єднує професіоналів, а у нас поки з цим важко. Але люди тут постійно щось роблять: Стас Сантімов чи сестри Фельдман, які теж почали займатися анімацією. Якщо брати трохи ширше, то родом з Новомосковська Степан Коваль, дуже відомий український режисер, який зараз живе в Києві. Потім є студія «Червоний собака», яку заснувала Олена Голубєва, що теж мешкає в Києві. Тобто люди щось тут починають робити, потім їдуть в Київ, там продовжують. Сказати, що їх всіх об'єднує якась одна тема, якийсь стиль, не можу».
Наступного разу ми бачимось з Микитою вже у жовтні, на фестивалі актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM. Разом із ним — троє його учнів.
Одна зі студенток, Софія Комарова, бере участь в українському конкурсі фестивалю з курсовою роботою «Маленька червона шапочка» та отримує нагороду від Спілки кінокритиків України. Під час вручення нагороди вона дякує своєму майстру. На спецпоказі програми «Ні обіцянок, ні пробачень», у якій беруть участь фільми, що не увійшли до конкурсу, Андрій Мандрика («Бродяга та дама») та Марія Підченко («Хлопчик та голуби») солідарні зі своєю колегою. І якщо у Дніпрі поки немає повноцінної анімаційної школи, ми точно є свідками її формування.
Механізми горорів Стаса Сантімова
Стас Сантімов народився у Дніпрі. Під час нашої розмови пригадує, що завжди цікавився тією стороною міста, яку навряд додають у туристичні путівники. Зокрема, район Петровського — промзона, де знаходиться масив міських заводів:
«Дитиною, коли ми були десь в інших містах, я постійно сумував за Дніпром. Мені подобалась його індустріальна атмосфера. Коли трохи подорослішав, то постійно проводив час у промзонах. Любив там гуляти, фотографувати заводи, робити замальовки. І там таке повітря, жовте від промисловості. Я приїздив, щоб подивитись на ці гігантські споруди — вони мене надихали. Я їх малював, тому що вони мені здавались живими істотами, залізними монстрами».
У той період Стас захоплювався індастріал металом та супутньою естетикою промислового міста. Зізнається, що саме вони вплинули на його авторський стиль, присутність у ньому індустріально-готичних елементів та суворий настрій історій.
Захоплення механістичним помітно у ранніх фільмах Стаса: його герої переміщуються таємничими нуарними містами, сидячи у старих вагонах метро чи ретро-трамваях; дивляться в опуклі екрани телевізорів-коробок та спілкуються через баранки телефонних апаратів. Згодом, у більш пізніх роботах, Стас переносить своїх героїв у середовище, що водночас належить і не належить певному часу — своєрідний лімб між минулим та сучасним.
Кадр з анімаційного фільму Стаса Сантімова «Eluvium — Регенеративна істота».
Стас зазначає, що сучасне місто, особливо його віддалені райони, стало значно безпечнішим, втратило атмосферу бетонних джунглів. Раніше потрібно було знати правильні стежки, райони, які варто обходити стороною, щоб не натрапити на неприємності:
«Зараз такого вже немає, немає всіх цих класичних гопників, вони вимерли як клас. Хтось соціалізувався, хтось потрапив в тюрму. Сучасний Дніпро стирає своє справжнє обличчя. Раніше у міст була якась своя атмосфера, котра зчитувалась, а зараз вони трошки «причісуються» одне під одного. І часто не зрозуміло, де ти знаходишся: одні й ті самі мережі кав'ярень та магазини. Міста робляться більш комфортними — це правильно, звісно. Просто є такі елементи, котрі я пам'ятаю з дитинства. І ці штуки, вони залишились в пам'яті та досі впливають на мене».
«Чи впливає на мене сучасний Дніпро? Він просто є. Я просто в ньому живу».
Стас розповідає, що в анімацію перейшов з геймдеву та дизайну — робочі задачі поступово переросли у нове захоплення. Усі свої фільми він створює самостійно в фотошопі. Це значно довше і складніше, ніж працювати у команді, проте полегшує низку організаційних питань та робить його єдиною людиною, якій потрібно платити зарплату. Зосередження на власному ресурсі дає певну свободу у термінах та оприявленні творчого бачення.
Кадр з анімаційного фільму Стаса Сантімова «Eluvium — Регенеративна істота».
Стас зізнається, що брак професійної освіти дається взнаки у декількох аспектах: бракує творчої гнучкості, контактів у анімаційному середовищі та зворотного зв’язку від колег:
«В якийсь момент розумієш, що впираєшся у стелю, бо вже напрацював свій стиль і повторюєш якісь речі з фільму у фільм. Часто глядачі очікують від тебе щось схоже на попередні роботи, але це все одно набридає. Люди, що здобули анімаційну освіту якось легше з цим справляються, бо в процесі навчання вони вимушені працювати в різних стилях, опановувати різні техніки. Вони більш універсальні в цьому плані, ніж люди, котрі приходять в індустрію самі, створюють якийсь свій стиль і потім в ньому перебувають постійно».
Говорячи про авторів, які вплинули на його стиль, Сантімов згадує фільми Ігоря Ковальова — київського режисера, який працював на студії «Пілот», а на початку 1990-х переїхав до США. Його роботи — «Його жінка курка» та «Андрій Свіслоцький» — часто згадують, коли дивляться фільми Стаса.
Важливими для Сантімова також є фільми естонської школи незалежної анімації — режисери Прііт Пярн, Рейн Раамат, Хенкі Ерніц та інші. А ще — американський аніматор Білл Плімптон. Завдяки йому Стас зрозумів, що анімація — це не обов’язково 24 кадри на секунду, а може бути 6 чи навіть 3. Такий низький fps (frames per second/частота кадрів — ред.) створює відчуття покадровості й дає змогу робити фільми власноруч без величезних ресурсів.
Свій останній фільм «Spooky Loops» (2024) режисер склав із 13 коротких анімаційних історій на різні політичні та соціальні теми. Люди з мішками на голові, переплетені у вузол, що символізує соціальні мережі, родина Z-патріотів, що поглинає пропаганду та передає її своїй дитині, авторитарний командир, що цензурує всі згадки про війну під наліпкою «чутливий контент» — лише декілька образів з міфології всесвіту Сантімова.
1,3. Кадри з анімаційного фільму «Spooky Loops».
2. Стас Сантімов. Джерело: Стас Сантімов/Facebook.
2. Стас Сантімов. Джерело: Стас Сантімов/Facebook.
Його роботи дуже критичні до гріхів сучасного суспільства, а після повномасштабного вторгнення вони стали ще більш реакційними. Попри це, він каже, що хоче робити фільми, що сприймаються незалежно від контексту: те, що можна буде подивитись через 10 років, і це буде досі актуально.
Зустріч із надприродним і потойбічним у фільмах Сантімова часто ініціює внутрішні трансформації героїв. Монстри не є головними злодіями, а лише каталізатором для виявлення найгірших людських рис характеру: заздрощів, гніву, морального банкрутства, як у фільмі «Сурогат» (2020). Режисер багато взаємодіє із тілами персонажів — їхня деформація та агентність свідчать про втрату контролю над реальністю, відсутність вибору чи психічні розлади.
Кадри з анімаційного фільму «Сурогат».
Режисер зазначає, що Дніпру не вистачає локальних культурних подій, які б залучали ширшу кількість учасників: «Мені здається, що розвиток анімації в Дніпрі міг би відбутися, якби сюди приїжджало більше людей з інших міст».
«Зараз культурні події та фестивалі зосереджені переважно в Києві. Це перевантажує місто й водночас позбавляє розвитку інші регіони».
Цього літа Стас Сантімов спільно з Микитою Лиськовим та Ніколь і Мішель Фельдман створили проморолики для фестивалю електронної музики «Брудний пес». Випадково чи ні, але організатори фестивалю залучили до створення його візуальної концепції найвідоміших українських аніматорів, які походять з Дніпра. Питаю у Стаса, чому ця географічна закономірність існує.
«У нас немає сталої форми, яку можна назвати дніпровською школою анімації. Естонську чи колишню київську школу впізнаєш одразу. А в Дніпрі — роботи дуже різні. Сестри Фельдман роблять своє, Микита — своє. Я роблю зовсім інше. Ми живемо в одному місті, але це радше збіг обставин, хоча вдалий для Дніпра.
Анімація — сфера інтровертів. Є багато митців, про яких ми просто не знаємо. Вони можуть працювати онлайн, робити комерційні чи медійні проєкти замість фестивальних фільмів. Тож упевнений: аніматорів у Дніпрі більше, ніж здається, просто ми знаємо поки що лише про кількох».
Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.