«Метизоподібне горлопасте місто»: літературне дисидентство в «застійному» Дніпрі

Ірина Пасько

11 листопада 2025

Про дисидентів Дніпропетровщини досі мало знають і в місті, і поза його межами. А тим часом люди, які жили й працювали в тодішньому Дніпропетровську та інших містах області — переважно представники інтелігенції, але не лише, — активно протестували проти тоталітарної радянської системи, зокрема знищення національної культури та пам’яті.

Як дисиденти Дніпра виявляли свою громадянську позицію у творчості та у правозахисній діяльності? Чим вони ризикували й що чекало на інакодумців у «закритому місті»? Які методи «перевиховання» до них застосовували? І що, зрештою, ми маємо робити сьогодні, щоб повернути ці імена в сучасний контекст міста? Про це — у матеріалі літературознавиці Ірини Пасько.

«Потепління» після смерті Сталіна й розвінчання культу його особи було коротким. Коли у 1964 році при владі опинився Леонід Брежнєв, лібералізацію суспільно-політичного життя почали згортати. Цензура, яка недавно здала позиції, знову посилилася.

Покоління молодих митців — літераторів, художників, режисерів тощо, — яке прийшло на початку 1960-х років зі свіжими ідеями та яскраво вираженою громадянською позицією, ми нині називаємо шістдесятниками, а тих, хто не поступився своїми переконаннями й у період «застою», попри загрози й утиски, — дисидентами. І йдеться не лише про людей мистецтва, а й про науковців, інженерів, учителів, робітників — усіх, хто не міг змиритися із порушенням прав людини й тотальною русифікацією.

Саме тоді в зросійщеному Дніпропетровську відкрито заявили про свою проукраїнську позицію чимало різних митців, зокрема письменників і письменниць. Серед них — Іван Сокульський, Михайло Чхан, Віктор Корж, Микола Кучер, Гаврило Прокопенко, Володимир Сіренко, Віктор Савченко, Семен Данилейко, Микола Невидайло, Микола Сарма-Соколовський, Раїса Лиша́, Юрій Вівташ. У цій статті не можемо докладно зупинитися на кожному й кожній, але принаймні спробуємо накреслити загальну картину й торкнутися діяльності кількох знакових постатей.

1989 рік, дисидент Іван Сокульський з однодумцями. Фото з архіву Дніпропетровського національного історичного музею (ДНІМ). Джерело: dnipro.libr.dp.ua.

Як і до решти інакодумців у СРСР, до «незгодних» у Дніпрі та області використовували весь спектр «виховних» методів: виключення з партії чи з комсомолу (Комуністичний союз молоді), що найчастіше тягло за собою звільнення з роботи із неможливістю працевлаштуватися за фахом (а часто — і на некваліфіковану роботу), виключення з університету, вигнання з гуртожитку, постійне стеження, прослуховування домашніх телефонів, обшуки.

Влада не гребувала погрожувати сім’ям дисидентів, зокрема й дітям. Когось утиски ламали — людина відмовлялася від своїх переконань, викривала побратимів і посестер, через внутрішній конфлікт могла почати зловживати алкоголем (такою почасти була історія Михайла Чхана, поета, який вплинув на формування національної свідомості багатьох молодших письменників). Часом інакодумців жорстоко били — просто на вулиці чи під час публічного заходу, як це трапилося з Юрієм Вівташем та Іваном Сокульським (і, найпевніше, прискорило смерть останнього).

Те, що Генеральний секретар ЦК компартії Брежнєв походив із Дніпродзержинська (сучасного міста Кам’янського) на Дніпропетровщині, не полегшувало ситуації для дніпровських дисидентів. Може, навіть погіршувало: місцеві функціонери так прагнули вислужитися, що геть втрачали береги.

Зрештою, навіть якщо вірші чи прозу письменника видавали друком, тексти часто калічила цензура: наприклад, слово «Україна» могли систематично змінювати на «Батьківщина», викидати слова «український», «козак» тощо, хоч від цього страждали і форма, і зміст твору.

Фіналом усіх цих заходів зазвичай ставав арешт — наприклад, за статтею 62, частина 1 Кримінального кодексу УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда». Вироки варіювалися: від умовного терміну та примусових робіт до 10 років таборів суворого режиму й років «поселень» (без права повернутися в Україну). Щоб не множити «політичні» справи, не давати Заходу нагоди говорити про репресії в Союзі, дисидентам часто намагалися «пришити» кримінал (наркотики, хуліганство, крадіжки, зґвалтування). Такі ситуації організовували і на волі, і «на зоні», щоб подовжити терміни ув’язнення.

Скажімо, у спогадах «Велика зона злочинного режиму» поет Володимир Сіренко розповідає, як одного разу його в присутності міліціонера намагався спровокувати на бійку «п’яниця». А засудили дисидента зрештою за те, що передав списану, не придатну до роботи друкарську машинку дружній установі в сусідній області.

1. Володимир Сіренко (другий ліворуч) на засіданні міського літературного об’єднання (Кам’янське). Джерело: dnipro.libr.dp.ua.
2. Володимир Сіренко, Юрій Вівташ, Орися Сокульська, серпень 2008 року. Джерело: Юрій Вівташ, Facebook.

Цікаво, що в спогадах і художніх творах дисидентів трапляється той самий образ: «велика зона» як увесь СРСР на противагу «малій зоні» — в’язниці, де, на відміну від зовнішнього світу, принаймні ніхто не вдає, що перебуває на волі. «І тюрма — лише одна умовність, / коли сам не є собі тюрма!» — написав в одному з віршів багаторічний в’язень сумління Іван Сокульський.

Можливо, ще страшнішим сценарієм була психіатрична експертиза, коли людині, яка критикувала радянську владу, ставили не визнаний більше ніде у світі діагноз — «вялотєкущая шизофренія». Потрапивши в систему каральної психіатрії, особа зазнавала катувань нейролептиками, моральних знущань, побиття, а головне — не знала, коли її випустять, адже не мала терміну ув’язнення.

Листи до рідних часом просто викидали в смітник, читати й писати не було змоги. За свідченнями правозахисників, такі методи росіяни і зараз використовують проти незгодних в Криму та на інших тимчасово окупованих територіях. В УРСР найстрашніша тюремна психіатрична лікарня була розташована саме в Дніпропетровську.

Територія Дніпропетровської обласної лікарні психіатричної допомоги. Фото Алли Воробйової. Джерело: Олександр Волок / Flickr.

Попри статус «закритого» (передусім від іноземців) міста, український рух у Дніпрі не був явищем ізольованим — місцеві дисиденти підтримували активні зв’язки із київськими та львівськими колегами, наприклад, із правозахисником Михайлом Горинем та майбутнім священником, поетом-дисидентом Ярославом Лесівим (братом Орини Сокульської).

Крім того, за спогадами Раїси Лиші, після першого ув’язнення в неї гостював Тарас Мельничук, поет-дисидент родом з Івано-Франківщини, лавреат Шевченківської премії 1992 року. Він познайомив дніпровських письменників із творчістю Ігоря Калинця, Миколи Воробйова, Василя Голобородька.

Ще за рік гостював знову — Раїса Лиша запросила його до своїх батьків у село: переслідуваний у рідних Уторопах, Тарас Мельничук потребував відпочинку й підтримки; тут він написав чимало віршів. І, хоч з його приїздом був пов’язаний і перший виклик Раїси Лиші до КДБ, це не зруйнувало дружби й взаємної підтримки, що панувала між дисидентами.

Місцем зустрічей інакодумців Дніпра одне з одним і з гостями з інших регіонів часто ставала оселя подружжя Кузьменків — політв’язнів Олександра Олексійовича (члена підпілля ОУН) та Олени Федорівни (зв’язкової УПА). Через таких людей, а також завдяки спілкуванню із представниками старшого покоління на кшталт правозахисниці Оксани Мешко й письменника Бориса Антоненка-Давидовича, які також пройшли табори, формувався зв’язок генерацій і підтримувалася традиція українського опору.

1. Анатолій Щербатюк, Олег Лишега, Раїса Лиша. Київ, 2009 рік.
2. Олександр Дубовик, Раїса Лиша, Юрій Вівташ, Ірина Дубовик, Богдан Бойчук. Київ, травень 1999 року.
3. Ярослав Лесів, Орина Сокульська, Іван Сокульський та Юрій Вівташ в Карпатах влітку 1977 року.

Джерело: Раїса Лиша, Facebook.

У багатьох майбутніх дисидентів були й болючі родинні історії протистояння із владою: наприклад, за спогадами Раїси Лиші, її родину розкуркулили; батька Володимира Сіренка засудили за сфабрикованою справою й виключили з партії за прямолінійну критику місцевого чиновника. А вчитель Микола Береславський, який у 1969 році планував влаштувати самоспалення в Києві, у дитинстві був очевидцем і колективізації, і розкуркулення та виселення українських селян на Північ, і голодомору та людоїдства, і репресій 30-х років. За даними Віртуального музею Харківської правозахисної групи, за ніч 8 березня 1938 року в рідному селі Береславського Новоспасівці (Запорізька область) було репресовано 112 осіб.

Найрезонансніша історія, пов’язана з дисидентським рухом у Дніпрі, — скандал довкола роману Олеся Гончара «Собор» (1968).
Олесь Гончар, родом з Ломівки, передмістя Дніпра, на той час був очільником Спілки письменників УРСР, лавреатом Сталінської премії і давно жив у Києві. Але його твір відгукнувся творчій інтелігенції в області, адже зі сторінок роману виразно зчитувалися знайомі локації: козацький собор у Самарі (колишньому Новомосковську), металургійний завод у Дніпродзержинську, краєвиди Ломівки, яку легко вгадати у вигаданій романній Зачіплянці.

Імовірно, для сучасних читачів і читачок «Собор» таки «відгонить» соцреалізмом, але свого часу наратив Гончара звучав надзвичайно сміливо. Зокрема, письменник проблематизував занедбання національної культури й пам’яті, браконьєрство й бездумне забруднення довкілля.

1. Свято-Троїцький собор у Самарі, 1996 рік. Архів Алли Воробйової. Джерело: Олександр Волок / Flickr.
2. Обкладинка роману «Собор», 1989 рік. Джерело: wikipedia.org.
3. Сторінки з роману «Собор» з підписом Гончара. Архів ДНІМ. Джерело: www.dnipro.libr.dp.ua.
4. Олесь Гончар з родиною біля Свято-Троїцького собору. Джерело: lib.kherson.ua.

Спочатку «Собор» хвалили в пресі. Але пізніше, ймовірно, хтось підказав першому секретарю Дніпропетровського обкому, члену Політбюро ЦК Компартії України Олексію Ватченку: головний негативний персонаж у романі, Володька Лобода, списаний із нього. Крім Володьчиного безпринципного кар’єризму, обурення односельців викликає те, що він здав батька до будинку для старих (саме так учинив і прототип).

Ватченко розлютився — і почалася обласна кампанія зі цькування роману. Газети засуджували його наввипередки. Обком партії заборонив святкувати 50-річчя Гончара на історико-філологічному факультеті державного університету та в міській бібліотеці, хоч це були заздалегідь заплановані заходи.

А на початку 1969 року на радіо «Свобода» зачитали «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Попри анонімність, авторів швидко знайшли. Журналіст Михайло Скорик зміг уникнути покарання: під час обшуків «Листа…» в нього не виявили, тож не змогли довести його участь у поширенні цього звернення, а от поет Іван Сокульський та робітник Микола Кульчинський отримали тюремні терміни — чотири з половиною і два з половиною роки відповідно.

Для Сокульського це було перше ув’язнення — удруге його відправили за ґрати 1981 року за вступ до Української Гельсінської групи — правозахисної організації. Цього разу поет, як рецидивіст з погляду влади, отримав десять років таборів і п’ять років заслання.

1. Микола Вінграновський та Іван Сокульський. Джерело: dnipro.libr.dp.ua.
2. Іван Сокульський. Джерело: Сергій Алієв-Ковика, Facebook.

Утім, Івана Сокульського робить першорядною постаттю не лише його подвижницька безкомпромісність — передусім ідеться про його творчість. Ключові образи-символи його лірики — степ, Дніпрові пороги, світло, камінь, гора — позначають простір України (і вужче — рідного краю, малої батьківщини).
Вступивши на навчання до Львова, Сокульський згодом перевівся на філологічний факультет до Дніпропетровського університету: тужив за Дніпропетровщиною з її степовими пейзажами, із плином великої ріки, що сховала під своїми водами небезпечні пороги. Невипадково саме під назвою «Пороги» Іван Сокульський з 1989 до 1991 року випускатиме самвидавний альманах (разом із дружиною Ориною та поетами Раїсою Лишею і Юрієм Вівташем — хрещеними батьками доньки Сокульських).

Невидимі оку, пороги «тривожно гудуть», «мов потоплені дзвони», і стають символом внутрішньої стійкості, яка не дає здатися в гіркі часи брехні й несправедливості:

Я мовчу, як Дніпрові пороги,
я мовчу, як ця хвиля — внизу.
Як тримає тривогу дорога, —
так тамую у крові — грозу.

З університету Сокульського відрахували 1966 року за «націоналістичні вірші» — у 1960-ті їх ще вдавалося друкувати в періодиці, але збірку, яка мала вийти 1971 року в «Молоді», вилучили з видавничого плану: автора було заарештовано. Перша збірка творів Івана Сокульського, «Владар каменю», вийшла вже після його смерті, 1993 року. Пізніше були опубліковані листи з ув’язнення до доньки Марії, збірка вибраного «Лірика».

Нині до музею «Літературне Придніпров’я» зусиллями науковиці Світлани Мартинової передано на зберігання архів Івана Сокульського. Це безціненне надбання для дослідників його творчості, читачів та читачок.

1. Обкладинка альманаху «Пороги», вересень 1990 рік. Джерело: wikipedia.org.
2. Раїса Лиша з самвидавним альманахом «Пороги». Джерело: Юрій Вівташ, Facebook.
3. Обкладинка збірки «Лірика». Джерело: chtyvo.org.ua.

Умовний термін у справі «Листа творчої молоді…» присудили письменнику-фантасту, хіміку Віктору Савченку — він лишив у документі свої зауваження. Ставлення до радянської дійсності Савченко пізніше виразно відобразив в романі «Під знаком цвіркуна» (написаний у 1980-х, уперше опублікований у 1990-х). За сюжетом ворожий до людства вид інсектоїдів, що вдають людей, інфільтрується в усі установи й організації аж до найвищих ланок влади. Ці істоти живляться психічною енергією людей, але самі «безликі» — їх складно запам’ятати. Їхня мета — встановити контроль над людством, перетворити більшість на гібриди, які б поділяли комашину ідеологію.

Алюзія на тоталітарне суспільство, власне, зчитується виразно, а поодинокі інакодумці мало що можуть протиставити цьому «мурашнику» — автор добре розумів це, утім, не дозволив своїм героям здатися.
Уже за незалежності, на посаді очільника обласної організації Національної спілки письменників України, Віктор Савченко присвятив чимало сил і часу тому, щоб зробити доробок колег, зокрема дисидентів, доступнішим для читачів і читачок, зберегти пам’ять про тих, хто відійшов. Завдяки його зусиллям, зокрема, з’явилися «Антологія поезії Придніпров’я» та «Антологія прози Придніпров’я».

Та, повертаючись до «Листа…», — чим же він так дошкулив совєтській владі? Історія із Гончаревим «Собором» стала для авторів приводом виставити довжелезний список кривд, яких зазнали творча інтелігенція міста й області, описати тотальну русифікацію освіти, науки, мистецтва, громадського простору, ба навіть випадки кричущих (і безкарних) кримінальних правопорушень із боку партійних функціонерів.

А ще «Собор» відгукнувся авторам темою боротьби за збереження пам’яті. Не дарма ж у «Листі…» вони наголошують на тому, що влада систематично нищить пам’ятки старовини, аби стерти національну ідентичність мешканців краю, замовчує імена діячів української культури:

«Позаминулого року в селі Сурсько-Литовському зірвано динамітом, мабуть, уже останню на Дніпропетровщині сільську церкву. Не уникли плюндрувань і залишки відомої Кодацької фортеці й козацька старовинна церква, зруйновано єдину в своєму роді будівлю-курінь козака Білого в Нікополі, Покровську січову церкву, що її малював Тарас Шевченко, пам’ятник запорожцю Л. Глобі в Дніпропетровську…»

Цю руйнацію болісно осмислив не лише Гончар: у 1970-ті роки Юрій Вівташ, прихильник екзистенціалізму й сюрреалізму, написав свій magnum opus — роман «Чорні кульбаби» (рос. «Черные одуванчики»). Центральний мотив цього твору, «особливо небезпечного» з погляду місцевих кадебістів, — падіння церковної дзвіниці. У рідному селі Вівташа, Китайгороді Царичанського району, було, за його спогадами, три козацькі церкви: Успіння, Святого Миколая та Святої Варвари Великомучениці. У 1961-му, коли авторові «Чорних кульбаб» було десять років, «брутально зліквідували останню з трьох діючу церкву села».

1. Китайгородські церкви, 1950-60 роки. Архів Олени Вандюк. Джерело: Олександр Волок / Flickr.
2-3. «Чорні кульбаби», видання 2011 року. Джерело: Юрій Вівташ, Facebook.

У романі інтроспекції перемежовані зовнішніми свідченнями, але межа між ними нечітка й наприкінці остаточно стирається. Дзвіниця раз у раз падає, загалом неушкоджена, — але насправді «це світ відносно дзвіниці нахилився, а вона як стояла прямо, так і стоїть» (переклад Петра Перебийноса). Чи стартує до неба, як ракета. Чи несподівано вирівнюється під водами внутрішнього потопу — словом, незнищенна. І скільки не замальовують фрески на стінах порожньої церкви — лики святих проступають наново.

А «Исущий Воробежий Водорлаз», світла й сумна істота, яку дитяча свідомість витворила з рядків пасхального тропаря (богослужбовий піснеспів — ред.) («Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ, і сущим во гробіх живот даровав»), досі живе у внутрішньому світі оповідача. Та цей химерний вимір також загрожений — він завмирає в передчутті Апокаліпсису, якого не помічають у світі зовнішньому. Відлюдники й митці мають або інтегруватися до суспільства, або втекти, або згинути.

Прочитання «Чорних кульбаб» нині складне з багатьох причин: по-перше, текст майже неможливо знайти. У СРСР твір поширювали у самвидаві, а надрукували аж 1992 року у латвійському незалежному журналі «Родник». Фрагменти в перекладі українською з’являлися в журналах «Україна» та «Сучасність» на початку 1990-х, а повне видання окремою книжкою здійснили в Рубанівському 2011 року. Зараз воно є бібліографічною рідкістю.

Юрій Вівташ та Раїса Лиша. Джерело: Юрій Вівташ, Facebook.

Друга проблема з прочитанням «Чорних кульбаб» — власне, мова, якою вони написані. Це не просто російська — вона наповнена граматичними й лексичними канцеляризмами, іноді штучно піднесена й ускладнена (імовірно, це іронія щодо протокольних ознак «шизофренічного марення»: Юрій Вівташ зазнав жахів радянської каральної психіатрії). Тож загалом мова здається ще одним персонажем — і доволі неприємним. Але спробувати прочитати цей текст точно варто — принаймні як неабиякий зразок експериментальної прози.

Раїса Лиша, поетеса й художниця, дружина Юрія Вівташа, багато років перебувала під наглядом спецслужб. Попри певну ізольованість від світового літературного процесу, її творчість також естетично перегукується із тогочасними пошуками в західноєвропейській поезії.

У своїй поезії вона ніби протиставляє казковий світ свого надорільського дитинства та української минувшини — і сучасність, яку спаплюжила радянщина.

Фото з Facebook Раїси Лиші.

Ознаки нової доби — голод (у найширшому сенсі), гонитва за матеріальними благами, дефіцит, репресії, зрештою, розрив із духовним усередині себе. Саме так читається нині поема Раїси Лиші «Сніговий монах» — фантасмагорія-феєрія за авторським визначенням. Рядок про місто в назві цієї статті — саме звідти. І не дарма у тексті раз по раз виринає слово «Патмос» — назва грецького острова, на якому Іван Богослов написав своє Об’явлення, більше відоме як Апокаліпсис.

уже прийшли чудні звірі
і поїли усю худобу
і їдять Божий світ
і страждуть від голоду

Христос по землі ходив
що за голос опівночі скрегоче
…
поролонова лялька плаче
приказує чуєш козаче

крайсвітня мова у мене у тебе
блукає сова по вулицях та гастрономах
із звіздою колядовою
у саморобнім паперовому вінку
із хрестиком протиобачно

Раїса Лиша 1990 року стала лавреаткою премії імені Василя Стуса. Ще 1988-го її вірші назвали подією року на радіо «Свобода». Вибране Лиші «Зірнула зірниця» вийшло друком 2010 року у видавництві «Ярославів Вал» — і, на щастя, досі доступне для купівлі.

Сторінки зі збірки Раїси Лиші «Зірнула зірниця». Джерело: Юрій Вівташ, Facebook.

Та загалом тексти дисидентів Дніпра й області не так уже й просто відшукати. Примірники — часто одиничні — поетичних збірок можна знайти в бібліотеках, але майже ніколи — у книгарнях. Деякі твори розміщені на тематичних сайтах, та навіть найдбайливіше укладені добірки не дадуть панорамного уявлення про всю творчість літератора. Віртуальний музей дисидентського руху в Україні містить чимало інтерв’ю з дніпровськими письменниками й письменницями, однак цей ресурс відомий далеко не всім, хоч був би корисний, скажімо, і в межах вивчення шкільної програми.

Нам бракує нагадувань про дисидентів Дніпропетровщини в публічному просторі.
Наприклад, у Дніпрі є вулиці Івана Сокульського, Гаврила Прокопенка й Михайла Чхана, а в Кам’янському — Володимира Сіренка. Але вони розташовані в далеких від центру районах, тож навряд чи для багатьох містян і містянок стануть приводом поцікавитися долею цих людей. Що вже й говорити про пам’ятники, яких просто не існує.

Частково рятують ситуації мурали проєкту «Слово на стіні», та не слід забувати про те, що це приватна ініціатива співробітниці музею «Літературне Придніпров’я», поетки й волонтерки Анастасії Теплякової, а не рішення місцевої влади.

Та, щоб не завершувати на геть сумній ноті, поміркуймо ось про що. Імовірно, життя інакодумців у «совєтському раю» було-таки схоже на перманентне кінецьсвіття. Тож подиву й захоплення гідне, що більшість із них таки перетривали своїх кривдників. У спогадах Володимир Сіренко розповідає, як зустрів у лікарні кадебіста, який влаштовував йому цькування. Того доїдав рак, і поет навіть допомагав йому в лікарняній палаті в останні дні. Але це історія не про милосердя до ворога — вона про те, що терпіння та наполегливість сильніші за страх та жорстокість.

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.