Місто, що зависло між «тоді» й «тепер»: Дніпропетровськ у В. Домонтовича

Ірина Пасько

1 червня 2025

Текст із циклу «”Дніпровський” текст в авторів Розстріляного відродження»

Віктор Петров, який художні твори писав під псевдонімом В. Домонтович, був донедавна маловідомою для читацького загалу постаттю. Однак останнім часом він стає дедалі помітнішою для нефахівців фігурою «наших 20-х». Разом із Підмогильним Петрова, зокрема, вважають фундатором жанру інтелектуального роману в українській літературі.

Віктор Петров народився у Катеринослав 1894 року в родині священника (і цей факт, як і Борис Тенета, зайвий раз не розголошував). Дніпровські краєзнавці роками намагалися повісити саморобну меморіальну табличку на будинок по вулиці Олеся Гончара, де жила тітка майбутнього письменника, а власники — чи, може, випадкові вандали — роками її знімали. Доступу до сусіднього будинку, де жив отець Платон Петров із сім’єю, немає — це закрита територія.

. 1. Краєзнавець Микола Чабан біля будинку, де жила родина Домонтовича. Джерело: dnipro.libr.dp.ua.
2,3. Віктор Домонтович. Джерело: Інститут археології НАН України.
4. Групова світлина Віктора Петрова з Миколою Зеровим, Юрієм Кленом, Павлом Филиповичем, Борисом Якубським, Максимом Рильським. Джерело: ЦДАМЛМ України.

До речі, сам отець Платон, який став жертвою репресій і закінчив свій земний шлях у чині єпископа Уманського, — теж цікава постать. Він встиг послужити і в Ясинуватій на Донеччині, і в Одесі, і в Холмі (на території сучасної Польщі), а сайт Уманської єпархії РПЦ пише, що його мощі є чудотворними. Але наразі це лише додаткові штрихи до суперечливого портрета його сина — зокрема, щодо зміни його ідентичності на українську, адже вихований він був у російській культурі.

Віктор Петров був винятковою людиною — письменником, археологом, істориком, філософом, культурологом. А ще — розвідником, якого радянська влада, найімовірніше, завербувала під час хвилі арештів наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Нещодавно знайшли документи щодо його місії «в тилу ворога» у 1942–1949 роках. Та й раніше відомі факти підтверджують «розвідницьку теорію»: Петров, який спочатку виїхав в евакуацію, потім з’явився в окупованому Харкові в німецькому однострої, він відступав із німцями і пізніше жив у Мюнхені — однак зник у 1949-му, а далі «виринув» у Москві.

Його життя в СРСР не було таким уже веселим і радісним, якщо почитати листи до коханої, однак це було життя — не розстріл, який би чекав зрадника й ворога народу. Ба більше, Петрову дозволили поновити наукові регалії й навіть нагородили Орденом Вітчизняної війни.

До речі, про кохану — нею була Софія Зерова, вдова Миколи Зерова, неофіційного лідера київських «неокласиків». Цей неймовірний роман довжиною в понад пів століття — окрема історія, яка привертає дедалі більше уваги.

Листи Віктора Петрова до Софії Зерової (1943, 1953). Джерело: ЦДАМЛМ України.
Софія Зерова разом із сином Костянтином. Джерело: ЦДАМЛМ України.

Але тим часом про Петрова-письменника. Він залишив важливі спогади про «неокласиків», свідчення про жертв сталінського терору, низку оповідань на довколаісторичну тематику, започаткував жанр романізованої біографії і навіть співпрацю з німцями в часи війни використав як нагоду поширювати культуру через журнал «Український засів».

Але найбільше «прогриміли» інтелектуальні романи: «Дівчинка з ведмедиком» (1928), «Доктор Серафікус» і «Без ґрунту». Два останні були видані вже в Німеччині (у 1947 і 1948 роках відповідно), але написані раніше: «Доктор Серафікус» ще наприкінці 1920-х у Києві, а «Без ґрунту» — під час Другої світової війни.

І саме «Без ґрунту» — це той концентрований дніпровський текст, який міг би стати візитівкою міста в літературі.
Через обмаль фабульних перипетій та інтелектуальну складність він навряд чи може претендувати на масову популярність, однак читання його — це чисте задоволення для людини, яка любить Дніпро і цікавиться історією та мистецтвом.

У Катеринославі Віктор Петров прожив лише до 1902 року — потім переїхав із батьком до Одеси. Однак, обізнаний у культурному житті України, він не міг не знати всю стару «просвітянську» публіку міста на чолі із професором Дмитром Яворницьким. Зрештою, як археолог та історик, Петров займався і дослідженням територій, які мали зникнути із побудовою Дніпрогесу, залиті водою.

1. Віктор Домонтович. Джерело: Інститут археології НАН України.
2. Тясміньска археологічна експедиція, 1960-ті роки. Джерело: Інститут археології НАН України.

Розбиратися із прототипами героїв книжки — окрема нагода докладніше з’ясувати історію міста. Серед них точно є згаданий Яворницький — «запорізький дід» Данило Криницький, а також Микола Філянський — поет-модерніст, який уперто збирав старожитності, рятуючи їх від загибелі. Його риси втілилися в Арсені Витвицькому — директорі музею, чия біографія, однак, не збігається із біографією прототипа в деталях.

Ба більше, Домонтович не робить свої загадки легкими для розгадування: малюючи Філянського в образі Витвицького, він тут-таки Філянського згадує як окрему історичну фігуру. А Петрові Півню, іншому герою роману, дістається лише одна вагома риса прототипа: реальна людина, Євген Вировий, у 1917 році заснував у Катеринславі «Українське видавництво», де опублікував твори Адріана Кащенка.

Ці образи старої катеринославської (української!) інтелігенції — відгомін старого світу, що безнадійно зникає. Уся туга нездійсненного повернення до коріння, до джерел відбилася в останньому романі письменника.
Дія «Без ґрунту» відбувається на початку 1930-х: закінчується побудова Дніпрельстану, а Український комітет охорони пам’ятників культури, де працює головний герой, ще не розформовано. Фабула вкрай проста, скупа на події: мистецтвознавець Ростислав Михайлович приїздить із Харкова до міста свого дитинства, уже Дніпропетровська, у відрядження. Його завдання — взяти участь у вирішення долі Варязької церкви: знищити цю «культову споруду» чи перетворити на щось практичніше? Церкву побудував учитель Ростислава Михайловича, Степан Линник, митець, який бачив свою місію в тому, щоб повернути «первісність» варязько-візантійського мистецтва Русі Х–ХІ століть.

У номері готелю Ростислав Михайлович дискутує з місцевими діячами про долю мистецтва, п’є і їсть у ресторані, вранці чекає біля церкви на початок наради — і поринає в спогади про Линника, які являють собою велику вставну новелу. Побачивши, що час наради вже давно надійшов і він однаково запізнився, Ростислав Михайлович іде до цекрви — і зустрічає там жінку, яка здається йому знайомою.

Він буквально переслідує її і, почувши, як жінка на підборах переходить трамвайні рейки, несподівано впізнає враження: воно не зорове, а слухове. Він знає цю жінку, бо їй присвячена музика — друга симфонія Кароля Шимановського. Так екзотично починається роман Ростислава Михайловича й Лариси Павлівни — і це вже половина книжки на близько 200 сторінок.

1. Проспект Дмитра Яворницького, Дитячий світ та ЦУМ, 1941. Джерело: архів Артема Костюка.
2. Вулиця Воскресенська, філармонія, 1941. Джерело: архів Артема Костюка.
3. Проспект Дмитра Яворницького/вулиця Воскресенська, Будинок Губернатора, 1941. Джерело: архів Артема Костюка.
4. Вулиця Воскресенська, Театр імені Тараса Шевченка, 1941. Джерело: архів Артема Костюка.

Суть не в тому, що відбувається зовні, — набагато важливіше, що думає в цей час головний герой. Розмова в готелі лякає Ростислава Михайловича, адже будь-яке необережно сказане слово може стати приводом до репресій — їх тінь неілюзорно нависла над усіма, хто тут зібрався. І лиш краєвид середмістя — такий впізнаваний навіть зараз — заспокоює нерви оповідача:

«Зеленяві присмерки поглинають темне листя вечірніх дерев. На дроті спалахують сині й бузкові вогні електричного сяйва. По бульвару на проспекті з глухим гуркотом біжить відкритий вагон трамваю. Який безтурботний спокій там назовні!.. Але, навіть і висунувшись з вікна, я чую, що говорять в кімнаті».

Розмірковуючи про Линника, Ростислав Михайлович говорить про «вічну тугу Півночі за Півднем» — тож не випадково він постійно називає Дніпропетровськ південним містом, згадує про нереалізований імперський проєкт «Південної Пальміри». Може, це ще й туга автора — за тим, що лишилося незробленим, непрожитим, несправдженим. Недарма Ростислав Михайлович говорить, дивлячись на Спасо-Преображенський кафедральний собор (він досі стоїть на Соборній площі):

«Починати й не кінчати. Проєктувати й не завершувати. Витрачати безліч зусиль, напружувати без міри м'язи, зводити напругу м'язів до катастрофи зриву й не досягати».

Спасо-Преображенський собор, фото Лащенка. Джерело: Олександр Волок / Flikr.

Це зчитується як трагедія культури — у першу чергу української — на цих землях: докладати зусиль — і не отримувати результату. Цей собор, що мав стати вищим за собор Святого Павла в Римі, не став таким. І, до речі, він таки був порятований Дмитром Яворницьким, бо з 1930 року на довгий час перетворився на антирелігійний музей. Саме ця доля чекає на Варязьку церкву наприкінці роману.

Але Варязька церква — це не Спасо-Преображенський собор. «Без ґрунту» — історія про марну оборону храму (духовності, мистецтва, тяглості пам’яті): церква лишається фізично, але це більше не оселя Бога.

Маршрут Ростислава Михайловича в пошуках Варязької церкви прочитується досить чітко: він їде трамваєм на гору, до музею, повертає ліворуч (Соборна площа), поминає земську лікарню (зараз — Мечникова) і виїздить до приватних будиночків, дорога між якими веде до церкви, біля якої — цвинтар. Можемо припустити, що йдеться про територію сучасного Севастопольського парку (на користь гіпотези свідчить і те, що з гори герой бачить «верби, що ростуть на мандриківській оболоні»).

На місці парку раніше були кладовище і Лазарівська церква. Її фундамент розкопали археологи у 2020 році, і певний час він був доступний для огляду. Восени 2021-го парк закрили на реконструкцію — і наразі він у приблизно тому стані пустиря, у якому його спостерігав герой роману.

Ерзац-листівки Геннадія Гуляєва, надала для сканування Ірина Горбунова. Джерело: Олександр Волок / Flikr.

До речі, і сам трамвай, що ходив проспектом, упізнаваний — дніпряни точно каталися таким влітку:

«Я сідаю на маленький відкритий вагон трамваю, рейки якого, прокладені на проспекті між двома смугами бульвару, простяглися на кілометри. Кондукторка, в червоній хустці й балетках, пробігає вздовж вагону по довгій приступці».

У другій половині роману Ростислав Михайлович слухає спів Лариси, п’є з нею вино, підіймається пішки проспектом, не дуже тверезий, — також знайома для всіх дніпрян історія. Він купається із жінкою в річці, катається човном, відвідує нараду щодо церкви — і тікає з наради, бо нудно. Спілкується з директором художнього музею і гостює в його старосвітській садибі під час прощального вечора. Це рамка для картини — сцена бесіди про мистецтво повторюється, тепер не в казенному готельному просторі, а в цьому заповіднику старовини, не в контексті непевного майбутнього — а про незнане минуле. І так, у минулому, як і в прийдешньому, теж чимало страшного.

Місто 1930-х — зовсім не те, що пам’ятає герой: воно занедбане, розстріляне. Воно переродилося й стало чимось іншим. Це враження постає з моменту, коли герой в’їжджає до Дніпропетровська потягом — і не полишає його вже ніколи.
Після гостин у Лариси Павлівни герой іде до проспекту Полтавською вулицею — і це, власне, сучасна вулиця Гончара, рідна авторові. У місті, повному садків і городів, більше ніхто не дбає про це єднання з природою.

«Колишнє губерніяльне місто одноповерхових будиночків, що їх споруджували вчителі гімназії, панотці, штабскапітани, колезькі асесори на заощаджуваний гріш, сплачуваний внесками за банковими заставами, вмерло. Воно було розстріляне за перших років революції, його поглинув новий побут, і тепер воно було призначене на остаточне знесення, щоб на звалищах його румовищ постав новий центр, заллятий світлом нового індустріяльного сонця».

І навіть поїздка травмаєм вниз більше набуває якогось катастрофічного забарвлення:

«Вгору неслися дерева, обтяжені ґронами квіту. Ми з'їздили вниз. Точніше, з шаленою швидкістю, немов зірвавшись з гальм, падали в безодню».

Проспект Дмитра Яворницького/Соборна площа, 1941. Джерело: архів Артема Костюка.

Роман із Ларисою — такий само приречений. Герої п’ють і проводять час разом, на рівень інтимності їхніх стосунків натякають прим’яті й розкидані подушки в квартирі, гола постать жінки на самотньому березі, спільні подорожі човном (до речі, остання — до Кам’янського, і ми, кам’янчани, потішені згадкою нашого міста). Однак певності, «було чи не було», немає. Відрядження, що затяглося, завершується з волі головного героя так само химерно, як починалося. Є відчуття, що, попри обіцянки, закохані більше не побачаться: у світі без ґрунту немає сталих прив’язаностей.

Ми вже говорили про прототипи, і наостанок хотілося б кілька слів додати про образ Степана Линника — вигаданого автора мозаїк Варязької церкви. Його прообразом називають то російського художника Миколу Реріха, то українського Георгія Нарбута (хоч і тут Домонтович грає із читачами, вводячи Нарбута в текст як окреме «камео» і протиставляючи його Линнику). Але в мене є ще одна здогадка.

Проза Домонтовича магічна: перечитуючи роман, я пережила щось подібне до осяяння Ростислава Михайловича щодо Лариси Павлівни й другої симфонії Шумановського. Я наткнулася на фразу, яку раніше не помітила:

«Реймський собор на картині Моне здається збудованим не з каменю, а з різноманітно й блідо забарвлених повітряних мас».

Дослівно пам’ятала її — чомусь російською, і досить швидко згадала, звідки саме: я багато років працювала із абітурієнтами за «Практикумом з правопису української мови» Івана Ющука, і вправу, у якій автор використав це речення, виконувала з учнями безліч разів. Однак у підручнику Ющук приписує речення Костянтину Паустовському:

Перше видання «Практикуму», яке потрапляло мені до рук, — 1989 року. У цей час «Без ґрунту» вже перевидали за кордоном, але не в СРСР. Спочатку я подумала, що в такий спосіб Ющук своєрідно «повертає» Домонтовича читачеві. Але пошук показав, що ця фраза — дійсно уривок із біографічної повісті Паустовського «Ісаак Левітан»:

«Примерно в то же время Монэ изучал солнечный свет на стенах Реймского собора. Его поражало, что световая дымка придавала громаде собора невесомость. Казалось, что собор выстроен не из камня, а из разнообразно и бледно окрашенных воздушных масс».

Віктор Петров за робочим столом. Київ, фото кінця1920-х років. Джерело: Інститут археології НАН України.

Жодних інших дослівних збігів у Домонтовича й Паустовського немає, а отже, можна припустити, що це ключ, який автор лишив для читачів. Зізнаюсь, не дуже приємно було читати художній текст російською, але дослідницький інтерес переміг.

Коли починаєш відстежувати паралелі, вражає їхня кількість:

Паустовський — із давнього козацького роду, але свідомо обрав російську ідентичність, натомість Віктор Петров, вихований у російській культурі, обрав українську.
Паустовський, як і Петров, недовгий час мешкав у Катеринославі й лишив про це спогади в повісті «Неспокійна юність» (розділ «Передмістя Чечелівка»). Причому жили письменники в прямо протилежних частинах міста: попівський син Петров — у нагірній, а робітник Брянського заводу Паустовський — на сучасній вулиці Шухевича.
Паустовський вступав до того самого університету — Київського імені Святого Володимира, — що й Петров, і навіть перевівся на той самий факультет, але на кілька років раніше. І, на відміну від блискучого науковця Петрова, освіти так і не закінчив. У Києві в 1918-1919 роках вони жили доволі близько — Петров на Малопідвальній, а Паустовський на сучасній вулиці Франка.
Три біографічні повісті — «Ісаак Левітан», «Орест Кипренський» і «Тарас Шевченко» — Паустовський видав у 1937-1938 роках, і навряд чи Петров міг оминути їх увагою — адже і сам працював у жанрі романізованої біографії, але значно раніше («Аліна і Костомаров» — 1929, «Романи Куліша» — 1930).
Паустовський захоплено, піднесено, у повчальному тоні говорить про Левітана як про художника, який із темряви (життєвої в першу чергу) виходив до світла, лив це світло на картини й поетизував понуру середньоросійську природу, а в процесі надривно шукав тепла й любові. Линник Домонтовича — людина, що зневажає умовності, потребує інших не більше, ніж статистів у своїй моновиставі, і замість світла прагне темряви-перед-буттям — його, на відміну від «російських поетів», цікавить не осінь, коли все закінчується, а передсвітанкова пітьма, коли все лише починається. Линник шукає коріння, шукає ґрунту, але не в сучасному — у минулому, в Україні-Русі.
Сам Левітан для російської імперії був «іншим» через єврейське походження. Линник Домонтовича «інший», бо українець.
Линник у Домонтовича описаний як художник із гуртка «Світу мистецтва» — Левітан наприкінці життя також зблизився із цим гуртом.
У «Без ґрунту» Линник розносить пейзажистів і зневажає пейзаж як явище (утім, портрети також), згадуючи серед іншого картину «Граки прилетіли» Саврасова — а він якраз був учителем Левітана. І сам Левітан відомий саме як пейзажист.
Зрештою, Левітан народився в тій частині російської імперії, яка наразі є територією Литви, — а псевдонім «Домонтович» походить із литовської мови: «damauntas» означає «той, що багато каламутить».

Ще можна згадати, що Левітан близько дружив із Чеховим, а «Без ґрунту» часом порівнюють із «Вишневим садом» — чехівською п’єсою про повернення в рідне місце, яке вже не може бути «твоїм». Дійсно, на такі аналогії наштовхують і враження Ростислава Михайловича від вирубаних побіля Самари дерев, і назва однієї з картин Линника — «Місто рубають» (у ній гине ліс, але постає «нова історична категорія» — місто). Власне, літературознавиця Валентина Бобрунюк бачить у романі екфрази — тобто описи — Левітанових картин «Над вічним спокоєм» і «Перед грозою».

Мабуть, було би занадто сміливо стверджувати, що Линник — це анти-Левітан. Але ці ключі до прочитання Домонтович — з огляду на кількість своєрідних «рим» в історії — явно лишає не випадково. Та й не схильний він до всіляких випадковостей. Але ця тема ще чекає на свого дослідника чи дослідницю — зрештою, для студій, зокрема й краєзнавчих, «Без ґрунту» дає чимало матеріалу.

Через сто років після «наших 20-х», які, на жаль, стали Розстріляним відродженням, ми заново відкриваємо для себе тих, кого знищив — фізично чи морально — радянських режим. І серед цих імен — митці, у чиєму доробку є виразний «дніпровський слід».