Врятувати кам’яних баб
редакторка, співзасновниця ПОМІЖ
Поля Дніпровщини мерехтять за вікном буса, нашпигованого дронами та різними технологічними «приколами» для військових. Ми їдемо на схід області, щоб побачити, як з Петропавлівської громади до Дніпра вивозять щойно знайдену половецьку кам’яну бабу. Що далі трасою, то більше зелених позашляховиків найхимерніших форм та конструкцій — наприклад, оббитих металевими каркасами та антидроновою сіткою.
Автівка з написом «Евакуація полеглих», медичні служби, військові, цивільні, яких з часом стає дедалі менше. Дорога лежить через Миколаївку — село під Павлоградом і першу зупинку на нашому шляху до приблизно 800-річної пам’ятки. Поки добираємось туди, робимо кілька зупинок, аби видати військовим дрони — «підкинути» до села нас погодились працівники одного з найбільших українських мілітарних фондів під час чергового виїзду на схід.
У Миколаївці вже чекає Юрій Фанигін, історик, з яким кілька днів тому ми познайомились на екскурсії в історичному музеї імені Дмитра Яворницького, де він розповідав про історію кам’яної пластики на території України та те, як разом з військовими зараз вивозить баб — з прифронтових та потенційно небезпечних територій, а також ті скульптури, які нещодавно знайшли і які ще не стоять на державному обліку.
Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького. Фото Олени Місюри.
Кам'яні баби — наче «привіт» з минулого, який залишили нам кочові народи, що колись мешкали в степах, зокрема українських. Ці степові ідоли стоять у просторі сучасного Дніпра, нагадуючи про те, що було на цих територіях раніше. Гуляючи містом, ви точно бачили їх на своєму шляху — як оригінальні, так і відтворені.
У самому музеї зберігається одна з найбільших їхніх колекцій у Європі, частина якої належить до скіфської доби, більшість — до половецької. Після початку повномасштабного російського вторгнення кам’яні баби, як і інші пам’ятки історії та культури, евакуюють до безпечніших місць, часто за ініціативи та зусиллями окремих людей.
— Слухайте, а можна якось «впасти вам на хвіст» на наступній евакуації баби? — питання на екскурсії у Юрія.
— Та нема питань, дівчата. Середа, Петропавлівка, — відповідає він.
«Про цю бабу ми випадково дізналися»
Зустрічаємось у Миколаївці. Дощ періщить з самого ранку — лише й встигаємо перебігти з однієї автівки до іншої. Запихуємось на задні сидіння, де вже сидять два хлопці у військовій формі. Ледь зачиняємо
двері — чотирьом вміститися на сидіннях, розрахованих на трьох, таки важкувато.
— Аліна, Олена.
— Валерій, Максим.
Затиснені на задніх сидіннях, якимось чином потискаємо одне одному руки.
Історик Валерій Кас’яненко та активіст Максим Потапчук зараз служать у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді, і це вже їхня третя спільна з Юрієм евакуація пам’яток. Попередні рази їм вдалося вивезти дві кам’яні баби з Петропавлівки та 100-річні вітрини історичного музею імені Дмитра Яворницького з Покровського — туди з Дніпра їх передали у радянські часи. Для Юрія ж це буде вже 26 скульптура, вивезена з початку повномасштабної війни.
Юрій дістає з коробки маленький пристрій з антенками — це «Чуйка», детектор, який дозволяє виявляти FPV-дрони. Але сьогодні вона нам особливо й не знадобиться — дощ та небо, затягнене хмарами, роблять свою справу.
— Ось там шахта «Степова», за нею у 2006 році проводилися розкопки кургану, де я вперше побачив недоторкане, не зоране плугом поховання кочівника часів Середньовіччя. А он, до речі, зліва теж курган, — говорить Юрій, тицяючи вказівним пальцем у бік водія.
Від дощу та холоду вікна автівки запотівають, і щоб бодай щось розгледіти, доводиться протирати вікна руками.
— Там я побачив по суті поховання одного з половців, творців кам’яних баб, яких ми вивозимо. Міцний був дядько: під 180 см, ножки трошки короткуваті, але хребет — сантиметрів під 8 товщиною, довгі руки, дуже м’язисті.
У цьому районі й далі в бік Юріївки є більш недоторкані місця. Там Лариса Чурилова з нашого музею копала цілі курганні поля, малі курганчики пізніх кочовиків, — продовжує Юрій, паралельно крутячи в руках «Чуйку».
За його словами, у козацькі часи кам’яні баби часто виконували роль дороговказів, які допомагали орієнтуватися серед степового безмежжя. Побачити в них можна як жіночі, так і чоловічі образи, хоча оку пересічної людини відрізнити одні від інших доволі важко. Скульптури часто відтворюють характерні кочівницькі зачіски та вигляд військових, а також мають у руках загадкові ритуальні чаші. Який вигляд матиме баба, за якою ми їдемо зараз, поки невідомо — принаймні, нам.
Максим Потапчук та Валерій Кас’яненко (зліва направо). Кадр з відео про евакуацію кам’яної баби.
— Про цю бабу ми випадково дізналися. У Фейсбуці жінка побачила пост про евакуацію петропавлівських баб. Там почався срач — навіщо каменюки возити, якщо людей ще не евакуювали. Ну це хейтери, дурачки, — жартує Валерій та продовжує:
— І я дивлюся, в коментарях жінка з Петропавлівського району каже: «Так у нас теж така баба є». А я потім їй в лічку пишу: «Ану покажіть». Вона надсилає фото, я пишу Юрі, кажу: «Юра, блін, тут прям рядом, десь біля Петропавлівки».
— Люди розуміють, навіщо вивозити каміння? — питаю.
— Більшість — ні, але ми над цим працюємо. Росіяни багато ресурсів витрачають на те, щоб вивезти, присвоїти або знищити нашу спадщину, — говорить Валерій.
— А потім звинувачують нас, що ми залишили, кинули напризволяще, — додає Максим.
— Вони це використовують в інформаційній війні. Херсонський музей лупашать, розстрілюють. Перед цим його пограбували, а тепер добивають саме приміщення. Кам’яну Могилу пограбували, вивезли стільки-то артефактів до Криму. Ми маємо фіксувати те, що вже викрадене, щоб розуміти, що нам повертати і яких речей буде стосуватися реституція (повернення чи відновлення матеріальних цінностей — ред.).
Мені казали, що в Маріуполь також вивезли якусь бабу. У них музейним процесом керує Наришкін, директор Служби зовнішньої розвідки росії, і він «помєшаний» на таких речах. У них там просто на супер рівні системна робота — є прям зондеркоманди (зондеркоманди — робочі підрозділи в’язнів німецьких нацистських таборів смерті, які під загрозою смерті були змушені допомагати у масових убивствах під час Голокосту — ред.), сформовані з музейників, які ходять по окупованих територіях і збирають всі ці речі. Нам треба теж системний підхід — щоб була співпраця музейників, військових, розвідки, археологів, — продовжує Валерій.
«Якщо ми припинимо це робити, на цьому все й завершиться»
Наші сьогоднішні попутники наголошують на тому, що наразі все тримається переважно на низовій ініціативі, і якоїсь системи вивезення та збереження тих самих кам’яних баб немає. Ця поїздка — ініціатива 25-ї бригади та історичного музею імені Дмитра Яворницького.
— Держава, область якось допомагає?
— Супровідними документами.
— Ініціатива все одно йде від Юрія, від мене, від інших військових.
— Держава — це таке слово загальне. Немає ніякої державної ініціативи. Всі ці команди, які даються зверху, всі ці листи на евакуацію, вони завжди лягають на місцевий рівень виконання. Для нових задач мають з’являтися нові ресурси, а вони не з’являються.
Всі наші евакуації проводяться коштом донорів. Наприклад, оплата маніпуляторів, бензину на евакуатори. Громада українців Колорадо найбільше допомагає всі ці роки, і сьогодні вони спонсорують паливо й на цю машину, й на евакуатор. Якось ще допомагала пивоварня Mova наймати евакуатор та вантажівку в Велику Новосілку та Покровське відповідно. Декілька разів долучалася громада українців Фінляндії.
Розповідь Юрія різко переривається — він дивиться в телефон, намагаючись зрозуміти, де ми їдемо та куди повертати.
— Ми досі на трасі. Почекай, нам точно не туди. Нам треба в саме село, а це в поля дорога. Він (навігатор — ред.) нас не бачить. Давай прямо і наліво.
Юрій повертається до теми пошуку ресурсів на вивезення кам’яних баб до Дніпра. За цими розмовами дорогу перестаєш помічати, лише побіжно ковзаєш очима по пласкому навколишньому ландшафту.
— З об’єктивної точки зору, якщо ми припинимо це робити, то і все, на цьому все й завершиться. Як би вивозили тих самих баб з Петропавлівки, мені загалом невідомо, якби не 25-та бригада. Були готові листи та розпорядження, а ресурсів на це не було. Там двох баб ще давно вбетонували у суцільний фундамент вагою під тонну — таку конструкцію треба було якось та чимось підняти. І ніхто цих ресурсів не шукав, що мене найбільше дивує. Хоча представники ОТГ, району цим повинні займатися.
О, показує, що правильно їдемо, — Юрій знову відволікається на навігатор, — нам допомагав і 108-й окремий штурмовий батальйон «Вовки Да Вінчі», сьогодні їхній маніпулятор з нами. Тобто спільними ресурсами — дзвониш всім, просиш. І люди не відмовляють, що найважливіше. Загальної державної системи не існує, на жаль. Тобто, може, на папері вона існує, а по факту я її не бачив.
Фото Олени Місюри.
Наприклад, у Покровському музеї, звідки ми вітрини вивозили, всі позвільнялись, співробітників немає. Там треба забирати було ще частину музею — постало питання, хто напише лист, хто попросить військових. На цьому етапі все підвисло, а тепер вже, може, й пізно.
Юрій та Валерій говорять, що зазвичай супровідні листи, необхідні для вивезення пам’яток, надає історичний музей або обласне управління культури. Іноді історики самостійно дізнаються про те, де розташовані баби, яких треба евакуювати. Іноді щодо цього звертаються музеї, а інколи на розташування скульптур вказують місцеві жителі чи військові.
— Шукаємо усіма методами. А ми не ставимо питань, хто це зробить. Ми якось так от галопом, відразу вперед. Бо у нас є баба, не бачимо перепон, — Юрій сміється.
Наразі доля баб після евакуації — чекати, коли з’являться ресурси та можливість для перевезення до безпечніших місць і реставрації.
— І ви їх усі просто складаєте у себе? Подальших якихось кроків немає?
— Ну як, аукціон проведем і все, — сміється Валерій.
— Та ні, потім коли Дніпро захватять, то одразу москалики заберуть. Скажуть: «Дякуємо вам», — видає наш сьогоднішній водій Вадим і всі одразу трохи притихають, «перетравлюючи» фразу, що буквально втілює найбільший страх дніпрян, які ще нещодавно думали, що наближення бойових дій місту не загрожує зовсім.
Поки всі інші завмерли та мовчать, Юрій продовжує: «Я звертався до закордонних журналістів, чи не можуть вони пошукати контактів в урядах за кордоном, щоб, наприклад, вивезти на тимчасове збереження донецьких баб в іншу область чи країну. На реставрацію, зберігання, тому що вони всі потребують реставрації. Поки ніхто не знайшов таких ресурсів. Я ще спробую попитати знайомих в Києві, в міністерстві чи інституті нацпам’яті — може, хтось щось надумає… Валєра, як там твої хлопці? Спитай, якщо вони на місці, може, вони її вже знайшли».
— Альо, а що ви вже на місці? Ще їдете? Ну, як приїдете, дослідіть це місце, подумайте, як там краще підступитися до цієї баби. Може, з місцевими побалакайте.
Дорога, якою ми їдемо, побита й покоцана, кожна ямка — чергове випробування. Без зупинок їхати майже неможливо, хіба що для найбільш витривалих. Зупиняємось та виходимо подихати на роздоріжжі у невідомому селі. Навколо — ні душі.
Стоячи обабіч дороги, у бруді, Юрій запалює цигарку, яка, на диво, не затухає під дрібним і таким неприємним дощем, і розповідає про те, що антропоморфна кам’яна пластика до нас прийшла зі сходу разом з кочівниками, а найперша її форма — менгір, камінь, поставлений вертикально.
Фото Олени Місюри.
Завалюємось назад в машину, Юрій заміняє Вадима на водійському місці. Ми проїжджаємо чергове село, дещо дивне на вигляд — будівлі розташовані доволі далеко одна від одної.
— А що це за село у нас?
— Українське — таке величеньке село, розкидане. У цьому краю майже всі села такі. Вони формувалися в XVIII столітті хуторським способом. Там хуторець в балці, там хуторець в балці, там десь на дорозі. Об'єднали, і село вийшло. Це не так, як місто будувалося — сітку розбили, дороги, шосе.
А воно ж природним чином формувалося: там козак сів, там козак сів. Десять зимівників об'єдналися, потім десь церкву построїли, навколо церкви базарчик пішов.
Усі переймаються, що маніпулятор заблукає чи не доїде, і тоді везти бабу не буде чим. Моя компаньйонка та операторка Олена набирає номер, який диктує Валерій. Але додзвонитися ні до його побратимів, ні до водія маніпулятора не виходить. Зв’язку у цій місцевості немає зовсім.
Хвилин за 15 перед нами відкривається нове село — кілька рядів будинків з кольоровими стріхами та водойма, що поросла очеретом. Подумки перехрещуємо пальці, щоб це виявилася фінальна точка нашої подорожі, аби не їхати ще далі цією дорогою.
— Оце наше село?
— Так. Це тепер НАШЕ село, — не втримується Юрій, — а он і Слава. Йолки-палки (сміється).
— О, я хлопцям посигналю. Та, це наші.
— Бажаю здоров’я!
«Живуть і не знають, що тут реліквія»
Тут на нас вже чекає з десяток військових, які служать разом з Валерієм та Максимом у 25-й бригаді. Знайомимось з усіма, але імена майже одразу вилітають з голови. З-за зелених воріт виходять кілька людей, розповідаємо їм, що приїхали про кам’яну бабу та питаємо, чи знають вони, де її шукати. Всі заперечно хитають головами. Під ногами бовтається гарненький сірий кіт, сліпий на одне око.
— Це Пірат, — говорить чоловік, який мешкає поруч.
Кіт треться об ноги та чекає, поки його погладять. Звідкись тим часом вилазить чорне мокре кошеня — дуже мале та смішне. Залишаємо їх та йдемо у бік, куди порадили місцеві. Зрізаємо шлях через городи — чомусь це здається гарною ідеєю.
З сумом дивлюся на кросівки, розуміючи, що випробування багнюкою може бути для них останнім — зорана земля після дощу глевка, як недопечені пампухи, й так само добре прилипає. По дорозі розглядаємо каменюку, що лежить за чиїмось городом — це все ще не те, заради чого ми тут.
Кадри з відео про евакуацію кам’яної баби.
Село живе своїм повільним життям, але людей на вулицях майже немає — можливо, через погоду. На узбіччі пасуться гуси, бігають півні та квокотять кури. Хтось запасає сіно на зиму, склавши його у величезний нерівний куб. Кілька тракторів, що цілком мають вигляд робочих.
За чиїмось двором — маленька дитяча гойдалка у формі гвинтокрила, отже, й діти тут є — принаймні, точно були. Дійшовши до найближчого будинку, стукаємо у двері. Їх відчиняє жінка зі здивованим виразом обличчя — гостей вона точно не чекала, тим паче таких.
— Баба? Та осьо біля сусідів лежить вже хто зна скіки.
— А до кого не зайду, кажуть, нічо не знають, нічо не бачили.
Взувши перші ліпші капці, точно не пристосовані до такої погоди, жінка веде нас за собою — за якісь кілька метрів зупиняємось. Занедбана територія, де колись була хата, поросла хащами.
За умовним двором, між тонких стовбурів дерев, кущів та сміття лежить 800-річна пам’ятка історії та культури. Її кам’яне тіло вкрите зеленими пухнастими плямами моху, руки — складені і доволі добре збережені, а біля місця, де мала б бути голова, валяється лише зіжмаканий пластиковий стаканчик.
Виявляється, що це скульптура чоловіка.
Фото Олени Місюри.
Військові та історики починають активно обговорювати знахідку.
— Так вони живуть і не знають, що тут реліквія.
— Оце вона заховалася. Машини підганять чи шо?
— Невелика, гарна, — оглядає скульптуру Юрій.
— Але казьньонна, — сміється військовий з 25-ї бригади.
— Ну то таке діло, таке часто з ними буває, — запевняє Юрій.
Усі метушаться навколо баби, прикидають, як її підняти та перенести. Хтось вже побіг за евакуатором — зв’язку тут, як не було, так і немає.
— Добрий день! Знайшли бабушку? — з-за спини раптом виникає жінка у синій шапці та жилетці. За нею — собака Жужа, гавкіт якої супроводжуватиме нас найближчу годину.
— Це вона?
— Та да, вона! Ми думали, що ви вже забули, може, вона не нада вже.
— О, а це ж наша героїня. Я з вами по телефону говорив, — протягує руку Юрій.
Це Ніна — та сама жінка, яка написала коментар у Фейсбуці під дописом про петропавлівських баб і розповіла Валерію про цю бабу.
Фото Олени Місюри.
— Мабуть, ніхто й не знав, крім місцевих, що вона тут є?
— Та ми навіть стільки тут живемо, ніхто понятія не мав, звідки вона тут. Ну лежить і хай лежить собі.
— А де голову діли?
— Відбили, — вигукує хтось з військових.
Ніна цікавиться, як баба взагалі могла сюди потрапити.
— Вона ж без ніг там навіть, так? Це ж її хто-то приволок сюди. Вона ж тут не могла лежать.
— Нє, ножки є трошки. Їх же на курганах раніше ставили, на могилах, вмуровували туди. А далі вже, коли колгоспи почали обробляти... Може, хтось притарабанив з кургану трактором. А, може, її нікуди не тягнули і вона тут стояла, а десь поруч і курган був, — припускає Валерій.
Підходимо до Ніни ближче та питаємо загалом про ситуацію в селі.
— Як у вас тут, тихо взагалі, чи ні?
— Ну, буває по-різному.
— Не думали про евакуацію?
— Ну, даже нема куда. Грошей немає, ну а без них… Поки нас не трогають, то не думаємо, а як начинають літать тут, то начинаєм думать, — Ніна лагідно посміхається.
Чутно звук бензопили та хрускіт. Деревна стружка розлітається в усі сторони — це обпилюють кущі біля баби, аби можна було ближче до неї підібратися. Під'їжджає евакуатор, за яким всю дорогу біжать собаки — ті нескінченно гавкають своїми тоненькими голосами.
Хлопці вдягають рукавички, приносять ломи й лопати та починають потроху розхитувати камінь. Хтось робить під ним підкопи, аби легше було підняти. Бабу перекочують на бік, під її спину підкладають ломи, знову повертають та нарешті підіймають. Її несуть шестеро.
Кадр з відео про евакуацію кам’яної баби.
Кілька кроків до дороги, і у багатьох напружуються обличчя та стискаються зуби — робити це точно нелегко. Біля евакуатора зупиняються та ставлять її вертикально. Усі фотографуються з бабою, тримаючи у руках темно-рожевий прапор 25-ї бригади.
— Ну все, а тепер кидай її тут і поїхали, — вигукує хтось, і всі заливаються сміхом.
Наступний крок чи не найважчий. Хлопці сперечаються, як краще підняти бабу на евакуатор.
— Давай, ти там бери посередині.
— Не піднімай, вона зараз вперед покотиться.
— Піднімаааєм!
Цього разу бабу несуть вже семеро. Її обережно доносять до евакуатора та повільно перетягують на дерев’яний піддон. Лише зараз, коли баба вже лежить на евакуаторі, стають помітні деталі, яких не було видно раніше.
— Юра, бачиш, хреста хтось зробив? Бачиш, висікли? — пальці Валерія проводять по виїмці у формі хреста на місці, де мала б стояти голова.
— Обережно, голови, — інші досі рухають бабу ломом.
— Та ти шоо!
— Оце кайф!
— Ідоліще перехрестили. Це прикольна штука. Можливо, православні християни вирішили трохи захистити хрестом від злих духів. Для них це було вмістилище язичницьких богів, вони намагалися подалі триматися від таких речей.
У мене прабабуся ще казала «Іди к идолам», саме на «и». Це все ж звідти, — розповідає Валерій.
Фото Олени Місюри.
— Козаки, напевно, зробили? — питає Юрій.
— Ну ми ж цього не знаємо, може, і в 19 столітті якісь православні, і в 20 столітті. А, може, й в козацькі часи.
Знову пускається дощ. Ніна стоїть позаду та тримає тремтячу від холода Жужу на руках.
— Оце вона набігалась, а їй же в хату ще, лапи треба мить.
— Жужа, не бігай по грязному, тобі ще в кроваті спать сьогодні з подушкою, — звертається до собаки Юра.
Поки ми гладимо Жужу та розмовляємо, бабу фіксують на евакуаторі. Сині паски перекидають з одного боку на інший, навхрест. Маскувальною сіткою вирішують не накривати. Юрій говорить, що раніше на вивезеннях з прифронтових територій, де є постійна загроза дронів, баб накривали сіткою чи плівкою. Так було до вересня минулого року, поки водій-військовий, який вивозив скульптуру з Краматорська, не зауважив, що не треба це робити — накритою скульптура була схожою на бомбу чи ракету за формою.
«Тоді на нас чекала довга дорога без зв'язку, під сітками і без, з постійними сигналами, що у небі ворожі розвідники», — додає Юрій.
Фото Олени Місюри.
Зараз баб переважно возять відкрито — щоб було видно, що це камінь. Та навіть попри це, Юрій зауважує, що ризик зберігається:
«Евакуатор — це жирна ціль для ворога. Був випадок, коли з Межової бабу вивозили медики 108 ОШБ, і за ними реально гналися FPV, але все обійшлося».
Юрій повертається до Ніни, дякує їй за допомогу та розповідає, що тепер баба зберігатиметься в історичному музеї.
— Баб для нашого музею почав збирати ще Дмитро Яворницький понад 100 років тому. У 1970-х писали, що по селах у нашій області їх близько 200. Зараз стільки не набереться, але завдяки вам плюс ще одна. Я, до речі, перевірю у старих архівах, документах, чи значиться за вашим селом ця баба, чи ні. Може, ніхто й ніколи не знав про неї.
— Більше всього, що ніхто не знав.
— У вас тут такі хутори, що мало кого сюди заносило.
— Там далі ще хужі хутори, може, там десь ще є.
— А ви попитайте про баб. Може, ще врятуємо.
Слідом за бабою
Прощаємось з Ніною. Евакуатор з бабою від'їжджає, а за ним і ми. Знову пригадується історія, розказана Юрієм, про баби як орієнтири в степу, які вказували козакам шлях. Зараз же ми буквально слідуємо за бабою та спостерігаємо, як її важелезне сіро-зелене тіло хитається від звивин та вибоїн на дорозі.
Село, в якому ми були, не вважається прифронтовим — до лінії бойових дій близько 40 км. Цікавлюся, чи можна таке вивезення пам’ятки називати евакуацією. Юрій говорить, що вважає це перевезенням, бо тут немає постійних обстрілів, але зазначає, що, з іншого боку, всі перевезення з Синельниківщини вже вважаються евакуацією.
Кадр з відео про евакуацію кам’яної баби.
Знайти закинуту 800-річну кам’яну бабу десь за двором у селі — не така вже й рідкість. Юрій розповідає, що люди часто забирали їх з полів додому, іноді навіть вставляли в паркан як декорацію. А в Солоному не так давно бабу намагалися продати. Зустрічалися й не поодинокі випадки крадіжок баб, які вже стояли на державному обліку.
— Чувак в Межовій же, пам'ятаєш? Казав, що з дитинства мріяв собі бабу. Якось вони їдуть з мужиками, і лежить баба — вони її закинули і вдома вивантажили. Все.
— Це версія для тебе. А насправді ж дето стирили.
Тут Юрій пригадує іншу історію іншої кам’яної баби — теж з Межової.
— Коротше, ота мала баба в Межовій чоловіча, вона ж вкрадена з Великомихайлівки. На неї документи є — вона стоїть на державному обліку. Тобто їм всім по КК (Кримінальний Кодекс — ред.) України, 5 років. Тільки ніхто ж цим займатись не буде.
За якийсь час виявляється, що у цій поїздці Максим загубив телефон. Після невдалих пошуків віджартовується: «Приніс телефон в жертву половецькому діду. На жертовнику залишив».
Проїжджаємо блокпост. Евакуатор з бабою наближається до нього раніше за нас. Всі починають обговорювати, що буде, якщо його раптом зупинять і доведеться пояснювати, що ж це таке.
— Де твій паспорт, де твої документи?
— Скажемо, що це творчість хлопців. Самі зробили.
— Кажуть, що ти воїн, то де твій воєннік?
Всі заливаються сміхом, наперебій жартуючи про документи кам’яного половецького воїна.
Мовчати у цій машині видається неможливим. Дорогою назад встигаємо поговорити про ідентичність міста та локальну історію, дату заснування Дніпра і чому не варто спиратися на старосамарську теорію та те, як довго держава може триматися на низових ініціативах. А ще — про Миколаївку та пиріжки і мішки з цибулею як дивні особисті асоціації з цим селом. Домовляємось вийти в Миколаївці та купити ті знамениті пиріжки. «Чуйка» ховається назад в коробку.
— Війна дронів зараз така, що обісратися можна.
Пейзаж за вікном поступово зливається в суцільну темряву. Поля майже не відділити від неба — лише ліхтарі нагадують про звичну структуру простору. Баба так само їде попереду — до нового дому, чекати на збереження та реставрацію.
Дніпропетровський історичний музей імені Дмитра Яворницького. Фото Олени Місюри.
Висловлюємо подяку:
Юрію Фанигіну,
Валерію Кас’яненку,
Максиму Потапчуку,
25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді,
Валерію Журбенку.