Майдан не перестає

Вікторія Наріжна,
культурна менеджерка, перекладачка

20 листопада 2025

Іноземцям важко зорієнтуватися в українських революціях. Пам’ятаю, як працювала з іноземним редактором над текстом, де маркерами часу виступали Помаранчева революція та Революція гідності, і це викликало постійну плутанину щодо того, що й коли відбулося.

Додайте до цього міксу Революцію на граніті — і ефект посилиться. Докиньте властиву декому звичку називати другу та третю революції першим та другим майданом — і ситуація стає загрозливою. Потім долучіть іноземця до розмови про те, чи Євромайдан — це синонім Революції гідності, а чи тільки назва протестів, з якої Революція гідності почалася — і все, ми його зовсім загубили.

Мій чоловік, сімнадцятирічний під час Революції на граніті, до Києва не поїхав, але жадібно спостерігав, як твориться історія на майбутньому Майдані, а потім азартно брав участь у подіях боротьби за незалежність у рідному Дніпрі. Коли ми познайомилися через десять років, 2000-го, оповідки з тих буремних часів стали окрасою не одного з наших перших побачень. Ох, як я заздрила йому! Стати свідомим свідком таких історичних подій — це ж випадає лише раз у житті! Мій восьмирічний розум із тих подій зафіксував лише загальну атмосферу тривожного піднесення та уривчасті образи з новин у телевізорі.

Потім, восени 2004-го, це стало нашим сімейним жартом: мовляв, я так сильно заздрила Ігореві, що начаклувала і собі революцію. Тепер вже ми обоє були у вирі подій: волею спонтанних рішень я стала ведучою дніпровського Помаранчевого майдану, і ми обоє були спостерігачами на призначеному «третьому» турі президентських виборів.

До яскравого карнавалу в Києві — з його наметовим містечком, прапорами, піснями та атмосферою десь посередині між службою в церкві та вечіркою — ми так і не дісталися. Перевтомлена та хронічно переохолоджена, я інколи плакала через те, що свято революції знову пройшло повз, лишивши для мене тільки виснажливу щоденну працю.

Щоправда, Помаранчева революція в Дніпрі подарувала мені іншу радість — вона вперше показала мені дніпрян як громаду.
Люди, що виходять з трамваїв та зриваються з роботи, щоб приєднатися до невеличкої купки відчайдухів із помаранчевими стрічками — купки, що силується перекричати пафосний переможний мітинг на честь Януковича біля Оперного театру, де похмурими шеренгами стоять зібрані з усього міста «бюджетники». Люди, що йдуть спонтанною багатотисячною ходою на «Нагорку», в університетський район, де, за повідомленнями, студентам забороняють виходити з гуртожитків незалежно від причин і потреб. Люди, що знову і знову, приходять на наш, дніпровський Майдан, хоч він і площа імені Леніна — це не змінює суті.

Ми були наївними тоді, 2004-го року. Ми думали, що треба просто вирвати булаву зі злочинних рук і віддати чесному переможцеві. Ми думали, не дати вкрасти вибори — це і є тріумф Помаранчевої революції. Життя показало нам, що воно набагато складніше влаштоване.
Можливо, саме тому Революція гідності в Дніпрі починалася доволі стримано: дніпряни одного разу вже дозволили собі скинути улюблену прагматичну маску, і це закінчилося поразкою, хоч і відкладеною в часі. Зазнати такої поразки вдруге було б уже занадто. Пам’ятаю свої власні настрої восени 2013 року: переповненість розпачем і соромом за те, що відбувається з моєю країною, переповненість невірою, що розчаровані в Помаранчевій революції люди мають що протиставити новій спробі диктатури.

Але коли після зриву підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом у Києві на Майдан вийшли перші протестувальники, з’явилася дуже несмілива надія: можливо, досвід Майдану важливіший, ніж досвід принизливого відкату назад? Можливо, те, що ми пережили це неймовірне єднання і бодай тимчасову перемогу, зробило нас сильнішими?

Дніпро, як і більша частина України загалом, не дуже бурхливо зреагував на зміну зовнішньополітичного курсу, але не залишився байдужим до жорстокого побиття протестувальників 30 листопада. Пам’ятаю, що я приєдналася до протесту вперше саме тоді: ми з друзями написали плакат «Не пробачимо крові», роздрукували фотки постраждалих і вийшли на Європейську площу.

1-5. Фото Арсена Дзодзаєва.
6. Фото Анастасії Мільчаковської.

Географії дніпровського Майдану, певно, слід приділити окрему увагу. 2004 року протести відбувалися на центральній площі, але восени 2013-го все стало значно більш заплутано. Перші мітинги, одночасні з протестами в Києві, почали відбуватися на Європейській площі, обраній на роль такої локації, вочевидь, завдяки символічній для подій назві. Ядром цих мітингів були патріоти старшої формації, ті, хто уже й Революцію на граніті зустріли зрілими людьми з великим досвідом життя під тоталітарним гнітом.

Нас, молодших, тягнуло на місце попереднього «злочину», на площу, проте для старших мітингарів боротися за європейський вибір у підніжжя пам’ятника Леніну було святотатством. Але Європейська площа виглядала приблизно так, як і європейський вибір України в попередні роки: формою, не наповненою суттю.

Ця перша пішохідна зона в центрі Дніпра була (і залишається) урбаністичною поразкою: незатишна кам’яна кишка з неймовірно незручною бруківкою, винайденою, здається, середньовічними інквізиторами, вона не змогла стати нічим іншим, окрім короткого переходу з одного транспорту на інший, такою собі зоною лімінальності, де в своїй тарілці почуваються найбільше, здається, безпритульні люди, вуличні музики та свідки Єгови.
Не надто численні мітинги Євромайдану дивним чином доповнювали цю сіру діру міського простору: кілька десятків або, в найкращі дні, сотень людей, зайвих і дивних у цьому зайвому і дивному просторі, з приреченим розпачем на обличчях, надривними і наївними промовами у динаміках, із млявим, недоладним виконанням національного гімну, вперто поіменованого «славнем», адже «гімн» — це слово іншомовного походження.

У транзитному просторі Європейської площі європейський вибір України виглядав не яскравим майбутнім, сповненим відкриттів і можливостей, а транзитною станцією, на якій за всяку ціну треба встигнути зробити пересадку, щоб жахливий поїзд імперії не повіз тебе назад у чорне, холодне черево тоталітарної диктатури. Зрештою, в якомусь сенсі так воно і було.

1. Акція після побиття студентів. Фото Ольги Бугай.
2. Віче «біля унтів Чкалова». Фото Анастасії Мільчаковської.

У недільні дні в Дніпрі, як і в Києві, збиралися «народні віча», які були більш масовими та розмаїтими, ніж щоденні мітинги на Європейській площі. Віча збиралися біля пам’ятника Чкалову, на вході до парку Глоби з боку проспекту Яворницького (тоді ще Карла Маркса) — «біля унтів Чкалова», казали ми з друзями, підсміюючись над величними черевиками пана радянського пілота.

Вибір місця знову здавався нам дивним: маргінальний простір вдалині і від символічних нервових вузлів міста, і від адміністративних будівель, де було б принаймні зрозуміло, до кого саме вигукуємо ми свої гасла та потрясаємо своїми плакатами. Виникало враження, що організатори дніпровського Майдану роблять усе, щоб не дуже потрапляти на очі тим, проти кого протестують. Це родило відчуття недоречності та ніяковості навіть тоді, коли на віче приходили тисячі.

Від цього відчуття ніяковості було місце легітимної втечі: Майдан Незалежності. Тричі мені являлася революція, і на третій раз я не планувала лишатися осторонь протестного карнавалу. У Києві все було інакше: Майдан жив у ритмах і сенсах сучасної Запорозької Січі, був містом у місті, що ховається в міцних обіймах снігових барикад, був територією віри та довіри, де люди з різних регіонів і соціальних прошарків сміялися і плакали як одне.

На Майдані в Києві. Фото Ігоря Петровського.

У цьому Майдані, на відміну від його сторожкого та невпевненого дніпровського побратима, можна було розчинитися і наповнитися силою, навіть у ті грудневі й січневі дні, коли здавалося, що протест уже видихається, що невдовзі люди припинять приходити сюди за ковтком тривожної надії та виберуть похмуро сховатися за дрібнотою щоденних клопотів в очікуванні кінця. Ми з чоловіком приїздили до Києва на два-три тижні, жили у друзів, то в одних, то в інших, поверталися ненадовго додому та їхали до столиці знову.

Цей циклічний рух перервався увечері 26 січня, коли Дніпро вперше побачив кров на своїх вулицях. Того дня протест набув запеклості, якої йому, можливо, бракувало раніше: невдовзі перед тим загинув у Києві один із перших героїв Майдану, Сергій Нігоян, хлопець із села Березнуватівка на Дніпропетровщині. У неділю, 26 січня, Сергія саме ховали.

Частина майданівців поїхала на похорон, частина зібралася на звичне недільне віче, але опісля вирушила до ОДА з метою передати голові держадміністрації резолюцію із незгодою з «диктаторськими» законами, прийнятими 16 січня. Біля ОДА протестувальників несподівано зустріли «тітушки», спортивні молодики під неприхованим захистом міліції.

Фото Арсена Дзодзаєва.

Цей мітинг став дуже несхожим на всі попередні: відкрите протистояння з владою, намагання розігнати юрму водою з пожежної машини (на вулиці було -20) і врешті-решт, жорстоке побиття мітингуючих «тітушками» під мовчазним наглядом міліції. Насильство прокотилося площею перед обласною адміністрацією та виплеснулося терором на поблизьких вулицях, жертвами якого стали різні люди, у тому числі ніяк до протестів не причетні.

Побиття закінчилися затриманнями — ні, звісно, не «тітушок», а містян, часто випадкових: із 21 затриманого того вечора лише частина були активістами Майдану, решта ж просто опинилися в поганому місці в поганий час.

За місяць до того, наприкінці грудня, в якійсь зі своїх колонок (тоді, пам’ятаю, мені постійно замовляли тексти про те, як відбувається Євромайдан у Дніпрі), я розмірковувала над тим, який тригер міг би зробити протести у Дніпрі більш численними і стійкими. Тригер 26 січня виявився аж занадто сильним: місту просто заціпило.

Наступні вихідні були неймовірно сніжними: ті з нас, хто зумів добратися до пам’ятника Чкалову на чергове недільне «віче», стояли буквально вище коліна в снігу. Нас було, само собою, геть мало. Можна було триматися за рятівну думку, що протестувальників просто налякала погода, але я знала напевно, що річ не в цьому.

Громадське Дніпро. «26 січня в Дніпрі: три роки потому» . Джерело: YouTube.

Пам’ятаю, 2004 року ми дуже пишалися тим, в якій атмосфері взаємної терпимості перебували на Майдані протестувальники та міліція. Влада в Дніпрі ніколи не робить різких рухів у слизьких ситуаціях, підсміювалися ми.

Наша віра в окремішність Дніпра, міста «не першого, але й не другого», і в те, що влада міста завжди діє прагматично та з розумінням, що всім нам і далі разом жити, була непохитною. Кийки найнятих владою гопників розбили цю віру на друзки, і здається, саме це паралізувало в ту мить дніпровський протест, а не побиття як таке.
З липкого страху, що зараз і той млявий протест, що є, взагалі захлинеться, і Дніпро(петровськ) просто зникне з революційної мапи України, зродилася, можливо, найважливіша річ, яка сталася зі мною тієї зими (а може, й за все моє життя) — Сестринська сотня. Жах перед німотою зібрав разом різних людей, у тому числі раніше не знайомих.

Я навіть не знаю, в чиїй саме голові народилася ця ідея: давайте зберемо жінок і підемо до ОДА жіночим маршем, — я застрибнула в цей потяг уже на ходу. Потреба «розчаклувати» цю площу перед ОДА — показати всім завмерлим і розгубленим, що можна і треба знову приходити до стін, за якими ховаються наділені владою — була дуже нагальною.

Звісно, ми знали, що куртуазну маску «жінок не можна бити» патріархат скидає з себе миттєво і безжально, коли треба розібратися з інакодумицями, але все ж сподівалися зіграти на стереотипі. Так народилася акція «Інша сила. Одна ціль», на яку через Фейсбук ми закликали приходити небайдужих жінок, озброївшись всім, що може видавати шум — свистками й барабанами, каструлями та бубнами, чим завгодно, що створить яскравий звуковий ефект. Задумка була амбітна: не просто прийти на пікет до ОДА, але й пройти перед тим ходою центральним проспектом.

1. Підготовка до акції на штаб-квартирі в книгарні «Чорна Ящірка».
2. Пікет 34 каналу.
3-6. Акція «Інша сила. Одна ціль».
Усі фото Анастасії Мільчаковської.

Акція спрацювала. Кількасот сміливиць зібралися 8 лютого біля пам’ятника Олександру Полю та рушили до обласної адміністрації, окутані хмарою веселої какофонії з гуркоту, свисту, гомону та кричалок. Люди виходили на ґанки та балкони, щоб подивитися на цю яскраву процесію. Убрані в прапори, квітчасті хустки та віночки, рішучі та розпашілі на холоді, ми й справді справляли враження. Ця гамірна хода немов розірвала магічне коло, і місто знову задихало.

А невеличкий актив із дев’яти жінок, який вигадав цю акцію, назвався Сестринською сотнею — з думкою про сестринство, яке виручає перед лицем найстрашніших загроз, і про те, що сотні жінок готові приєднатися до нас, варто лише кинути заклик. Частина з них стала моїми дорогими подругами, які й десятиліття потому залишаються поруч.

У подальші тижні ми намагалися регулярно робити яскраві акції: інтуїтивно намацали ідею, що брак велелюдності дніпровський протест може скомпенсувати собі креативністю — медійна присутність допоможе Дніпру не зникнути з товариства інших невпокорених міст. Утім, цьому акціонізму не судилося тривати довго, адже Революція гідності вже рухалася до своєї скривавленої перемоги.

18 лютого, коли стало зрозуміло, що останнє табу — розстріл протестувальників — владою теж знято, Сестринська сотня оголосила чергову акцію під ОДА, «Жалобний набат». Заклик до жіноцтва був такий: приходити в чорному, приносити, хто має, барабани, бонги, все, що звучить глибоко й загрозливо, як наш біль і гнів. Свистки і каструлі лишилися позаду разом із дотепними кричалками. Ми планували цілий день вбивати в голови людей в ОДА і тих, хто їх охороняє, просту думку: вам все одно кінець.

Жалобний набат. Фото Анастасії Мільчаковської, Ольги Владімірової, Сестринська сотня / Facebook.
Мітинг під ОДА. Джерело: Kyiv Dialogue / Facebook.

Пам’ятаю, як ходила вздовж міліцейського кордону, мовчки стукаючи у великого басовитого бубна, і дивилася вниз, на ноги хлопців, що стояли за щитами. На той момент уже всі можливі ресурси силовиків стягнули до Києва, і охороняти можновладців по регіонах лишилися, видимо, одні лиш курсанти, й ті, певно, першокурсники.

Вони були налякані та нещасні, і переминалися з ноги на ноги в різнобійному, неформенному взутті, часто занадто легкому для цієї морозної погоди. Дивлячись на ці змерзлі ноги, я не відчувала жалю, радше злегка співчутливу зневагу. Сьогодні я згадую цих хлопців і думаю: скільки з них буквально за кілька місяців опинилися на фронті? Скільки загинули? Скільки воюють і зараз?
Розстріли на Майдані тривали. Мене охопило виснаження і якась відчужена зневіра. Ігор, що знімав для «Громадського телебачення» всі події в Дніпрі, захворів від переохолодження і, можливо, від того самого виснаженого розпачу, який заполонив і мене. Все, що ми могли робити наступні дні — це сидіти біля монітора й тупо дивитися стрім із Києва.

21 лютого життя почало несміливо повертатися: стало відомо, що спецпідрозділи спішно виходять з Майдану. Пам’ятаю, як ми в подиві дивилися трансляцію, на якій автобуси зі свіжим підкріпленням «ведевешників» розверталися, простоявши із зачиненими дверима кілька годин і так і не розвантажившись.

А ввечері пітьма дала ще одну довгоочікувану тріщину — в Дніпрі валили пам’ятник Леніну.
Пам’ятаю, як ми приїхали на площу, попри Ігореву температуру і мою смертельну втому; там уже було людно і звісно, було багато тих, із ким можна обійматися, сміятися і плакати, бо всі, кого ці місяці боротьби за гідність і свободу звели разом, зійшлися тоді засвідчити падіння найважливішого символу імперії. Ленін, як і імперія, падати не хотів: троси відривалися, травмували людей («Ленін відбивається», — жартували деякі). В хід пішла болгарка, але успіхи все ще були скромні.

Фото Арсена Дзодзаєва.

Звідкись з’явився кран, який зустріли шаленими схвальними вигуками; утім, так і не доїхавши до пам’ятника, кран почав виїжджати геть. Можливо, не схотів брати на себе завелику історичну відповідальність, можливо, вирішив, що і без нього впораються. Хай там як, частина юрми, а разом із ними я сама і моя подруга Алла, вирішили, що так не піде, і кран слід заблокувати.

Саме тому ми були на іншому кінці площі, коли нарешті за спинами гупнуло. Ні до, ні після я не чула такого особливого звуку. Здавалося, ще якась вага обрушилася на асфальт, не лише вага пустотілого чавунного ідола, — і здавалося, що цю вагу зняли з якогось такого місця душі, де вона лежала водночас нестерпною та непоміченою. Ми з Аллою схопилися за руки та почали стрибати і кричати. Ніколи я не стрибала так високо і не кричала так голосно, з такою дикою, безпосередньою, тваринною простотою і легкістю в тілі.

Фото Арсена Дзодзаєва.

Поки я писала ці спогади, то перебрала багато своїх тодішніх постів, і один вразив мене особливо. 21 лютого 2014 року, о 15:27 я пишу у своєму Фейсбуці:

«Сьогодні я нарешті почала плакати. До цього за три місяці я плакала двічі: один раз, дивлячись відео побиття студентів, другий раз — за першим загиблим, нашим земляком Сергієм Нігояном. Коли людей почали валити снайпери, коли смерті почали множитися десятками, я не плакала. І думала, що більше не заплачу. Добре, що я помилялася».

Я дивлюся крізь час на цю жінку, яка з полегшенням плаче 21 лютого 2014 року, і відчуваю гострий жаль і гостру заздрість. Вона ще несвідома того, що смерті справді лише почали множитися, і невдовзі будуть множитися сотнями, а потім і тисячами, і десятками тисяч. Як часто не буде вона знати, чи ще колись заплаче, а потім знову тішитиметься тому, що хоча б вдається плакати.

Коли у липні цього року Україною прокотилися «картонкові майдани», я раптом осягнула рецепт того, як правильно розуміти наші українські революції. Треба просто усвідомити, що Майдан — це не місце і не мітинг.

Майдан — це внутрішня готовність збиратися докупи і голіруч виходити на захист свободи та гідності, коли іншого шляху нема.
Майдан — це неготовність змирятися з тим, що ми маленькі люди, в той рішучий момент, коли від кожного з нас щось залежить. Насправді кожна українська революція — це Революція Гідності. Або навіть так: всі вони — це одна довга Революція Гідності, яку досі не закінчено.

Довший час після 2014 року мене дратувало словосполучення «третій майдан», яким різного роду політики погрожували доречно й ні. Тепер я розумію, що говорити «третій майдан» може тільки той, хто до кінця не розуміє Майдан. Майдан не буває ні першим, ні третім, ні останнім. Майдан не перестає.

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.