Дніпро як простір «міської» ініціації Валер'яна Підмогильного
Образ міста Дніпра — індустріального гіганта й прифронтового форпосту сьогодні затьмарює образи Дніпра-козацького, Дніпра-культурного і, зрештою, Дніпра-літературного. А тим часом саме тут починали свій шлях письменники — і письменниці, але про них поговоримо іншим разом, — творчість яких стала мистецьким надбанням усієї України.
У першому матеріалі циклу «”Дніпровський” текст в авторів Розстріляного відродження» говоримо про Валер’яна Підмогильного — письменника, перекладача та одного з найвизначніших представників українського «Червоного ренесансу».
«Місто» Валер’яна Підмогильного (1928), яке літературознавці позиціонують як перший український урбаністичний роман, останнім часом широко перевидають і читають. І це втішний факт: заслужене визнання прийшло до автора бодай через століття. Однак варто нагадати, що цьому «київському текстові» у його прозі передував «катеринославський» — не такий монололітний, розпорошений між низкою оповідань, однак перший.
Власне, Валер’ян Підмогильний народився 1901 року в Чаплях, що зараз є околицею Дніпра (західна частина селища стала частиною Придніпровського масиву).
Фото з книги Дмитра Яворницького
«Дніпрові пороги», фонди ДНІМ імені Д. І. Яворницького.
Освіту — після церковно-парафіяльної школи — здобув у Катеринославі: закінчив із відзнакою Перше катеринославське реальне училище (1910–1918).
Потім були дві спроби навчання в університеті, однак безгрошів’я не дало закінчити курсу. А ще Підмогильний викладав математику в школі імені Івана Франка — про це свідчить і пам’ятна дошка на будівлі в самому середмісті (проспект Яворницького, 64), де зараз розташований музей «Літературне Придніпров’я».
1. Меморіальна дошка Валер'яну Підмогильному на будівлі музею «Літературне Придніпров’я». Джерело: wikipedia.org.
2. Будівля музею «Літературне Придніпров’я». Джерело: wikipedia.org.
3. Валер’ян Підмогильний, фото з архівів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Джерело: localhistory.org.ua.
4. Атестат Валер’яна Підмогильного про закінчення повного курсу Першого Катеринославського реального училища. З архівів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (Антон Ганул / Facebook).
2. Будівля музею «Літературне Придніпров’я». Джерело: wikipedia.org.
3. Валер’ян Підмогильний, фото з архівів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Джерело: localhistory.org.ua.
4. Атестат Валер’яна Підмогильного про закінчення повного курсу Першого Катеринославського реального училища. З архівів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (Антон Ганул / Facebook).
За даними переписів, на 1914 рік, коли юнак уже вчився в реальному училищі, населення Катеринослава складало 211 тисяч осіб. Така кількість людей на початку ХХ століття мала справляти на сільського хлопця колосальне враження.
У свій «катеринославський період» Підмогильний написав та опублікував низку оповідань, і майже в кожному з них місто наповнює будні героїв своїм гомоном і запахами, лізе в життя, не дає забути про себе. Сільські реалії, звичні для читачів класичної української літератури, заміняють явища виразно міські: трамваї, «прибутні» будинки, кінотеатри, зрештою, борделі.
Герої ранніх творів Підмогильного — це часто учні гімназії. Ці юнаки шукають близькості й любові, шукають місце, де будуть потрібні, але знаходить переважно розчарування й зневагу до себе — бо ж самі себе дурять.
«Коли зав’язалася бійка між гайдамаками й червоногвардійцями, то до гайдамаків прийшло два учні сьомого класу К-ської [тобто Катеринославської] гімназії й запропонували свої послуги».
«Тоді серед учнів старших класів була мода носити з собою до школи пістолі, баришувати ними й гратись на лекціях » .
«З “квітами й вершками” класу він не міг зійтися й пристав до “камчатки”. Тут, щоб бути прийнятим до гурту, вимагалось тільки знання масних анекдотів. Для того щоб не відставати від “камчатки”, Олесь попрохав повести й його до повії, до котрої ходила вся доросла частина класу. Його повели, й він впірнув в багно розпусти, впірнув увесь з головою, ногами, душею».
«Гайдамака», 1918
Свідомість юних мешканців міста міняється: з одного боку, вони прагнуть експериментів, чину, повноти життя, а з іншого — релігійність міцно тяжіє над ними: Олесь із «Гайдамаки» так і не наважується проклясти бога за своє безталання, а Віктор з «Доброго Бога» ревно й лицемірно молиться — на його думку, цього достатньо, щоб якось «загладити» гріхи.
Уперше Підмогильний писав на складну тему сексуальної ініціації чоловіка ще в 1917 році, коли сам мав лише 16 років, в оповіданні «Важке питання». З нього можемо навіть дізнатися дещо про географію продажної любові в Катеринославі:
«Пам’ятаєш ту гопкомпанію, що торік сиділа на задніх партах? Я там чимсь ніби обер-кондуктором був... От ми всією компанією так вечерком ходили по Херсонській вулиці – вона ж має певну репутацію – і зачіпали дівчаток... Адже ж їх одразу видно: намазані, нафарбовані, звички особливі».
Андрій із «Важкого питання» також мучиться проблемою «плоть чи дух» — і, зрештою, уже в передпокої повії страх заплямитися перемагає. Прикметно, що психологія самих жінок, змушених заробляти проституцією, Підмогильного не дуже цікавить — але про це напише його товариш за угрупованням «Ланка» Борис Тенета.
Усі згадані вище твори разом з шістьма іншими оповіданнями увійшли до першої авторської збірки Підмогильного — «Твори Т.1», виданої саме в Катеринославі 1920 року.
1. Перша авторська збірка Підмогильного «Твори Т.1». Джерело: localhistory.org.ua.
2. Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, 1925 рік. Джерело: wikipedia.org.
Серед решти творів у контексті «міського тексту» найцікавішим є «Старець», датований: «Серпень, р. 1919, Катеринослав». Це історія Тимоша, ще молодого чоловіка, який через втрату ноги змушений жебракувати, тобто старцювати.
Його погляд на місто — погляд «знизу» в усіх сенсах: людини, яка буквально сидить на розі вулиць і дивитися на тих, хто над нею, і людини з міського дна. До метушні здорових і сильних містян, заклопотаних виживанням і розмноженням, Тиміш ставиться зневажливо. Здається, сам ритм фрази відтворює беззмістовність міського руху:
«Ці люди, як і їх батьки, починали сновигати по вулицях міста, забували про те, що волею сліпого випадку родились, не думали про те, що так само помруть, і в шаленій метушні їли, пили, творили культуру, поглибшували науку, будували собі нові мури, кували нові кайдани; жилава ж і костиста рука буття без жалю й радощів шпурляла їх на їхніми ж руками зроблене каміння, проти їх повертала їхню ж науку, здобутками їхньої ж культури виснажувала їх, а вони все так само заклопотано бігали по вулицях міста, сміялись, плакали, сподівались і покірно врешті йшли на страту».
Однак і він, як юнаки з попередніх оповідань, у цьому узагальнено-чужому просторі прагне лише одного – любові. Але навіть повія Галька, з якою Тиміш ділить убогу «квартиру», не приймає його. У шаленій люті чоловік намагається її зґвалтувати, натомість зазнає дошкульного приниження.
Уже тут можемо побачити паралель «місто – жінка – об’єкт завоювання», характерну для magnum opus Підмогильного. І цими ідеями, здається, ми завдячуємо саме Катеринославу.
Інші тексти, у яких Підмогильний так чи так згадує Дніпропетровськ-Катеринослав, — це «Невеличка драма» (один із залицяльників головної героїні — інженер Дмитро Стайничий із Дніпропетровська) і незакінчена «Повість без назви».
Крім того, оповідання «В епідемічному бараці» засноване на реальному факті — відкритті тифозного бараку в Чаплях 1920 року, а датоване тим самим роком (Підмогильний ще не переїхав до Києва) оповідання «Собака» — це гірко-іронічні самоспостереження міського інтелектуала про те, як мало значить духовне життя в часи голоду.
З бібліотечної колекції Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.
Однак найцікавішим для нас є твір «Третя революція», написаний уже в «київський період» Підмогильного. Він присвячений подіям, що розгорнулися в Катеринославі наприкінці 1918 – на початку 1919 років, коли місто захопили загони Нестора Махна під його особистим керівництвом.
Ставка Махна розташовувалася в готелі «Асторія», який дотепер є сусідом тієї самої школи імені Франка — музею «Літературне Придніпров’я» — на проспекті Яворницького:
«Готель “Асторія” з золотими візерунками на червоних мурах, постійний штаб усім переможцям над містом, і тепер виконував свою звиклу роль. Його кімнати байдуже приймали нову владу, його льох бачив усяких в’язнів, а прапор на даховому шпилі покірно зміняв свої кольори».
Проспект Дмитра Яворницького, будівля готелю «Асторія». Фото Віктора Путія (архів Олександра Волока).
Текст дає нам уявлення про гнітючу й непевну атмосферу тих днів, про те, як розпадався усталений світ губернського міста. Підмогильний густими барвами малює картини руйнувань, які, імовірно, бачив на власні очі. Зараз вони можуть стати серйозним тригером для читачів і читачок, адже болісно нагадують про війну, яка розгортається тут і зараз:
«Ксана бачила будинки з обваленими від набоїв рогами, подзьобаними від куль мурами й рясно обпалим склом. А цілі шибки обліплено смугами білого й кольорового паперу, навхрест, кривульками, мов упоряджено на це безладне свято сплюндрування. Ксана бачила будинки погорілі, чорні, що там на оголених мурах височіли непотрібні дахи — і їй було затишно серед знищеного».
Страшно уявляти собі картину, яку малює Підмогильний: центральний проспект, на якому вирубані геть-чисто всі дерева, бо містянам нічим опалювати житла. А котрі не вирубані — ті дорубають прямо «в кадрі», на очах у вражених спостерігачів. На базарі предмети розкоші міняють на їжу, а потім ретельно розраховують пайку на людину, аби вистачило на довше.
Місто в часи визвольних змагань — це непривітний простір, ворожий людині. Однак ніхто з героїв не спішить його покидати.
Третя революція — це великий похід села на місто, того самого села, гнобленого, «безкультурного», «другосортного», але геть не слабкого. Ці самі картини нищення культурних надбань, які із століття в століття практикують доведені до люті селяни, пізніше зобразить В. Домонтович у романі «Без ґрунту».
Місто вабить махновців — учорашніх селян, знову ж таки — як недосяжна жінка, яку зась підкорити. Урбаністичний і еротичний мотиви щільно переплетені:
«Білизна міських жінок чарувала їх своєю дивною м’якістю і мереживом. Коли розпадалися перед ними гардероби й комоди, вони брали в руки тонкі пахучі сорочки, прозорі панталони, розгортали їх, роздивлялись їх на світло, невиразно відчуваючи, що й кохання тут таїть їм незнані насолоди. Вони ховали їх по кишенях, мов любовні талісмани».
Отже, Катеринослав став простором «міської» ініціації Підмогильного. Ми можемо зчитати його зі сторінок малої прози письменника й у пізніших великих текстах. Можливо, цей текст у межах всієї української літератури, навіть 1920-х, не такий розлогий, як умовний «київський», але він точно об’ємний, виразний і вартий уваги.