Господи, упокой душу раба Божого Девіда Лінча в Дніпрі

Дар’я Лук’яненко,
мисткиня

11 липня 2025

Місцеві святі, божевільні та ті, хто не бояться смерті

Можемо зізнатись, хоч і сором нам:
Ми колись боялись гладити слона,
Ми колись боялись, що в засаді вій,
– Я – щурів кусючих.
– Я – кусючих змій.

Аква Віта, А тепер усе інакше, 1997

(Слова Олександра Бригинця)

Можу зізнатися, хоч мені й соромно: у 22 роки мені найбільше кортіло просто кудись поїхати й ніколи не повертатися до Дніпра. Тоді, як і личить людині з Дніпра, я працювала в «ПриватБанку». Колежанка, з якою я тимчасово ділила офіс, отримала ґрін-карту, несподівано видалила всі хтивки з соцмереж і залишила мене сам на сам із дурнуватими мріями в корпоративному задзеркаллі. (Другим заповітним бажанням було ніколи не працювати в корпорації). Але у всесвіту дивне почуття гумору. І тепер моє «ніколи не повертатися до Дніпра» переміщено із зони найпотаємніших мрій до території найтемніших страхів.

О, Дніпро, I loved to hate you. Але тепер, як співали Аква Віта, «усе інакше, інакше, просто, просто, просто навпаки».
А ще — заплутаніше, складніше, суперечливіше. Усе, як і мусить бути у великих пристрастях. Свої стосунки з Дніпром я уявляю подібно до анімаційного фільму «Кохання» (2019) Микити Лиськова, де кордони між ніжністю, відразою та іронією відсутні — і глядач (разом із героями) відчуває все водночас, трипуючи в мальованій урбаністичній галюцинації.

Кадри з фільму Кохання, режисер Микита Лиськов, 2019.

Вісім років потому, як я звільнилася з корпорації, чекаю на Микиту в новому «Дніпросторі», що вже за повномасштабного вторгнення виріс на кістяку Дніпровського річпорту — під опікою Маргарити Платонової, Ксенії Алексюк та Лілії Небери. Поки чекаю, розглядаю його скетчбук з виставки, натхненної ютуб-форматом sketchbook tour, коли художники гортaють свої блокноти на камеру й розповідають про кожен малюнок. Свій перегляд починаю у відсутності художника.

Готель «Парус» (підписано: готель «Анус»). Затишний натюрморт із саморобним девайсом для вживання зілля. Волоцюги з центру — в одному впізнаю «вартового Дніпра», постійного персонажа з інстаграм акаунту @people_of_dnipro. Пейзажі спальних районів. А ще — Пічник. Багато Пічника. Він же — постмодерністська ікона дніпровського фольклору та/чи реальний пічник, який колись затегав кожен куточок міста мантрою з власним номером телефону.

Скетчбук Микити Лиськова, виставка Огляд скетчбука в Дніпросторі, кураторка Лілія Небера, 2025. Фото авторки.

Я зупиняюся на сторінці з написом «нарешті норм виставка в Артсвіті», коли, власне, і з’являється Микита. Кажу йому, що цей скетчбук — справжня панк-хрестоматія сучасної мітології Дніпра. Він відповідає, що зробив більшість нарисів, працюючи зі страхом смерті:

«Малюю все, що спадає на думку, без страху. Якщо завтра помру — ось так і буде».
Мені важко висловити щось, окрім захвату, бо я з тих, хто постійно вириває сторінки з блокнотів, редагує і прискіпливо курує власні записи. Малюю теж, але, чесно кажучи, переважно зі страхом. На згадку про нашу зустріч Микита дарує мені торбу із написом R.I.P. David Lynch, його новий мистецький об’єкт, відлуння містичних написів, що почали, немов привиди, з’являтися на закинутих обʼєктах житлового масиву Ігрень у Дніпрі після смерті культового режисера.

Фото Микити Лиськова.

Наступного дня вирушаю на відкриття виставки Асі Яковлєвої «Гра в маскування» в Експериментальній студії DCCC, де мисткиня намагається «сховатися від болю, жорстокості та насильства через прикрашання і гумор». Еротичне, смертоносне й комічне настільки щільно переплетені в роботах, що важко зрозуміти, чи то мисткиня критикує втечу від реальності, чи то сама до неї приєднується.

Мені імпонує ця невизначеність, і я з задоволенням спостерігаю, як мене дратують інкрустовані бісером ракети-пеніси, і як мене бавить автопортрет мисткині «Засмага» (2024), на якому вона зухвало засмагає голяка під атакою ракет. Помічаю, що найбільше мене тішить та частина гри, де мисткиня не ховається, а конфронтує, відкриває і викриває. Особливо чіпляють «Бісерні полотна» (2024), в яких при близькому спогляданні проявляються символи війни, що мімікрували й інтегрувалися в традиційні луганські орнаменти.

1. Ася Яковлєва, Засмага (серія Суспільні настрої), 2023. Фото мисткині.
2. Ася Яковлєва, Ракета, 2025. Фото мисткині.
3. Ася Яковлєва, Бісерні полотна, 2024. Фото мисткині.

У пошуках знайомих облич роблю ще кілька кіл навколо виставки. Цього разу вдивляюся вже не в роботи, а в глядачів. Нікого не знаю. Чи то війна, чи то я надто довго не була вдома, але цього вечора мені добре вдається гра в маскування. Відправляю чергове повідомлення давньому другові Сергію: «Побачимося?» Він відповідає: «Напевно, можна». (Так і не зустрічаємося).

Продовжую маскування поверхом нижче — в «Артсвіті», де відкрита велика виставка Люсі Іванової «Тепла оптика». У самій назві збережена відсилка до технології тепловізора в навмисно хибному перекладі. Помилка тут стає поетичним прийомом, способом наповнити почуттям і життям історії, де, здавалося б, для цього майже не лишилося простору. Параноїдальні перші місяці повномасштабного вторгнення — у роботах «Місцеві, які підозрюють мене» (2022), «Пейзаж з підозрілим чоловіком» (2022).

Люся Іванова, виставка Тепла оптика. Галерея Артсвіт, фото Олега Самойленка.

Спотворення буденного досвідом війни і спроби відкалібрувати власне сприйняття — в «Листя, не тіла (2022), «Вечірня хмара, не азот (2022), «Чайка, не безпілотник» (2022), «Парк розваг, не крики страждань» (2022). Помічаю, як і в мене змінюється увага (чи то оптика), і я починаю стежити не стільки за картинами, скільки за їхніми назвами. Яскраві, подекуди такі, що проймають наскрізь, як, напевно, і мусить бути, коли дивишся на щось через тепловізор.

Вже вдома розгортаю конверт від легенди дніпровського андерграунду Сашка Шакірова. Колись, як і я, Сашко працював у корпоративному задзеркаллі. Про цей досвід він, зокрема, написав авангардного вірша «Робота Зарплата» (2021):

Авангардний вірш «Робота Зарплата»

Промовець протягом хвилини, виразно повторює:

- Робота!

- Зарплата!

На останніх секундах радісно вигукує:

- Відпустка!

Певний час волонтерив, а згодом пішов у військо. У конверті з позначкою 1/20 (перша з серії) знаходжу скетч-картку з поезією, стікер «Я доначу отже я існую» і три шеврони: поети місцеві святі, серпокрилець правий, серпокрилець лівий. Разом вони складають композицію, в якій птахи ніби несуть знамено про поетів — чи то охороняють його.

Навколо серпокрильців Шакіров вибудував власну активістську космологію — ядро своєї творчості доби деколонізації. У його роботах серпокрильці можуть бути і мантрою, і культом, і захисниками, і добрим знаком, і просто серпокрильцями. А якщо пролистати канал postfuturism достатньо далеко, можна натрапити на зображення постфутуриста з головою птаха і зрозуміти, що іноді серпокрилець — це сам Шакіров.

Мистецькі артефакти Олександра Шакірова. Усі кошти від продажу серії митець передає на потреби поетів на передовій. Фото авторки.

Як це часто буває у непростих стосунках, мене переслідують видіння про об’єкт моїх складних почуттів, тобто про Дніпро. Начебто я підходжу до нашого будинку саме в той момент, коли в нього влучає російська ракета, і шостий поверх, на якому ми живемо, затягує завісою з густого марева. І в той момент мені не видно ані квартир, ані руйнувань, ані страждань.

Ще не ясно що втрачено, а що залишилося. Я вдивляюся в кіптяву, намагаючись розгледіти обриси вирви, але бачу лише шматочки різнокольорового паперу. Вони кружляють у повітрі, а потім падають прямо біля моїх ніг, так, що мені вдається розгледіти уламки любовних листів із минулого, які я колись заховала під ліжком, їдучи з міста, і які вибухова хвиля винесла з глибин [пам’яті] назовні — разом із моїми ніжними почуттями до Дніпра.