«Маяк», «Мушля», льодовий палац. Дніпровська спадщина модернізму, що опинилася під загрозою
дослідниця архітектури
Дніпро — особливе місто, для якого за радянських часів створювали усе «най»: найбільші річковий вокзал та концертний майданчик, унікальний цирк та автовокзал. Зараз ці місця руйнуються і занепадають. Про те, які пам’ятки модернізму та об’єкти монументального мистецтва Дніпро може втратити та чому цього не можна допустити, — у тексті дослідниці архітектури Ельміри Еттінгер.
Розбитий «Маяк»
Колись ресторан «Маяк», створений архітекторкою Ельвіною Давидовою та відкритий наприкінці 1970-х років, вважали одним із найкращих ресторанів в УРСР. Величезна споруда на березі Дніпра з шістьма залами стала свого часу популярним місцем відпочинку і локацією для знімання фільмів.
Окрасою будівлі було велике керамічне панно в барі «Нептун» на першому поверсі. Воно прикрашало зону з барною стійкою: стіни, стеля й колони були наче вкриті коралами. Його авторами було подружжя художників: Лілія і Віктор Триколенки. Над розробкою панно вони працювали два роки в радгоспі «Квіти Дніпропетровська», ще один — пішов на встановлення.
Після розпаду СРСР ресторан декілька разів змінював власників. За жодного з них заклад повноцінно не працював. Десь з 2017 року будівля стояла зачиненою, проте охоронялася. У травні 2024 року охорона зникла, що стало для багатьох можливістю потрапити всередину «Маяка». Виявилося, що панно збереглося в ідеальному стані, але його треба було рятувати, поки не розбили.
У відповідь на звернення Надії Лиштви, голови управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради, щодо вивезення і збереження роботи представник власника будівлі Сергія Івануся пообіцяв обговорити це питання з юристами. Вхід до ресторану заколотили, проте невдовзі всередину пробралися вандали та розтрощили панно цеглою. Навіть після цього власник не дав дозволу на порятунок того, що вціліло.
«Власник або представники власника до управління не звертались, ми їм ще декілька разів телефонували, пропонували провести своїми силами демонтаж і перевезення панно на зберігання, але отримали відмову», сказала Лиштва у коментарі виданню ПОМІЖ.
Аби запобігти таким ситуаціям, необхідно ставити будівлі та монументальні твори на облік та укладати з їхніми власниками охоронні договори. Не всі погодяться, але будуть й ті, хто стане позитивним прикладом і збереже цінні роботи.
Дніпровська «мушля»
Літній театр «Будівельник» у парку імені Лазаря Глоби побудували у 1978 році та відкрили до святкування Дня будівельника. Театр зі своєю складною архітектурою став немовби одою будівельній індустрії.
Його створив дніпровський архітектор Олег Петров, який очолював архітектурний факультет нинішньої Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Крім літнього театру у парку Глоби, він спроєктував нові корпуси академії, житлові будинки, центральні площі у Дніпрі та Кам'янському, меморіальні комплекси — за це Петров отримав звання заслуженого архітектора УРСР.
Великі парки завжди слугували місцем масового відпочинку людей, а за радянських часів там почали створювати майданчики, де щовихідних і на свята проводили концерти. У малих парках це були невеличкі «естради», а у великих — літні театри. У Дніпрі другим таким великим майданчиком є літній театр в парку імені Тараса Шевченка.
Будівлю театру парку Глоби зробили на території штучного ставка. Петров хотів, аби театр виглядав так, наче він пливе по воді, як лебідь. Цього ефекту архітектор дійсно досяг.
Містяни називають театр «мушлею» через його форму перекриття. Її досягли завдяки вантовій конструкції театру — гіпару (гіперболічного параболоїда). Таку саму форму мають, наприклад, чипси Pringles. Ця форма є одним із символів модерністської архітектури 50–70-х років, яку можна побачити по всьому світу: у церквах і складах, ресторанах і аренах. Гіпари спираються лише на дві точки та виглядають легко та витончено, але при цьому вони дуже міцні.
Літній театр «Будівельник». Фото: Ельміра Еттінгер.
Вхід до театру прикрашений п’ятьма барельєфами, які зробив дніпровський скульптор Юрій Павлов — автор скульптури «Муза» біля оперного театру і барельєфів на Центральному мосту.
«Мушля», яка раніше була одним із символів Дніпра, зараз стоїть закинута. Вже давно там не проводять концерти, а входи закриті ґратами. Відсутність догляду та експлуатації руйнує будівлю. Якщо руйнування дійдуть критичної відмітки, театр визнають аварійним і знесуть. Тоді ми втратимо один із символів Дніпра, будівлю, якій немає аналогів у всьому світі.
Космічний Дніпро
Колись Дніпро називали «космічною столицею» України. На Південному машинобудівному заводі (Південмаші) виготовляли важливі компоненти для ракет-носіїв, які відправлялися в космос.
Великі підприємства будували школи і садки, куди ходили діти їхніх працівників, санаторії, де ті відпочивали, палаци культури для дозвілля і спортивні комплекси. Південмаш обрав космічну тему і створив у 1983 році льодовий палац «Метеор». Монументальне оздоблення доручили художнику-шістдесятнику Ернесту Коткову.
Котков створив дві об’ємні мозаїчні скульптури «Пломінкий метеор» і «Дніпровські хвилі», які стояли по обидві сторони від «Метеору».
Котков був майстром зі створення великих об’ємно-просторових композицій з бетону. Для Дніпра він зробив не просто бетонні скульптури, а ще й прикрасив їх мозаїкою зі смальти, мармуру і нержавіючої сталі.
У березні 2019 року скульптуру «Дніпровські хвилі» розбили екскаватором. Територію, де розташовувалася знищена скульптура, завод віддав під будівництво третьої черги ТРЦ Appolo. Це викликало велике обурення серед громади — як реакція на знесення «Дніпровських хвиль» виникла ініціатива Dnipro Monumentalism. Будівництво нових споруд ТРЦ досі не почалося.
Друга скульптура «Пломінкий метеор» досі існує, але руйнується: смальта, якою оздоблено складну форму, потроху відпадає та потребує обережної реставрації.
1-2. Об’ємна мозаїчна скульптура «Пломінкий метеор». Фото: Ельміра Еттінгер.
3. Льодовий палац «Метеор». Фото: Ельміра Еттінгер.
Сам льодовий палац, який раніше був одним із найбільших концертно-спортивних майданчиків в Україні, зараз стоїть закинутий. Його довго охороняли, двічі планували реконструювати — друга спроба була в рамках програми «Велике будівництво», але з початком повномасштабного вторгнення проєкт заморозили. Тепер льодовий палац «Метеор» — це пуста будівля без охорони, обладнання та оздоблення.
Дніпровський цирк
Єдиний у світі цирк із бетонним шатром шапіто створив Павло Нірінберг — тодішній головний архітектор Дніпра. Цирк відкрили у 1980 році.
Нірінберг зробив унікальне шатрове перекриття зі збірних залізобетонних елементів, аби зробити будівлю схожим на класичний цирк-шапіто. Форма шатра не лише естетична: вона створила гарну акустику і дозволила зручно кріпити підвіску апаратів для артистів. А ще цей цирк — єдиний в Україні, що має додатковий повнорозмірний манеж для репетицій.
1. Дніпровський цирк,1982. Фото: А. Ліберман. З архіву Ельміри Еттінгер.
2. Декоративне оформлення інтер’єру Дніпровського цирку. Фото: Ельміра Еттінгер.
2. Декоративне оформлення інтер’єру Дніпровського цирку. Фото: Ельміра Еттінгер.
Дніпровський цирк — рекордсмен за кількістю декоративного оздоблення в інтер’єрі. У ньому продумана кожна деталь: від величезних дерев’яних левів над входами до зали до маленьких левенят на ручках дверей. Буфет прикрасили вітражами, а вестибюль — спеціально створеними для цирку люстрами із зірочками і незчисленним дерев’яним різьбленням. Так не прикрашали жоден інший цирк в Україні.
Незважаючи на її унікальність, споруда досі не має охоронного статусу. У 2021 році цирк оголосив тендер на капітальний ремонт вартістю 830 тисяч грн. У проєкті не було інформації, чи змінить ремонт зовнішній вигляд цирку, але саме відсутність охоронного статусу загрожує проведенням нищівної реконструкції будівлі, якщо таку запланують.
Вокзали Весніна
Наприкінці 80-х у Дніпрі почали будувати більше вокзалів для обслуговування логістики великого промислового центру. У 1988 році на березі Дніпра з’являється найбільший в Україні річковий вокзал, спроєктований архітектором Володимиром Весніним.
Розробка великого вокзалу почалася ще за часів активної річкової логістики і великого пасажиропотоку — мандрування Дніпром було не менш популярним, ніж подорожі суходолом.
Але завершили вокзал у самий розпал «перебудови», коли річкова навігація сходила нанівець. Величезна будівля виявилася непотрібною. Приміщення вокзалу почали здавати в оренду — кожен орендар робив зі своїм кутком, що хотів, тому вокзал набув хаотичного вигляду. Згодом орендарі покинули будівлю, тепер вона порожня височіє над річкою.
Одночасно тривало будівництво нового автовокзалу, який прийшов на заміну малому, що розташовувався на місці Слов'янського базару. Нову будівлю теж створив Володимир Веснін — у стилі постмодернізму, який проявляється у багаторівневості, складних переходах і нестандартній композиції.
Але естетичність вокзалу швидко зникла. Відкритий вже у 1993 році він одразу став «жертвою» 90-х: стихійна торгівля знищила всі задуми архітектора щодо того, яким має бути його творіння. Вокзал став брудним і старим на вигляд, хоча й був наймолодшим в Україні.
1. Автовокзал в Дніпрі, 1996. Фото: О. Литвинов. З архіву Ельміри Еттінгер.
2. Річковий вокзал у Дніпрі. Фото: Ельміра Еттінгер.
З 2008 року вокзал належить АТ «ДОПАС», яке планувало знести «застарілу» будівлю і побудувати на його місці торгівельно-розважальний комплекс, який би виконував й функцію автостанції. Міськрада не дозволила це зробити.
Під час повномасштабного вторгнення будівля повністю втратила свій автентичний вигляд — вокзал двічі постраждав від атак російськими ракетами. Вони сильно пошкодили засклення, яке тепер замінене профнастилом. Прибрали й частково пошкоджені декоративні піраміди з алюмінію та скла на пероні прибуття. У них вибило лише скло, але їх не стали ремонтувати й просто зняли.
Невідомо, яка доля чекає на обидва вокзали. Закинутість і атаки агресора завдали цим будівлям великої шкоди, тож є велика ймовірність, що в результаті майбутніх реконструкцій автентичний дизайн не відновлять.
Крихкі мозаїки
Аби прикрасити будівлі дитсадків і шкіл, їх оздоблювали мозаїчними чи рельєфними панно. Через брак коштів у навчальних закладів і відсутність програм з реставрації монументальної спадщини, такі мозаїки поступово руйнуються.
Про їх цінність у освітній сфері не говорять, а на додачу у суспільстві превалює знецінення монументального мистецтва, як чогось старого, незрозумілого і «суто радянського».
Коли школа чи садок бере участь у програмі з утеплення, наявність монументальних творів часто ігнорується — як наслідок їх знищують. Хоча існують технології та приклади навчальних закладів, де мозаїку «обійшли» утепленням і вона далі прикрашає фасад, не впливаючи на тепло в приміщенні.
Наприкінці 60-х у Дніпрі працювало троє художників: Леонід Тальський, Віктор Яланський і Роман Шустерман. Усі родом із Дніпра, мали успішну кар’єру, але наразі невідомі широкому загалу. Художники оздоблювали кінотеатр «Супутник», готель «Дніпропетровськ», Південний залізничний вокзал і деякі школи міста.
У 1967 році вони створили велику мозаїку для школи №75. Через вік і вплив вологи мозаїка відшарувалась, але замість реставрації її зруйнували.
Ще одна робота Тальського, Яланського і Шустермана прикрашає школу №37. У 1969 році вони зробили на фасаді два яскравих мозаїчних панно, завдяки яким школа є найбільш декорованою у всьому Дніпрі. Попри вік, вони добре збереглись. Але оскільки мозаїка не має статусу пам’ятки, державна комунікація про важливість збереження монументальної спадщини відсутня, а художники забуті, то в разі утеплення ніщо не завадить її знищити.
Мозаїка на школі №37. Фото: Ельміра Еттінгер.
Архітектура модернізму і монументальне мистецтво, яке її прикрашає, є величезним прошарком історії та культури України. Помилково вважати, що вона навіяна виключно радянськими наративами — цей стиль панував у світі з 1920-х років і ознаменував собою перехід до нових технологій будівництва. Тому величезна сувора будівля з суцільного бетону в вашому місті — не обов’язково символ тоталітарного режиму, таку ж споруду можна легко знайти в США або Японії.
Зараз ці будівлі виглядають старими й недоглянутими переважно через те, що на підтримку їх стану не виділяють кошти. Чи не найпоширенішою практикою є обшивання фасадів сендвіч-панелями — це дешево та не вимагає кропіткої праці, як то очищення поверхні від вапна та бруду.
Такі будівлі захистив би статус пам’яток архітектури. Але тут виникає парадокс: для надання статусу вони надто молоді, а для суспільства — застарілі, негарні та неважливі.
Така ж проблема і з монументальним мистецтвом: його цінність не всі розуміють, об’єкти не мають охоронного статусу, а реставрація — коштовна і тривала.
Захищати спадщину буде легше, якщо більше людей знатимуть, що це за стиль архітектури та чому він такий, ким були ті архітектори та митці, які створювали модерністські будівлі та монументальне мистецтво.
Якщо повідомляють про плани знести будівлю, а навколо фасаду школи з мозаїкою ставлять риштування, історія порятунку може початися з допису у соцмережах, звернення до місцевих органів самоврядування, працівників департаментів охорони культурної спадщини, депутатів та активістів. Суспільне обурення допомогло врятувати не одну будівлю та мозаїку. Але все це працюватиме лише частково та не завжди, допоки не з’являться державні та муніципальні програми збереження чи спрощеного надання охоронного статусу об’єктам модернізму та монументального мистецтва.