Прийняти і полюбити панельки: як переосмислити радянську архітектуру Дніпра

Катерина Козлова,
архітекторка та письменниця

28 листопада 2025

У Рівному демонтували радянську скульптуру заради муралу, у Києві «летючу тарілку» перетворюють на ТЦ, а дніпровський бруталізм старіє та розвалюється. У своїй колонці для ПОМІЖ архітекторка і письменниця Катерина Козлова розповідає, чому не варто знищувати радянську архітектуру України та як можна полюбити й переосмислити панельки.

«Це сіра радянщина, а не архітектура. Ви що, комуністка?» — коментарі, що за змістом нагадують цей, зазвичай можна прочитати під постами в соцмережах, в яких бодай одне добре слово написане про радянську архітектурну спадщину. Повномасштабне вторгнення росії в Україну збільшило ненависть до всього російського, туди потрапив і архітектурний спадок СРСР.

Та все ж радянську архітектуру зазвичай не люблять не тільки з ідеологічних причин. Стриманість кольорів, простота форм, брак простору, безліч пізніших перероблень та некрасиве старіння — претензії, які часто отримують такі будівлі.

У цьому контексті українська архітектурна спільнота розділилася на два табори: один вважає, що жодна радянська спадщина не потребує поціновування, інший — все ж намагається її захистити. То кому належить радянська архітектура України та чи нам дійсно треба її позбутися?

Фото Андрія Гарбуза.

Стадія прийняття
Для початку спробуймо подумки прибрати з Дніпра всі споруди, створені за часів антиукраїнських та окупаційних режимів. Залишиться, певно, лише кілька сотень житлових і торгівельно-офісних будівель, зведених після 1991 року, а ще — приватні житлові будинки. Всі театри, мости, заводи, вокзали, більшість житла та церков доведеться прибрати, а ще — залишки будівель у так званому «катеринославському» цегляному стилі, про які згадує більшість людей, коли захищає історичну забудову.

У нас немає споруд часів козацького бароко, який вважають питомо українським стилем архітектури, бо в XVII сторіччі, коли він розвивався, місто лише починало формуватися. А український модерн, який дійсно має корені в нашій культурі, будували в часи російської імперії архітектори, що навчалися в Петербурзі.
Як бачите, просто позбавитися всієї суперечливої архітектурної спадщини неможливо. Тоді, мабуть, варто її прийняти та переосмислити. Але як?
Можна подивитися, як архітектура працює з ідеологією. Архітектура — не вірші, її не створиш в блокнотику хімічним олівцем. Архітектура потребує грошей та влади, але це не означає, що вона репрезентує лише їх. Архітектори не завжди переймаються тим, хто їхній замовник та звідки у нього гроші.

Найбільшу архітектурну студію світу, Foster+Partners, критикують за обслуговування Саудівської Аравії проєктами нових аеропортів (бо це суперечить ідеології зменшення вуглецевих викидів, яку сповідують країни заходу) та готель «Мрія» в анексованому Криму.

Це не заважає Норману Фостеру, голові студії, брати участь у проєкті відбудови Харкова та проводити лекції на тему «Стійкі міста». Така вже архітекторська звичка — робити вигляд, що походження грошей тебе не стосується, головне — це створити хороший проєкт.

Так було і в Дніпрі: архітектори цікавилися містом, формою будівель та комфортом людей. Один із радянських архітекторів Дніпропетровська, Павло Нірінберг, — єврей, що народився у Вінниці, а вчився в Ленінграді. Працюючи над проєктом цирку на набережній, одній з найцікавіших будівель Дніпра й дотепер, він переймався не прославлянням радянського режиму, а акустикою. А саме — тим, як покращити звук у залі, щоб було комфортно глядачам, артистам і музикантам. Тому наш цирк має унікальний шатровий купол, а не типовий опуклий.

1. Фото з архіву В'ячеслава Товстика.
2. Фото з архіву ДДАЕУ, 1989.
3. Фото з архіву «Дніпроцивільпроєкт».
4. Фото Арсена Дзодзаєва.
5. Креслення цирку, Павло Нірінберг. З архіву В'ячеслава Товстика.
Джерело: Олександр Волок / Flickr.

А в проєкті житлових будівель на ж/м Перемога Нірінберг придумав унікальну панель-парус, яка б прикрашала типові панельки, щоб мешканцям було приємніше жити у своєму районі. Шукаючи ідеологію, ми подекуди забуваємо, що архітектура у своїй суті — це теплі сухі приміщення, і створюються вони, щоб людям було, де жити і працювати.

Спробуйте також подивитися на панельки з погляду архітектора 1950-х. Він та всі його знайомі живуть у комуналках і бараках, ділять кухню на три сім'ї. І раптом стає доступною технологія, де частини будівлі можна швидко виготовити на заводі й привезти на майданчик, зібравши конструкцію в десятки разів швидше, ніж раніше.

У тих умовах — прекрасний варіант, щоб дозволити великій кількості людей отримати власну квартиру. Складно також дорікати Нірінбергу його високою посадою в «Дніпроцивільпроєкті» (головна архітектурна установа Дніпропетровська за радянських часів — ред.) — етнічному єврею отримати її було чи не складніше, ніж українцю.

Інший автор забудови Перемоги, Євген Яшунський, був містобудівельником, що випереджав свій час. Він побачив, що у Дніпра є красивий ландшафт — центральний пагорб, який спускається до річки, — але немає архітектурного іміджу. Яшунський вирішив його вигадати. І він не ставив на схилі висотку зі скульптурою Леніна на даху, як можна було б уявити, а планував два концентричних кільця з хмарочосів, таку собі «корону».

1. Фото Єлизавети Зверінцевої.
2. «Корона» Яшунського. Джерело: rodionovigor.me.

Концепція була вдалою: місцеві архітектори й досі нею послуговуються. Її частково реалізували в часи незалежності в забудові центрального схилу.

Висотки-близнюки, що стали символом Дніпра, мають корені саме в концепції Яшунського, створеної за радянських часів.
Якщо говорити про сам ж/м Перемога, то це гарний приклад мікрорайону — він і досі залишається одним з найбажаніших для життя у Дніпрі. Часто радянську владу звинувачують в соціальній інженерії: буцімто планування житлових масивів мало виховувати «сіру масу» робітників для заводів. Я не впевнена, що архітектори керувались саме цими ідеями.

Перш за все, містопланувальники радянських районів обчислювали відстані від під'їздів до дитячих садочків, шкіл, поліклінік, магазинів і зупинок так, щоб дорослі й діти могли швидко та безпечно до них дістатися. Дитячі заклади розраховувалися на кількість учнів, а квартири — на оптимальну інсоляцію (ступінь освітленості будинків сонячним світлом — ред.), щоб знизити хвороби.

СРСР не була державою загального добробуту, і часто архітекторам доводилося відстоювати свої рішення перед керівництвом, щоб зробити простір комфортнішим. Сучасні житлові комплекси точно стали б кращими, якби забудовники забезпечували мешканців просторими подвір'ями, школою та садочком із басейном (саме такі були на Перемозі). А через те, що радянські проєктувальники були обмежені в архітектурних прийомах, вони використовували містобудівні та «гралися» не з розмірами вікон, а з розташуванням будинків на місцевості.

1. Макет третього мікрорайону ж/м Перемога.
2, 3, 5. Фото з альбому «Архітектура житлового масиву Перемога». Том 5 (1981).
4. Фото з архіву «Дніпроцивільпроєкт».
Джерело: Олександр Волок / Flickr.

Чи можна звинувачувати місцевих архітекторів, того ж Нірінберга, у тому, що він не пожвавлював свої творіння питомо українськими деталями? Нірінберг працював у 1970-80-ті роки. Після Другої світової війни в країнах Східного блоку, західній Європі та США розвивалися інтернаціональні стилі архітектури — модернізм, бруталізм, постмодернізм, що позбавлені декорацій і прямих відсилок до історичної архітектури та пропорцій.

Змінилося життя та технології — архітектура теж мала змінитися.
Радянська архітектура в цьому сенсі була такою самою: багатоквартирні житлові будинки без декору, похмурі бетонні громадські будівлі складних форм. Якби повоєнна Україна була б незалежна, то і її архітектура, найімовірніше, розвивалася б схожим шляхом, а не пошуком сенсів у козацькому бароко, традиційних хатах чи декораціях українського модерну.

У французькій повоєнній архітектурі теж немає французьких рис, у тому і сенс. Вважати, що архітектори мали базуватися на виключно українській традиції, означає поміщати їх в маленьку коробочку з написом «справжній український архітектор».

1. Церква у Ченстохові. Фото Ігоря Снопека. Джерело: thespaces.com.
2. Костел у Вроцлаві. Фото Анни Цимер. Джерело: culture.pl.
3. Церква у Катовіце. Фото Марека Мроза. Джерело: culture.pl.

Це доводять польські архітектори. У часи комунізму одні й ті самі люди в Польщі проєктували панельки й церкви: перші — на роботі, другі — у вільний час та на знак протесту. Понад 3000 костелів звели поляки з 1945 року на кошти громади й з тих матеріалів, які могли знайти. Який вони мають вигляд? Як модернізм, бруталізм та постмодернізм.

Зараз модно шукати питомо українське й втілювати це в сучасних будівлях, і такий підхід має право на життя. Але це не єдиний спосіб створювати українську архітектуру ні тоді, ні зараз. А головне, логіка, за якою вся радянська забудова на території України дорівнює ідеологічній пропаганді, яку треба знести, робить з нас націю, що за 70 років не змогла народити жодного архітектора.

Полюби свою панельку
Середовище, в якому ми зростаємо, впливає на нас і закарбовує певні образи в пам'яті. Більшість українців живуть в панельних будинках, до яких майже ніхто не плекає ніжних почуттів. Зіткнення панельок з російськими ракетами та «Шахедами» посилило відразу до них: будівлі обвалюються цілими під'їздами.

Дурістю було б відстоювати їхнє збереження. Пропонувати їх полюбити — шаленством. Але я спробую.

1. Фото Михайла Тарабаркіна.
2. Фото Андрія Гарбуза.
3-4. Фото Арсена Дзодаєва.

Опинившись ненадовго в Варшаві на початку повномасштабного вторгнення я раділа, що змогла знайти квартиру в районі з панельками. Вони були свої, рідні, схожі на Дніпро. Гуляючи дворами поміж ними, я відчувала себе, як вдома, пригощаючи місцевих безхатьків пончиком чи сигареткою. Це не російський, не радянський, а східноєвропейський універсальний досвід, що у нас буде без нього?

Якщо викинути панельки з нашого минулого та ідентичності, на їхнє місце не встануть раптово едвардіанські будиночки чи навіть австро-угорські кам'яниці. У більшості людей просто залишиться порожнеча.
До речі, про львівські кам'яниці: радянську архітектуру ми зневажаємо, бо крім усього іншого, бачимо за нею й колоніальну владу, а австро-угорську — романтизуємо, бо вона здається європейською. Але і там, і там українці були підданими, а не творцями політичного процесу. Просто у Львові імперія залишила фасади, за якими зручно забути, що ми були лише колонією.
А проблема з руйнуванням панельок від ракет — не в самих будівлях, просто цивільна архітектура не створена для війни. Залізобетонні монолітні висотки будуються із доданим запасом міцності, тому краще витримують вибухи, але конструктори роблять це з метою загальної безпеки.

Житловий будинок на ж/м Перемога, у який 14 січня 2023 року влучила російська ракета. Фото Арсена Дзодзаєва.

У Дніпрі, в сусідньому кварталі з моїм, бойова частина збитої ракети приземлилася на дах міжвоєнного будинку з дерев'яними перекриттями. Ймовірно, через таку «м'яку» посадку вона не здетонувала, тому обійшлося без жертв. Але це не означає, що нам треба зараз будувати за цією застарілою технологією.

Як і ми, архітектура по-різному реагує на війну. Панельки стали одним з її символів: Маріуполь, Харків, Дніпро — місця, де саме в панельках відбувалися трагедії війни. Дім в Бородянці, з під'їздом, що рухнув, але на останніх поверхах якого ще тримаються кілька панелей, багато разів використовували як метафору українців із діркою в серці, яку спричинила війна. Хочемо ми того чи ні, панельні мікрорайони — частина нас.

У нових будинках майбутні ми
Якщо ви попросите мене назвати головний тренд і виклик сучасної архітектури — це стійкість, тобто таке будівництво, яке не вичерпує ресурси, не наближає нас до кліматичної катастрофи, а ще — не погіршує соціальне та економічне становище людей. Знесення старих будівель для створення нових не є частиною такого підходу. Тому їх варто переосмислювати, і ось як це роблять у світі.

Панельні житлові будинки є не лише в пострадянських країнах. Будівлі зі збірних бетонних панелей вигадав архітектор Баугаузу Вальтер Гропіус — у Німеччині в 1920-ті роки. Утім, більшість панельок з'явилася тут вже після Другої світової війни та саме в НДР (Німецька Демократична Республіка — держава, що перебувала під контролем СРСР після Другої світової війни — ред.).

У Берліні на Карл-Маркс-Алле стоять 10-поверхові панельки, чистенькі, ніби щойно зведені. Але звісно, це не так — старі будівлі реконструювали та зберегли як приклад будівництва в післявоєнну епоху. Їх утеплили навісним фасадом та прибудували балкони. В оздобленні фасадів зробили вертикальні та горизонтальні лінії — там, де раніше були видимі шви між панелями. Таким чином при реконструкції зберегли оригінальний вигляд будівлі, наскільки це було можливо.

Карл-Маркс-Алле, Берлін. Фото Йорга Загеля. Джерело: whitemad.pl.

Багато панельних будинків залишилося й у Франції. Місцева архітектурна фірма Lacaton & Vassal отримала премію Європейського Союзу за найкращу сучасну архітектуру імені Міса ван дер Рое саме за реконструкцію панельки в Бордо.

Архітектори виступають проти знесення таких будівель, тому що розселення людей під час зносу руйнує зв'язки між місцевими, чим погіршує їхнє життя.
До будівлі додали прибудову на весь фасад глибиною 3.8 метра — у кожного мешканця з'явилася велика закрита тераса з вільним плануванням. Так квартири стали більші й комфортніші (власники також зробили реновацію старої частини будинку).

Будівля, реконструйована в рамках проєкту Grand Park Bordeaux в Бордо.
1. Джерело: arquitecturaviva.com.
2-7. Фото: Філіп Руо, © VG Bild-Kunst, 2019. Джерело: detail.de.

Існує багато способів покращити панельне житло: добудувати ще поверх, а за гроші з його продажу зробити реновацію старих; добудувати ліфти та балкони; утеплити, перепланувати перший поверх для громадських функцій або зробити приватні палісадники.

Перепонами для таких проєктів є нестача коштів та те, що житло перебуває у приватній власності різних людей. В Україні розробили правові основи для таких реновацій, але на практиці їх застосовують рідко, бо потрібна ініціатива виконавчих органів міської влади, гроші та згода від 75% власників житла.

Якщо з панельним житлом все зрозуміло в теорії, але складно на практиці, то з унікальними радянськими спорудами все ще складніше. Часто вони стоять порожні або напівзакинуті — підтримувати їх фінансово невигідно.
Так сталося з більшістю кінотеатрів, що стоять окремо: утримання цілої будівлі майже неможливо окупити з продажу квитків. Ситуація погіршилась, коли з'явилися мережеві кінотеатри в торгівельних центрах. Льодові арени, концертні зали, нічні клуби та ресторани занепадають. І не тільки у нас.

У Таллінні є Ліннагалл, мультифункціональний комплекс в порту з концертним залом та льодовою ареною. Зовні він схожий на військовий форт (оборонне укріплення — ред.) — низький, бетонний і без вікон, але дуже великий (має залу на 42000 місць). Після здобуття незалежності естонці довго думали, що робити з ним: хотіли знести, потім збиралися реновувати, але в результаті просто зачинили.

Об'єкт цінують як спадок естонського архітектора Райне Карпа та пам'ятку історії демократичної Естонії — тут збиралися перші мітинги партії «Народний Фронт» за незалежність. Але Ліннахалл дуже складно утримувати, як і будь-яку іншу тоталітарну архітектуру. Будівлю все ж внесли до реєстру пам'яток, але жоден приватний інвестор не хоче за неї братися.

Ліннахалл у Талліні, Естонія.
1. Фото Lisett Kruusimäe. Джерело: visitestonia.com.
3. Фото Georg Svidlov. Джерело: visitestonia.com.
4. Фото Jorge Franganillo. Джерело: Flickr.

Проте маємо й історії успіху. Ще у 2019 році бетонна піраміда в центрі Тірани (Албанія) стояла зачинена, з побитими вікнами. Побудована як музей албанського диктатора Енвера Ходжі, найдорожча будівля в країні, що бідує, після падіння комунізму перетворилася на конференц-центр.

Під час Косівської війни тут була база НАТО. Потім частину споруди використовували місцеві радіо і телеканали, інша ж лишалася закинутою.

Але піраміді пощастило: у 2023 році вона перевідкрилася як центр для молоді. Тепер тут можна вивчати комп'ютерні науки й робототехніку. Реконструкцію довірили одному з найвідоміших архітектурних бюро світу — нідерландцям MVRDV.

Тіранська піраміда.
1. Фото TUMO Tirana. Джерело: tumo.org.
2. Фото Ossip van Duivenbode. Джерело: mvrdv.com.

Вони переосмислили будівлю та перетворили її гладенькі фасади на сходи. Тепер будь-хто може пройтися по ній та потоптатися по гордості колишнього диктатора. Архітектори також додали різнокольорові паралелепіпеди всередині та зовні споруди. Колись депресивна бетонна заброшка зараз має сучасний та навіть радісний вигляд.

Радянська архітектура Дніпра, це, перш за все, ресурс. Нею можна користуватися, переосмислювати, реставрувати, а поки ми роздумуємо — людям є, де жити, працювати й відпочивати.

Недалеко від цирку, на набережній міста є ще один незвичний об'єкт — ресторан «Поплавок». Смішний і охайний, він бовтається у водах Дніпра й чекає на реконструкцію, не знаючи, що на заході став іконою бруталізму. Дивлячись на нього, думаєш не про радянський режим, а про майстерність, гумор і відчуття простору його архітекторів.

1. Фото Маркуса Хіпа.
2. Фото Володимира Рязанова.
3. Листівка 1989 року. Джерело: Олександр Волок / Flickr.

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.