Мрія, що чекає свого часу. Народження та занепад ФК «Дніпро»
Мирошниченко
Історія міста Дніпра та найвідомішого його футбольного клубу «Дніпро» схожі, майже як дві краплі води. Обидва ставили амбітні цілі та кидали виклики першості столицям. Вони не погоджувалися бути «провінцією» та постійно шукали можливості для розвитку, з останніх сил продиралися у майбутнє крізь злами епох. Їм доводиться змінювати свої імена та ідентичність. Так сталося, що футбольний «Дніпро» не зміг пройти новий злам та припинив існування.
Втім, щось схоже було й в історії Дніпра — місто неодноразово змінювало обличчя. Тут був один із центрів козацької вольниці, потім — кузня партійних кадрів і ракетного щита СРСР, а згодом — український форпост проти російської агресії. Тож не виключено, що ми знову побачимо «синьо-біло-блакитних» на полі. Тим більше, що місто Дніпро ще мріє відновити свою команду. Згадаймо, чому дніпряни так люблять «Дніпро». І наскільки заслужено фанати кидають каміння в Ігоря Коломойського за «вбивство» команди-легенди міста?
СРСР чи Україна? Катеринослав чи Січеслав?
Через складну українську історію дати заснування Дніпра-міста і Дніпра-команди можуть дещо «плавати». Хоча з містом все дещо зрозуміліше — офіційно прийнятим залишається 1776 рік. Проте серед кваліфікованих істориків є багато прихильників вести заснування міста не з імперських, а козацьких часів, адже Катеринослав виник фактично на цілій мережі козацьких поселень. Одне з них — Кодак — певний час було доволі розвиненим.
З «Дніпром» футбольним історія складніша. У радянські часи за ним закріпили 1936 рік як дату заснування. Саме тоді на Дніпровському металургійному заводі (раніше — завод імені Петровського) з’явилася команда «Сталь». Проте у часи незалежності футбольні історики з’ясували, що «Сталь» виникла на базі команди «Петровець» ДМЗ, а «Петровець» — на базі команди БРІТ (Брянського робітничого інженерного технікуму), який був пов’язаний із тим самим заводом, тільки-от у 1918-му він називався не «Петровкою», а Брянським.
Листівка початку ХХ ст.
І що цікаво, 1918 рік може означати, що ФК «Дніпро» взагалі-то був заснований не в СРСР, а в хоч тоді й ненадовго, але незалежній Україні. Того року весь футбольний сезон, з весни по глибоку осінь, у місті була влада Української Народної Республіки, а потім — Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.
За популярним і досі міфом, саме у ті часи Катеринослав перейменували на Січеслав. Проте це неправда. Така ідея дійсно висувалася, але офіційного перейменування не сталося.
Попри це, назва «Січеслав» закріпилася у українському емігрантському середовищі і повернулася на хвилі національного піднесення у 2014-му.
Дніпро (тоді — Катеринослав), кут вулиці Володимира Мономаха та проспекту Дмитра Яворницького. 1918 рік. Фото з архіва Артема Костюка. Автор невідомий.
Утім у Дніпрі є дослідники історії футболу, які стверджують, що історію клубу можна вести з 1915-го року, від команди «Алькор» — тогочасного гранда місцевих аматорських змагань. Є багато доволі переконливих свідчень, що БРІТ міг сформуватися на основі «Алькору».
Хай там як, але новітня історія клубу стала ближчою до витоків футболу у Катеринославі, адже сам «Алькор» сформувався з робітників Брянського заводу у 1915 році. Металурги теж хотіли долучитися до чемпіонатів, що регулярно проходили у місті з 1911 року. Футбольні баталії тоді почалися з майданчика спорттовариста «Сокіл» на перетині вулиці Юрія Савченка та проспекту Лесі Українки. Нині це двір школи №2 і сквер імені Героїв батальйону «Дніпро-1».
Виявляється, що місце, де у Дніпрі з’явився футбол, зараз так чи інакше пов’язане із «Дніпро-1» — тією самою ненависною для дніпровських фанів командою-клоном, яку заснував олігарх Ігор Коломойський, аби не віддавати борги ФК «Дніпро». Ще більша іронія долі у тому, що і «Дніпро», і «Дніпро-1», які навіть зіграли між собою «дербі», наразі ліквідовані.
Погрожуємо світу ракетами, а столиці — Лобановським
Зараз складно уявити, наскільки гігантською була різниця між футболом на Заході та в СРСР. У вільних західних країнах футбол не контролювався державою, і в результаті на межі 1960-х років став повністю професійним. Спортсмени підписували контракти та отримували зарплати від клубів. Клуби утримували, як правило, заможні підприємці, які своєю чергою намагалися відбити інвестовані у клуб гроші через продаж квитків, залучення реклами, а згодом і продажі прав на радіо- чи телетрансляції матчів своєї команди. Аби цей складний та подекуди малоприбутковий і ризиковий бізнес жив та навіть за якимись правилами, національні асоціації мали йти на компроміси з власниками клубів. Ця одвічна боротьба йде і зараз.
А от у Союзі офіційно не було ніякого професійного спорту. Тоталітарна держава й у цьому вела ідеологічне протистояння із «загниваючим Заходом».
За «Залізною завісою» спорт позиціонувався виключно як загальнонародне, а не комерційне дозвілля звичайних пролетарів та селян. Замість буржуазних «клубів» тут були «народні» команди, що, як і все народне у Союзі, контролювалося партією.
Футбольні команди виникали при державних структурах, зокрема заводах, товариствах, адміністраціях, та мали свої партійні та комсомольські комітети, які контролювали мікроклімат у колективі. Такі команди грали чітко регульовані партією турніри.
Футболісти, які брали участь, наприклад, у матчах найвищого рівня, офіційно були звичайними робітниками заводів чи військовослужбовцями, отримували відповідну платню, але майже не служили та не працювали. Служба в армії чи праця на заводі залишалася формальністю. Натомість вони тренувалися та отримували премії за спортивні досягнення, тому їхній побут був кращим за той, що мала звичайна радянська людина.
Втім, змінити умови праці і грати за інший клуб вони просто так не могли. Нерідко це вирішувалося переговорами «власників» команд — керівництвом заводів чи фабрик. І часто на цих переговорах перемагав той керівник, який мав більше зв'язків у спортивних чи партійних осередках республіки, а то й усього Союзу. Саме тому команда «Сталь», а згодом і «Металург» при металургійному заводі Петровського особливих успіхів не досягла.
Все змінилося, коли у Дніпропетровську постав «Південний машинобудівний завод». За вивіскою, здавалося б, звичайного підприємства насправді ховався величезний завод, грошей на який держава не жаліла. Тут виготовлялись балістичні ракети, які стали основою ракетно-ядерного щита СРСР, а також космічні апарати. Тобто на цьому підприємстві базувалися два стовпа радянської боротьби із Заходом — гонка космічна та гонка озброєнь.
На «Південмаші» працювали найкваліфікованіші робітники СРСР, відповідно до міста відправляли найвпливовіших партійців. У результаті виник так званий «дніпропетровський клан» — ціла плеяда функціонерів, які проб’ються у вищі ешелони влади у СРСР і незалежній Україні.
Все змінилося і для місцевої футбольної команди. У 1961 році «Металург» перевели на баланс «Південмашу» і перейменували на «Дніпро». Одне з найпередовіших підприємств країни дало команді нечувані ресурси. Втім, довгий час клуб не прогресував. Лише з появою наприкінці 60-х тренера та ексфутболіста київського «Динамо» Валерія Лобановського «Дніпро» зміг нарешті пробитися в елітний дивізіон СРСР і навіть зайняти там шосте місце.
1. 29 березня 1969 року, матч «Дніпро» (Дніпропетровськ) – «Динамо» (Тбілісі). Лобановський — третій ліворуч. Фото з архіву Романа Лубінського та Олександра Марінеску. Автор невідомий.
2-3. Команда ФК «Дніпро» з тренером Валерієм Лобановським, 1969 рік. Фото з архіву Романа Лубінського та Олександра Марінеску. Автор невідомий.
Молодий Лобановський радикально змінив команду, викорінив її «провінційність». Він збільшив інтенсивність тренувань, безжально прощався з футболістами, навіть авторитетними, які любили хильнути чарку під час підготовки до матчів. Команда зробила фантастичний ривок, який не могли не помітити більш імениті футбольні функціонери. Лобановський пішов тренувати київське «Динамо». Авторитет керівництва «Південмашу» не зміг утримати перспективного тренера, який хотів повернутися у «Динамо» і якого палко хотіли бачити у столиці України.
Без Лобановского «Дніпро» боровся за нижчі місця у еліті, поки у 80-х керівництво заводу не звернуло увагу на сусідній Нікополь. Там тандем тренерів Володимира Ємця та Геннадія Жиздика створив доволі міцну та самобутню команду, яка стала однією із найкращих на республіканському рівні.
Коли тренерів перевели у Дніпропетровськ, вони змогли утримати команду в еліті радянського футболу і сенсаційно виграти чемпіонат у 1983 році. Причому перемога сталася на рідному стадіоні «Метеор» і над московським «Спартаком».
Присутністю на тому матчі досі пишаються вболівальники старших поколінь. І якщо трапиться такого зустріти, ви почуєте безліч цікавих історій: як усіма правдами та неправдами їм вдалося взяти квитки на той матч; як люди просилися в гості до мешканців квартир сусідніх із «Метеором» будинків, з балконів яких відкривався більш-менш зручний вид на поле; як натовп святкував перемогу до ранку, попри суворий контроль над громадським порядком у ті часи.
ФК «Дніпро», 1984 рік. Фото з архіву Романа Лубінського та Олександра Марінеску. Автор невідомий.
6 листопада 1983 рік, матч «Дніпро» — «Спартак». Фото з архіву Романа Лубінського та Олександра Марінеску. Автори невідомі.
Дніпропетровськ у ті часи надзвичайно підвищив свій статус у СРСР. Цікаво, що на єврокубкові матчі вболівальники «дніпрян» змушені були їхати до Кривого Рогу. Дніпропетровськ через завод «Південмаш» був закритим для іноземців містом, тому європейські клуби приймали у сусідньому Кривому Розі. Ємець та Жиздик закріпили команду у топі чемпіонату СРСР, а із новим тренером Євгеном Кучеревським «Дніпро» ще раз став чемпіоном у 1988-му.
На матчі «Дніпра» все більше й більше стали ходити місцеві партійні керівники. Їм було важливо підкреслити, що вони теж вболівають за народну команду. І не тільки вболівають, але й переживають. Їхня увага часто переростала в тиск на тренерів та спортсменів. Володимир Ємець, який «наївся» цієї опіки, у своєму колі говорив: «Спасибі партійним органам за те, що не заважали». А ще — жалівся на партійних бонз із Москви:
«Приїздили до нас з Москви дядьки в широких штанях — вчити нас, як грати в пас».
6 березня 1985 року, матч «Бордо» – «Дніпро». Фото з архіву Олега Гриценка. Автор невідомий.
Нові часи, нова ідентичність
У 1980-ті роки серед місцевих вболівальників стає помітним фанатський рух. Навіть колишній мер міста Іван Куліченко відзначав, що у молодості відвідував кожну домашню гру «Дніпра» та намагався потрапити на виїзні ігри улюбленої команди. Втім, у 80-х цей рух стає більш стихійним.
Оскільки тоталітарна держава не допускала неконтрольованих масових рухів, фанати у суспільстві мали дещо «підпільний», «хуліганський» статус. Вони організовано їздять на матчі «Дніпра», авторитетами в їхньому колі стають ті, хто має більше «виїздів». На трибунах вони сидять окремо, гучніше кричать, влаштовують післяматчеві святкування, тікають від міліції, зав’язують знайомства з фанами в інших містах. Ну і, звісно ж, конфліктують з ними.
Цікаво, що дніпропетровські фанати, всупереч східноукраїнським традиціям, більше дружили з фанами західних команд: львівських «Карпат», київського «Динамо» та вільнюського «Жальгіріса». Ця традиція перенеслася і в часи незалежності.
Вісь союзу Львів-Київ-Дніпропетровськ жорстоко протистояла іншим фанатським угруповуванням сходу та півдня України. А «заруба» між фанами харківського «Металіста» та «Дніпра» у 2010-2014-х роках переросла у масові бійки, що потрапляли у загальнонаціональні новини.
Принциповість матчів та натягнуті відносини між клубами робило протистояння «Дніпра» та «Металіста» таким же видовищним, як «дербі» «Динамо-Шахтар». Ворожнеча додатково посилювалася тим, що дніпряни були союзниками киян, а харків’яни — донеччан.
Фото Юрія Парецького.
У 90-ті «Дніпро»-клуб і Дніпро-місто опинилися в однаково скрутному становищі. Збанкрутіла радянська економіка, розпад СРСР та шоковий перехід до вільного ринку зруйнував самі основи суспільства та господарства. Це був час беззаконня, великих боргів та шалених грошей. Нагору в таких умовах вибивалися тільки дуже виняткові люди. Так жив і футбол. У команд з’являлися нові спонсори, які могли раптово зникнути, розпродавши усе майно команди. А футболісти могли одного дня піти на тренування і дізнатися, що в них немає роботи.
У цих умовах «Дніпру» щастило. Він відмовився від червоно-білих кольорів. Так, зараз це важко уявити, але довгі радянські десятиліття футболки «Дніпра» були більше схожі на якийсь московський «Спартак». Команді вдавалося знаходити, наскільки це було можливо у тих умовах, більш-менш стабільних спонсорів, запрошувати кваліфікованих тренерів та гравців, брати «срібло» та «бронзу» чемпіонату, виходити в фінал Кубка.
Справжня революція з командою сталася у середині 90-х, коли в 1995 році «Дніпро» першим в Україні запросив німецького тренера Бернда Штанге. Він почав вивозити команду на передсезонні збори за кордон, привіз легіонерів з Німеччини та Бразилії. Втім, через фінансові труднощі Штанге вимушений був залишити колектив.
Десь у 1995-1996-му році клуб потрапляє у власність Ігоря Коломойського — рятівника та водночас «вбивці» «Дніпра».
Попри те, що саме Коломойський забезпечив команді фінансово стабільні часи на 20 років і за його участі «Дніпро» закріпився у топі українського футболу та навіть дійшов до фіналу Кубка УЄФА, він виступив і «могильником» клубу.
Фани згадують йому все — і фінансову непрозорість, і «мутний» менеджмент: спроби ввести в команду своїх гравців в обхід тренерів, втручання у тренерський процес, використання команди задля своїх політичних цілей, відмивання коштів тощо. Втім, вони часто не зважають на тло, в якому тоді розвивалася Україна, місто та й, власне, футбол. Український олігархат був фінансово непрозорим і в реальних секторах економіки, що вже казати про футбол, який в Україні ніколи не був прибутковим.
Український масовий вболівальник не знав, у якій казці з погляду європейців він живе. Наприклад, клуб середньої руки у багатій Швейцарії, аби зводити кінці з кінцями, мав вести ефективну економіку: встановлювати високі ціни на квитки у 200-300 євро, залучати рекламодавців, платити зарплатню футболістам, скуповувати таланти задешево і продавати їх далі задорого. І водночас грати достатньо добре, аби підтримувати продаж квитків на гідному рівні та не втрачати привабливість для рекламодавців, залишаючись абсолютно прозорими для податкових органів.
Фото з архіву Євгена Переверзєва. Автор невідомий.
Цього всього не було в українському футболі.
Тут глядач ходив на стадіон, коли середній квиток коштував на рівні кухля пристойного пива у пристойному пабі. Проте українські стадіони забивалися вщерть виключно на матчах топових клубів. При цьому глядачі вимагали кваліфікованіших футболістів, перемог, участі у єврокубках тощо.
Було зрозуміло, що ця казка тримається виключно на розмірах грошового мішка власника клубу та його добрій волі інвестувати у структуру, яка точно не приносить йому прибутків.
Варто сказати, що фінансова звітність клубів була загадкою, а подекуди й синонімом «фінансової махінації». У наших реаліях були випадки, коли олігарх міг продати своє металургійне підприємство іншому олігарху. І оскільки, крім заводів, вони тримали ще й футбольні команди, частиною «металургійної» угоди між ними міг стати обмін гравців між клубами. Один і той же олігарх міг утримувати кілька команд одразу, які у матчах між собою гарантували «потрібний» результат.
Це вже не кажучи про те, що титульним спонсором команди олігарха було його ж підприємство. У таких умовах абсолютно безглуздо навіть думати, наскільки команді та титульному спонсору вигідна співпраця, адже це фактично перетікання грошей між відділами одного і того ж гаманця.
Такі ж процеси відбувалися по всій країні. Поки в Ігоря Коломойського справи йшли добре, він мав своїх людей в уряді, впливав на політику та життя у Дніпрі, на матчі «Дніпра» ходили його бізнес-партнери й політики. Як тільки це змінилося, казка швидко закінчилась. Перелом стався із початком російської агресії у 2014-му році. Фінал Кубка УЄФА у 2015-му був вершиною успіху «Дніпра» у єврокубках. А потім Коломойський перестав фінансувати клуб, створив фактично клуб-клон СК «Дніпро-1», який ліквідували уже в часи повномасштабного вторгнення.
Десь у такому ж позачассі перебуває й і місто. На відміну від Дніпра футбольного, воно живе та розвивається. Водночас фронт стає ближче до регіону на кілька кілометрів у місяць, багато людей виїздить за кордон, та й російські ракетні удари не сприяють прориву в розвитку. Очевидно, що зараз для країни та міста настали не найкращі часи. Вся надія на майбутнє, а його визначить те, чим закінчиться ця війна. Так і ФК «Дніпро» залишається мрією, яка чекає свого часу.