Яке майбутнє в індустріальних регіонів та мономіст після війни? Розмірковують геолог Михайло Кулішов та історик Антон Лягуша
У Центрі сучасної культури у Дніпрі в рамках програми соціального хабу пройшла серія публічних дискусій, на яких українські експерт_ки намагались відрефлексувати новий спільний досвід, який ми всі набуваємо і розділяємо одне з одним. Третя дискусія була присвячена індустріальним регіонам та мономістам України.
Як російське вторгнення впливає на такі міста, які виклики у соціальній, екологічній, культурній та політичній сферах постануть перед жителями індустріальних регіонів після війни та яким чином спільноти можуть думати про майбутнє мономіст?
Відповіді на ці запитання шукали Михайло Кулішов, краєзнавець, геолог та дослідник корисних копалин Донеччини, і Антон Лягуша, історик, академічний директор магістерської програми з досліджень пам’яті та конфліктів Київської школи економіки. Модерувала дискусію культурна менеджерка, перекладачка та публіцистка Вікторія Наріжна.
ПОМІЖ публікує конспект розмови у текстовому вигляді. Повну версію можна прослухати за посиланням.
Михайло Кулішов
Є таке стереотипне уявлення, що Донеччина — це тільки про вугілля, але там багато й інших корисних копалин. Це уранові, цинкові та ртутні руди, металеві корисні копалини, різноманітні види глин, камʼяна сіль, залишки калійної солі, кварцит, кремінь та крейда. Але найважливішу роль у формуванні історії сходу України відіграли саме вугілля та сіль.
Спершу на Донеччину люди прийшли за сіллю. Через неї почалась гірничопромислова колонізація краю, тобто заселення територій для видобутку корисних копалин.
Це була сіль словʼянських озер, потім зі Словʼянська солевари перейшли на Бахмут. Для виварки солі потрібно було дуже багато палива — дров, але дрова у степу швидко закінчуються, тоді, випадково чи ні, знаходиться камʼяне вугілля. У 18-му столітті починається його розробка, поступово вугілля застосовується у солеварінні, йде паралельний розвиток двох галузей промисловості.
З розвитком вугільної промисловості у 19-му столітті настає другий етап колонізації, коли на Донеччину заходять великі європейські інвестори. Приїжджає Джон Г’юз (британський гірничий інженер, що заснував металургійний завод, навколо якого утворилося місто Юзівка, сьогодні Донецьк — ред.), бельгійські, французькі компанії будують там підприємства.
Формуються перші індустріальні міста та робітничі селища, які ми називаємо мономістами або монопрофільними містами, бо вони зосереджені на видобутку однієї корисної копалини чи на одній галузі підприємства.
Місця, в яких не було корисних копалин, залишилися невеликими селами, в них не було розвитку.
Третій поштовх індустріалізації краю стався у ранню радянську добу, коли будувалися хімічні гіганти та великі підприємства, наприклад, Костянтинівський хімічний завод.
У таких містах як Костянтинівка та Бахмут зʼявляються різні галузі промисловості, додаються текстильна, харчова галузь. Їх вже не можна назвати мономістами. Навіть після 90-х років ці міста живуть, подолавши етап деіндустріалізації.
До воєнних дій 2014 і 2022 року ми вже мали багато сталих екологічних проблем на Донбасі. Наприклад, питання того, що робити з териконами та як їх потрібно рекультивувати. Були ідеї вирощування винограду, засаджування деревами, переробки на рідкісні метали. Терикони навіть намагалися використовувати в будівництві, але ця проблема й досі залишається невирішеною.
Коли почалась війна, зʼявилися нові виклики — затоплення шахт, забруднення підземних вод, річкового басейну тощо. Хлібні поля вкриті воронками від вибухів, в яких знаходиться величезна кількість важких металів. Ці метали потрібно витягнути із землі, бо інакше поля неможливо буде використовувати для сільського господарства.
Було б добре запустити стартап, який дозволить швидко вилучити ці метали та запустити їх в переробку, тому що сучасній людині вони потрібні. Те ж саме стосується рекультивації териконів, адже в них знаходяться метали, які дуже цінні для виробництва смартфонів, наприклад.
На зруйнованих заводах Донеччини та Луганщини звільняться промислові майданчики, на яких можна будувати нові сучасні заводи, менш шкідливі. Ця трансформація може вирішити проблеми індустріальних міст.
Я думаю, що такі екологічні сфери як видобуток солі, харчова промисловість, швидко відновляться. Запас солі ще є, і шахти можна розконсервувати для видобутку.
Але я не можу такого сказати про вугільну промисловість, бо вона була на грані закриття ще до війни. Всі це прекрасно знають, про це говорилося. Наприклад, шахта «Центральна» в Торецьку за планом повинна була пропрацювати тільки до 2030 року. Коли проєктується шахта, то прописується дата її відкриття й одразу рік закриття, це обовʼязково.
Є позитивні приклади трансформації промислових об’єктів, один з них — це рекультивація карʼєрів для видобутку глини. З них прибирається глина, потім засипається зверху шаром чорнозему, і після цього землі придатні для сільського господарства. Але більшість наших природних ландшафтів руйнується і норми не виконуються.
Перед нами буде стояти дуже багато питань після деокупації територій, що були захоплені з 2014 року, тобто Луганщини та півночі Донеччини. Одна з великих проблем — це нелегальні копанки, величезні «марсіанські поля», які ніяк не контролювалися державою. Судячи зі супутникових знімків, ці площі ростуть з кожним роком.
Багато екологів приходять до висновку, що ці всі землі необхідно заповідати, бо природа обовʼязково візьме своє.
Людина не повинна втручатися в ці процеси, вона вже нашкодила. Додатково ще щось робити буде зайве.
Антон Лягуша
Бельгійці, французи, які приїжджали будувати мономіста на Донбасі, привозили з собою не тільки архітектуру і гроші. Вони привозили все — від повсякденних речей до типу мислення, європейські норми та культуру, способи проведення позаробочого часу. У багатьох мономістах регіону працювали театри та інші культурні інституції, якими насолоджувались європейці.
До того часу, поки туди не прийшов Радянський Союз, якому потрібно було тільки одне, — універсалізувати без укорінення. Радянській владі були не потрібні громади, укорінені на своїй території, тому що це означало протест проти чужинця, а совєти — це продовження російської колонізаційної політики, це чужинець, який мав підкорювати. Тоді почалася політика інтернаціоналізму, яка формувала ці міста.
До того часу, поки туди не прийшов Радянський Союз, якому потрібно було тільки одне, — універсалізувати без укорінення. Радянській владі були не потрібні громади, укорінені на своїй території, тому що це означало протест проти чужинця, а совєти — це продовження російської колонізаційної політики, це чужинець, який мав підкорювати. Тоді почалася політика інтернаціоналізму, яка формувала ці міста.
Питання, які ми маємо ставити собі сьогодні та після нашої перемоги, — хто жив, хто живе і хто буде жити в мономістах, в індустріальних містах, маленьких та середніх?
Бо в великих будуть жити завжди. Проблема корпоративних та мономіст актуальна сьогодні не тільки в Україні. Різниця в тому, хто як про це думає та як спільнота, влада й бізнес зустрічають ці виклики.
Поряд із формуванням або усвідомленням національної ідентичності, яке в нас нарешті відбувається, завжди є велика кількість інших ідентичностей, зокрема локальних. Чи повернуться люди в мономіста? Хто повернеться? Яким чином вони себе визначатимуть? Чи це буде продовження історії про те, що начальник чи мер міста все вирішить, або від директора шахти залежатиме все життя?
Зараз міські громади повинні думати, якими вони хочуть бути не тільки в далекій перспективі, а через пів року, рік, два. Інклюзивним містом чи ексклюзивним, зеленим містом чи таким, в якому все запарковане та немає, де пройти пішоходам? Це навіть не про зміну географії та планування, а про саму динаміку міста, його ідею.
Я вважаю, що будь-які зміни, особливо в невеликих містах і селах, можуть відбутися тільки через освіту.
Саме через неї можна донести, чим є місце, в якому ти живеш, як його зчитувати, як з ним обходитись, що ти можеш для цього зробити, де брати на це гроші, як народжувати ідеї.
Проте лише вільна освіта здатна народжувати ідеї. Якщо дитина буде вставати струнко перед вчителем, який розповідатиме про щось пафосне і далеке, вона ніколи не відчує власну відповідальність за своє життя.
Перший Майдан 2004-2005 років, Революція Гідності та війна у 2014-му, а потім і повномасштабне вторгнення 2022-го показали, що зʼявився суспільний договір на національному рівні. Але у нас зовсім немає при цьому локальних суспільних договорів, тобто всередині громад.
Громади не знають, як жити, не хочуть домовлятися про чесність, звикли до принципів кумівства.
Нам потрібно в маленьких селах, індустріальних і мономістах формувати суспільні договори, які розпочнуться з найпростішого, але водночас нескінченно складного питання, — як нам побудувати спільний дім? Зрозуміло, що це не історія одного дня, але її точно треба розпочати.
В Україні ми бачимо постійну міграцію і відтік з маленьких міст у великі. Хоча сьогодні у світі набирає обертів протилежна тенденція — всі їдуть в екоміста, від центрів, бо центри дуже дорогі для життя і забирають багато часу та сил. У розвинених країнах люди намагаються робити великі речі в маленьких містах. Це крута ідея, до якої звісно нам рости й рости, але це насамперед історія про бюджетування та чесні податки.
Сьогодні історія периферії набуває більшої важливості навіть з точки зору глобальної історії. Уся історія, яку ми знаємо, європоцентрична, написана європейськими дослідниками з європейської точки зору, тому ми зовсім не знаємо історії периферій. І це напряму повʼязано з урбаністичними процесами нового деколоніалізму.
Необхідно брендувати території. Найкращим брендом є наша з вами історія, яку ми зовсім не знаємо та яка була вихолощена Радянським Союзом, що знищував архіви та переписував документи. Нам ще копатися і копатися, відкривати очі на нас самих. Не тільки з хорошої сторони, звісно.
Камʼяна сіль з Бахмута, про яку ми сьогодні згадували, для нас вже виявилась вкрай важливою історією, забрендованою на все життя. На превеликий жаль, дуже страшною ціною.
Українські мономіста та індустріальні центри, які були побудовані європейцями, направду не досліджені з точки зору європейської історії та не вписані в європейський історичний контекст. Це велика помилка, і нам її виправляти.
Повернення цих міст і містечок до своєї вкраденої історії може притягнути туди туристів, які своєю чергою притягнуть гроші.
Оце брендування та іміджування історії дозволить створювати інноваційні проєкти у громаді та знову питати самих себе, як ми хочемо жити в містах. Можливо, ми прагнемо створити щось абсолютно нове, модерне, схоже на досвід німецьких індустріальних міст. А може ми оберемо законсервувати все це, реставрувати, і відчувати себе людьми початку 20 століття, які інвестували в нас гроші.
Я закликаю всіх повертатися до великої історії, тобто правдивої та складної. Думати про це. Бути активними й не боятися їхати допомагати людям у звільнені міста, в кого є така можливість. Впливати якимось чином на розвиток цих територій, бо попри всі локальні патріотизми, це все наша з вами територія.
Кожне українське місто — наше місто апріорі, і це не вимагає жодних доказів. Тому ми всі здатні щось для цих міст робити.
1 - 3. Фото з презентації Михайла Кулішова.
4 - 7. Воронки від снарядів та залишки російської військової техніки на українських полях. Фото: Maxar Technologies, Twitter-сторінка Романа Ратушного, Instagram-сторінка Jonh Moore, 93-я ОМБР «Холодний яр».