Трансформація культурних інституцій під час війни. Досвід Асортиментної кімнати, музею «Територія Терору», Луганського обласного краєзнавчого музею.
Темою другої розмови в рамках дискусійної програми Центру сучасної культури у Дніпрі стало те, як змінилися українські культурні установи після 24 лютого та як їм вдалося зберегти інституційність у разі релокації.
Про свій досвід розповідали мистецтвознавиця та кураторка проєктного простору «Асортиментна кімната» у Івано-Франківську Анна Потьомкіна, культурологиня та директорка львівського Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» Ольга Гончар і керівниця Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. Модерувала дискусію культурна менеджерка Юлія Лисюк.
ПОМІЖ публікує конспект дискусії у текстовому вигляді. Повну версію ви можете прослухати за посиланням.
Анна Потьомкіна
Наш невеличкий простір в Івано-Франківську існує близько п'яти років, через війну він переріс в інституцію. Ми вже були на шляху до цього, але війна, як медаль з двома сторонами, сильно вплинула на нас.
«Асортиментна кімната» з’явилась у 2017 році, з того моменту ми переросли кілька фаз. Від класичного White Cube до того, щоб називати себе проєктним простором, виходячи за межі виставок, — ми почали робити також резиденції, навчальні програми, кінофестивалі, музичні події.
Проте нашим фокусом було формування локальної спільноти молодих художниць та художників. Часом ми запрошували когось ззовні, але багато всередині говорили про свою периферійність як щось, що може бути певною цінністю. Ми мріяли про те, щоб мати архів та накопичувати його. Він мав би складатися з того, що зараз відбувається на мистецькій сцені Франківська.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, ми не стали чекати рішень від великих організацій. Бо вони, як виявилося, дуже негнучкі.
Їм треба багато часу, щоб прийняти рішення, а такі як ми, маленькі, можуть його ухвалити за кілька повідомлень в чаті. Тому здебільшого ми співпрацювали з такими ж маленькими ініціативами, і продовжуємо так робити.
24 лютого ми розуміли, що Франківськ з великою вірогідністю буде більш безпечним містом та ініціювали опен кол на підтримку евакуації мистецьких робіт. Наша гіпотеза була така, що великі музеї і організації матимуть підтримку ззовні чи хоча б алгоритм того, як евакуйовувати колекції, а ми тим часом сфокусуємось на таких же низових незалежних ініціативах або на індивідуальних митцях і мисткинях.
Проте, гіпотеза виявилась помилковою, бо ми отримали заявки і від великих галерей. Виявилось, що взагалі ніхто не мав алгоритму та підтримки.
Наша команда вивезла 600 робіт з різних точок України. Здебільшого з Києва, але також з Дніпропетровщини, Білої Церкви, Одеси. Ми змогли відпрацювати лише третину тих запитів, які нам надходили, бо велика частина була просто неможлива для нас. Як, наприклад, запит від маріупольської платформи ТЮ, з якими ми почали комунікацію 25 лютого, але не вистачило одного-двох днів — місто було заблоковано.
28 лютого Леся Хоменко (художниця, співзасновниця та учасниця мистецької групи Р.Е.П. — ред.) прийшла до нас в «Асортиментну кімнату» і запропонувала робити резиденцію. Тоді важко було уявити, як вона має виглядати. Ідея була в тому, щоб зібрати саме тих, хто вимушено перемістився в Івано-Франківськ, і втратив можливість працювати, щоб «Асортиментна» стала для них базою для роботи.
Ми вирішили зробити фокусом резиденції «Робоча кімната» виготовлення матеріальних робіт, хоча до того принципово відмовлялися від таких форматів.
Проте в час, коли все навколо руйнується, ми маємо щось створювати, щоб потім вивозити за кордон і свідчити. Ці свідчення є більш поетичними, ніж медійні, і мають більше впливу на західну аудиторію.
Резиденція задумувалась як тритижнева, але розтягнулась на три місяці. Зібралось 17 людей, їхні роботи потім показували за кордоном: в Берліні, Ессені, Маріборі, Відні. Важливим моментом для нас було, щоб ті роботи, які ми вивозимо, поверталися назад в Україну. Ми маємо щось зберегти для себе.
Здебільшого роботи, створені під час резиденції, були реактивними до подій, що відбувались тоді в Україні, адже перші три місяці банально не хотілося відокремлюватись, тримати дистанцію. Я не вважаю це чимось негативним, адже це була певна фіксація часу. І, як показав наш досвід, ті твори мали вплив на західну аудиторію якраз через свою реактивність.
Проте певну дистанцію учасники резиденції «Робоча кімната» все ж таки змогли витримати. Це було важливо хоча б для того, щоб змінити свою роль з мішені на того, хто щось може створювати.
Наприкінці червня ми запустили post impreza — медіа про мистецтво, яке задумувалось ще до війни. Влітку ми зрозуміли, що це доречно, бо в місті відбуваються такі процеси, які потрібно фіксувати.
До нас приїжджає велика кількість митців з інших міст і вони теж щось вносять в мистецьке поле. Хтось з них повернувся додому, велика кількість харківських митців залишилась, інші з Франківська виїжджають за кордон.
post impreza покликана фіксувати те, що відбувається зараз і те, що відбувалося до. Це теж історія про архівацію, але в більш медійному плані.
Ольга Гончар
До повномасштабної війни ми дуже багато працювали з музеями Донецької і Луганської областей. Все почалося з проекту «Музей відкрито на ремонт», який реалізовував Український кризовий медіа-центр, (щоб допомогти Слов’янському та Лисичанському краєзнавчим музеям реорганізувати і осучаснити свою діяльність — ред.).
Я часто бувала на сході України — ці всі міста, які зараз фігурують в новинах не в найприємніших інфоприводах, для мене є рідними.
За два тижні до 24 лютого ми зідзвонювалися з директоркою Луганського обласного краєзнавчого музею Олесею Міловановою, бо вже розуміли, що щось недобре намічається, і думали про якийсь план на випадок, якщо це недобре все ж таки станеться.
У перший тиждень війни я ухвалила для себе дуже важливе рішення, якого дотримуюсь і зараз: я лишаюся в Україні. Я відповідальна за себе, за родину, за музей.
Мені здається, бувають ситуації, коли ти довіряєш собі, своїй інтуїції і робиш те, що маєш робити.
Тоді фронти робіт були визначені. Звичайно, спершу ми убезпечили наші родини, до мене приїхала сім’я з Броварів. Потім ми законсервували експозицію музею «Територія Терору». З того часу багато хто пішов волонтерити і я своїх колег не стримувала. Деякі лишилися у волонтерстві, не повернулися назад у музей.
Коли я стабілізувала цей хаос навколо себе, то вирішила — треба допомагати тим, хто залишається в Україні. Так народився Музейний кризовий центр. Олеся Мілованова на той момент опинилася в окупації в Старобільську. Вона почала працювати в моніторинговій групі центру і дослідила потреби луганських музейників.
Ми зрозуміли, що ні в кого немає грошей на їжу, воду, якісь базові потреби, на подушку фінансової безпеки, і наш центр почав індивідуально підтримувати музейників. Наша мережа розрослась із Луганської області на 10 регіонів, в яких ми допомогли вже 150 музеям.
Музейний кризовий центр — це історія про мережування, співпрацю і про те, що ми всі не одні в цьому горі.
Першою подією після відновлення роботи «Території Терору» стала виставка Вєри Бланш — фотографки, яка на початку війни поїхала знімати Бучу, Ірпінь та Гостомель.
Саму експозицію музею ми назад не розпаковували, і в цій законсервованій експозиції, яка розповідає про тоталітарне минуле і комуністичний режим у Львові, ми і відкрили виставку світлин Вєри.
Таким чином ми можемо показати як зло продовжується, міняючи лише свої обличчя, логотипи та назви, але його інструменти лишаються тими самими.
Також ми почали оцифровувати нашу колекцію, щоб зробити онлайн-версію екскурсії, відсканувати найцікавіші експонати. Якщо щось станеться з приміщенням, ми матимемо «музей у флешці».
Ми дуже багато думаємо як музейники про те, яка наша роль у цій війні. Нас питають, коли ми поїдемо документувати війну, адже «Територія Терору» збирає свідчення жертв терористичних режимів. Це питання, що важливіше: врятувати наші напрацювання, колег, створити кризовий центр і допомогти іншим чи поїхати документувати війну. Я зрозуміла, що на тому етапі для нас було важливіше перше, і це цілком ок.
Ми вирішили, що наступним кроком буде документація досвіду музейників на війні, наших колег. Також у нас є ідея застосувати новітні технології, щоб засвідчити всі руйнування музеїв, що зараз є в Україні. Щоб зафіксувати цей досвід і, можливо, вивести якісь напрацювання про те, як зберігати культурну спадщину в умовах військових конфліктів.
Міжнародні колеги кажуть нам почитати методички, де написано, що музеї має евакуйовувати армія. Ми їм відповідаємо: «друзі, ви в курсі, що ми скидаємся на армію, про що ми взагалі говоримо?»
Я перечитала всі методички перед 24 лютого і вони не працюють. Там написано прекрасні речі про те, що дві сторони конфлікту мають домовитися і, якщо треба евакуювати музей, він спокійно проїжджає під конвоєм, який ніхто не обстрілює. А перед цим музею треба обов’язково мати інвентаризаційні списки першої, другої і третьої черги.
Потрібно нарешті дослідити російський метод ведення війни, тому що стосовно музейників, наприклад, в них є чіткий алгоритм — одні музеї вони бомблять, щоб було страшно, інші перетворюють на центри пропаганди, з яких викрадають експонати і по-своєму їх ретранслюють. Але це відбувається і відбувалося не лише в Україні.
Як би нам не здавалося, що у діях російських військових нема логіки, вона на жаль є. Треба вивчити свого ворога досконало і беземоційно.
Олеся Мілованова
Наш музей має уже більш ніж сторічну історію, адже був заснований у 1920 році у місті Луганськ. Там він проіснував до 2014 року.
Для багатьох війна почалась 24 лютого, під час повномасштабного вторгнення, наша точка відліку — за вісім років до цього. Тоді ми втратили свою будівлю, створену саме під музей та його експозицію, що є рідкістю для України, а також наші фонди.
У 2015 році Луганський обласний краєзнавчий музей переїхав у Старобільськ, а я стала його новопризначеною керівницею. Музей не можна перемістити на рівне місце, бо це колекція, тому ми вирішили розмістити його на базі Старобільського краєзнавчого музею.
Для багатьох війна почалась 24 лютого, під час повномасштабного вторгнення, наша точка відліку — за вісім років до цього. Тоді ми втратили свою будівлю, створену саме під музей та його експозицію, що є рідкістю для України, а також наші фонди.
У 2015 році Луганський обласний краєзнавчий музей переїхав у Старобільськ, а я стала його новопризначеною керівницею. Музей не можна перемістити на рівне місце, бо це колекція, тому ми вирішили розмістити його на базі Старобільського краєзнавчого музею.
Там у нас працювала нова команда. Ми займалися туризмом, усною історією, експозиціями, розробили нову концепцію і зібрали 6000 нових експонатів. Починали ми роботу майже не маючи експонатів, адже у Старобільському музеї вони були локальні, про ту місцевість, а нам треба охопити всю Луганську область.
Починаючи з 2015 року, ми збираємо матеріали та свідчення з передової, співпрацюючи з українськими військовими. Вони приходили до нас на екскурсії, бо були з різних куточків України і не зовсім розуміли історію краю. Потім одне одному радили приходити в музей.
Починаючи з 2015 року, ми збираємо матеріали та свідчення з передової, співпрацюючи з українськими військовими. Вони приходили до нас на екскурсії, бо були з різних куточків України і не зовсім розуміли історію краю. Потім одне одному радили приходити в музей.
Напередодні повномасштабного вторгнення нам військовий привіз пам’ятник Леніну, залитий фарбою, на якому було написано «кат українців».
Перед 24 лютого було розуміння, що щось відбувається, багато говорили по телебаченню про наступ і це все відчувалося в повітрі. Проте нас не евакуювали, ні протоколів безпеки не було, нічого не робилося. Лише на рівні відчуття у мене була думка, що треба щось робити.
Я як керівниця сама вирішила евакуювати експонати, розробити систему сповіщень, роздала трудові книжки і особисті справи працівників на руки. Не було розуміння, як це все буде відбуватися. Тому ми замовили транспорт, запакували всі матеріали, купили харчі, воду, генератор на випадок бомбардувань і спустили все у підвал.
В ніч на 24 лютого ми обговорили з Ольгою Гончар евакуацію нашого музею у Львів, а десь о 15 годині російські танки були вже під Старобільськом. Тому після того як ми решту матеріалів доперенесли у підвал, я вирішила розпустити усіх працівників додому, до родин. Зачинила будівлю, забрала музейного кота і пішла сама.
Нас одразу окупували, було дуже страшно, заїхало багато росіян зі своєю технікою. В якийсь момент ми згадали, що у музеї зберігались матеріали АТО і ООС, дані по конкретних людях, які служили і досі живуть у Старобільску, з їхніми адресами та контактами, а також особисті справи наукових співробітників музею. Ми групою людей кілька днів всі ті матеріали з музею витягували.
В окупації я пробула півтора місяці. У якийсь момент вирішила, що треба виїжджати звідти, але тоді автобуси вже не їздили. Мене з дитиною вивозили наші військові, і так вийшло, що по дорозі ми побачили збитий російський літак.
Я як керівниця сама вирішила евакуювати експонати, розробити систему сповіщень, роздала трудові книжки і особисті справи працівників на руки. Не було розуміння, як це все буде відбуватися. Тому ми замовили транспорт, запакували всі матеріали, купили харчі, воду, генератор на випадок бомбардувань і спустили все у підвал.
В ніч на 24 лютого ми обговорили з Ольгою Гончар евакуацію нашого музею у Львів, а десь о 15 годині російські танки були вже під Старобільськом. Тому після того як ми решту матеріалів доперенесли у підвал, я вирішила розпустити усіх працівників додому, до родин. Зачинила будівлю, забрала музейного кота і пішла сама.
Нас одразу окупували, було дуже страшно, заїхало багато росіян зі своєю технікою. В якийсь момент ми згадали, що у музеї зберігались матеріали АТО і ООС, дані по конкретних людях, які служили і досі живуть у Старобільску, з їхніми адресами та контактами, а також особисті справи наукових співробітників музею. Ми групою людей кілька днів всі ті матеріали з музею витягували.
В окупації я пробула півтора місяці. У якийсь момент вирішила, що треба виїжджати звідти, але тоді автобуси вже не їздили. Мене з дитиною вивозили наші військові, і так вийшло, що по дорозі ми побачили збитий російський літак.
Я приїхала до Львова з дитиною, сумкою і парашутом російського льотчика, який забрала з собою.
Наш музей врятувала «Територія Терору», ми перемістилися туди. Мені допомогли відновити документи, печатки, виплатили заборгованість по заробітній платі, людей евакуювали з окупації і вони вже працюють.
Ми організували першу спільну подію «Львів-Старобільськ. Два музеї — одна війна. Солідарність і співпраця», де розповіли з Олею Гончар нашу історію. Почали збирати «Колекцію перемоги» з експонатами із фронту, першим з яких став той парашут. Зараз працюємо над низкою нових проєктів.
Ми організували першу спільну подію «Львів-Старобільськ. Два музеї — одна війна. Солідарність і співпраця», де розповіли з Олею Гончар нашу історію. Почали збирати «Колекцію перемоги» з експонатами із фронту, першим з яких став той парашут. Зараз працюємо над низкою нових проєктів.
Ми збираємося повернутися до Луганська після деокупації. Там наш музей, ми повернемось туди і будемо працювати з абсолютно новим колективом. Сподіваємося, що повернеться також Луганська обласна бібліотека і філармонія.
Але ми стикнемося з проблемами — як знаходити працівників, для кого працювати, як взаємодіяти з жителями, що вісім років були оточені російською пропагандою.
На територіях, окупованих після 24 лютого, ще пам’ятатимуть Україну, нашу роботу, можливо багато людей туди повернуться. Найскладніша ситуація буде в містах, окупованих з 2014 року.
Буде дуже важко, але якщо ми не поїдемо туди, хто буде відроджувати Луганщину? Ми повинні повернутися.
Але ми стикнемося з проблемами — як знаходити працівників, для кого працювати, як взаємодіяти з жителями, що вісім років були оточені російською пропагандою.
На територіях, окупованих після 24 лютого, ще пам’ятатимуть Україну, нашу роботу, можливо багато людей туди повернуться. Найскладніша ситуація буде в містах, окупованих з 2014 року.
Буде дуже важко, але якщо ми не поїдемо туди, хто буде відроджувати Луганщину? Ми повинні повернутися.
1. Виставка THE GREAT FINDING. STEP ONE. SUBJECT у просторі «Асортиментна кімната». Фото: Facebook-сторінка організації;
2 - 5. Виставка робіт, створених під час резиденції «Робоча кімната». Фото: Facebook-сторінка «Асортиментної кімнати»;
6, 7. Експозиція музею «Територія Терору» до та після повномасштабного вторгнення. Фото: Ольга Гончар, архів музею;
8. Виставки фотографки Вєри Бланш у музеї «Територія Терору», Львів. Фото: Facebook-сторінка музею;
9 - 12. Луганський обласний краєзнавчий музей у Старобільську. Фото: архів музею;
13. Парашут збитого російського льотчика, який Олеся Мілованова забрала до Львова. Фото: Facebook-сторінка музею «Територія Терору».