Московське православ’я в Україні. Частина перша: міфологія.
Автор: Антон Фоменко
Вже понад пів року церковна повістка не зникає зі списку топ-тем українського інформаційного простору. У жовтні Служба безпеки України розпочала масові обшуки в приміщеннях Української православної церкви (Московського патріархату), знайшовши там російські паспорти кліриків, прокремлівську літературу та «методички» з Москви щодо комунікації з вірянами. У цих методичках від священників УПЦ (МП) нібито вимагали заперечувати збройну агресію Росії та займатися дезінформацією щодо суспільно-політичної ситуації в Україні.
Далі — особиста обіцянка Президента Зеленського гарантувати Україні духовну незалежність, санкції РНБО проти представників УПЦ (МП), підготовка закону, який унеможливить діяльність церкви московського патріархату, та спроби виселення її з Києво-Печерської лаври. Останнє повинно було відбутися до 29 березня на вимогу Міністерства культури, проте намісник лаври митрополит Павло (Лебідь) та монахи відмовились покинути монастир. Конфлікт посилився, місцева влада в декількох українських областях заявила про заборону діяльності УПЦ (МП) на своїх територіях, а митрополиту вручили підозру у розпалюванні релігійної ворожнечі та запереченні російської агресії. Поки Павло Лебідь перебуває під цілодобовим домашнім арештом, УПЦ (МП) продовжує богослужіння у лаврі, ділячи монастирський комплекс з Православною церквою України (ПЦУ).
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
![Акція протесту біля Києво-Печерської лаври 31 березня 2023 року. З одного боку — активісти, які вимагають, щоб комісію Мінкульта з приймання-передачі державного майна пустили до храмового комплексу, а УПЦ (МП) покинула лавру, з іншого — віряни та ченці, що виступають проти виселення. (Вечірній Київ/Борис Корпусенко)]()
Сама УПЦ (МП) називає дії влади «розпалюванням релігійної ворожнечі», порівнює їх з радянськими репресіями проти духовенства та відмовляється вказувати у своїй назві приналежність до Московського патріархату всупереч відповідній вимозі законодавства. У перший день повномасштабної війни церква засудила російське вторгнення (назвавши війну «каїновим гріхом»), а за декілька місяців оголосила «повну самостійність і незалежність» від Москви. Проте згідно з висновком релігієзнавчої експертизи Держслужби з етнополітики та свободи совісті, УПЦ (МП) фактично залишилась структурним підрозділом РПЦ, що «користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву». [1]
Отже, як так сталося, що в Україні існує церква, яка підпорядковується Москві? Що саме сформувало ту конфігурацію Української православної церкви, у якій вона функціонує зараз? Як УПЦ (МП) впливала на релігійний ландшафт України та які ідеї просувала серед своїх вірян?
Кандидат філософських наук та релігієзнавець Антон Фоменко спробував дати вичерпні відповіді на ці запитання, розглянувши два аспекти життя УПЦ (МП): міфологію, що її оточує, та наративи, які ця церква продукувала всередині себе протягом останніх тридцяти років. Формат дослідження не ставить на меті осягнути весь масштаб життя церкви, адже він занадто складний та вимагає більш наукового підходу. Проте можна говорити про історичний шлях УПЦ (МП) та ідеологічні тенденції, що в ній існували.
Дослідження Антона Фоменко для ПОМІЖ складається з двох частин. У цій, першій, — розглядаються чотири складові образу церкви Московського патріархату, а в другій — теми, які висвітлювала церковна періодика в часи незалежної України.
«Сталінська церква»
Якщо відкинути догматику, дуже просто різницю між західною та східною версіями християнства можна пояснити так: після занепаду Римської імперії на Заході церква майже завжди була незалежною від держави, а на Сході – навпаки. Ба більше, Західна церква, на чолі якої стояв Римський Папа, диктувала свою політичну волю правителям. Церква у Візантії змушена була існувати під впливом авторитарної влади імператорів, які жорстоко карали опозиційно налаштованих людей.
Серед науковців існує думка, що якраз через таку підпорядкованість церкви державі київський князь Володимир впровадив саме східну версію християнства. Православна церква на українських та російських теренах мала комплементарну до світської влади позицію не лише за часів Русі. Вона зберігала свій особливий статус, співпрацюючи і з Ордою, і з владою Речі Посполитої, і з московськими царями, і з Гетьманщиною. Втім, увесь цей час церковні структури, попри політичну підпорядкованість земним правителям, зберігали адміністративну незалежність. Ситуація суттєво змінилася саме в часи Російської імперії, коли під тиском царя Петра І скасували інститут патріаршества, а на чолі православної церкви став державний адміністративний орган – Святий Синод.
Опинившись в такому положенні, церква отримала доступ до державного фінансування, але повністю втратила будь-яку самостійність. Авторитарний царський режим карав незгодних навіть з-поміж вищого церковного духовенства, про що свідчить приклад митрополита Арсенія (Мацеєвича) [2]. Звільнення від адміністративного впливу імперської бюрократії в лютому 1917-го більшість духовенства колишньої Російської імперії сприйняла з неабияким ентузіазмом.
Втім, свято тривало недовго. Після того, як більшовики захопили владу в революційній Росії, церква стала чи не найпершим інститутом, який зазнав нищівних репресій. Керуючись принципом «розділяй і володарюй», нові господарі колишньої імперії посприяли розпаду дореволюційного церковного моноліту на декілька суперницьких релігійних структур, кожна з яких потрапила у непрості стосунки із державною владою в особі ВЧК - ОДПУ- НКВС[3]. На момент початку Другої світової війни в СРСР на волі залишалися одиниці кліриків, більшість із яких або перебувала у маргінесі, або просто не підіймала голови.
Коли у вересні 1943-го Сталін усвідомив необхідність продемонструвати західним союзникам по антигітлерівській коаліції «людське обличчя», він вирішив піти на хитрість. Релігійні спільноти Великої Британії та США висловлювали обурення тим, в якому стані в СРСР перебувала православна церква. Щоб заспокоїти їх і гарантувати собі ленд-ліз, радянський вождь вирішив трохи послабити антирелігійну політику та відродити православ’я, але зробити церкву керованою. Літаками з ГУЛАГу привезли всіх уцілілих лояльних владі єпископів, які обрали митрополита Сергія (Старгородського) на посаду патріарха.
![Патріарх Сергій, предстоятель Російської православної церкви (1943-44 рр), у своєму робочому кабінеті]()
Так з’явився монстр, який із волі Сталіна отримав назву «Руська православна церква». Така архаїзована назва була обрана невипадково: в ній Сталін заклав територіальні претензії радянської церкви, які полягали в поширенні своєї юрисдикції всюди, де хто-небудь визначає свою ідентичність через Русь.
Таким чином, адміністративно підпорядкована Москві УПЦ є частиною структури, що була утворена волею Сталіна у радянські часи.
«Чекісти в рясах»
Задля ефективного управління формально незалежною церквою радянська влада створила спеціальний відділ Комітету державної безпеки (КДБ), який опікувався виключно церковними питаннями. Потім із нього було створено Раду зі справ РПЦ, яка мала на місцях власних емісарів — уповноважених. Вони призначали та знімали з посад священників, вирішували, яка кандидатура підходить для вступу до семінарії, а яка — ні. Саме ці люди й визначили те, чим церква стала вже в 60-х роках ХХ століття.
![Російський патріарх Алексій I (1945-1970 рр.) та голова Ради зі справ РПЦ Георгій Карпов]()
Так, наприклад, при відборі абітурієнтів під час вступу до семінарії перевага надавалася малодосвідченим людям з контраверсійними подробицями біографії, бажано без вищої освіти. Уповноважені стежили за тим, щоб абітурієнти вказували матеріальний зиск або кар’єрні перспективи як мотив вступу. Не віталися представники інтелігенції або люди зі справжнім духовним покликом. Священники мали бути схожими на карикатури із популярних гумористичних журналів на кшталт «Крокодилу» або «Перцю»: бути лінивими, не надто інтелектуально розвиненими, любити розкіш та мати «господарську жилку».
Така політика впроваджувалась із «рядовим складом», а от з «церковними кар’єристами» діяли за іншим принципом. Вже на моменті вступу у семінарію, яких на весь СРСР було всього три, спецслужби виявляли молодих людей з амбіціями. Їх викликали на розмову у «компетентні органи», де робили пропозицію про співпрацю. Звісно, погоджуючись на таку пропозицію, майбутній священнослужитель відкривав для себе серйозні перспективи: сан єпископа, посаду викладача семінарії, місце на закордонних парафіях РПЦ, або навіть роботу у церковній дипломатії, яка за рівнем матеріального забезпечення та соціальним статусом не поступалася світській дипломатичній роботі.
![Делегація РПЦ на похороні радянського диктатора Сталіна (1953 р.)]()
Втім, була певна канонічна перепона, яка ускладнювала життя «церковним кар’єристам». У православ’ї весь єпископат складається виключно із ченців, тобто людей, які мають дотримуватися обітниці безшлюбності. Якщо завербована КДБ людина хотіла мати родину, максимумом того, на що вона могла розраховувати, — це посада настоятеля кафедрального собору у великому місті. Ті, хто хотіли посісти найвищі посади у церковному управлінні, мали обирати: або не одружуватися, або жити подвійним життям. Саме звідси походить радянська практика «одружених ченців» із вищого церковного керівництва.
Ціле покоління єпископату, яке почало церковну кар’єру у 60-х роках ХХ століття, пройшло через вказані процедури. Після того, як наприкінці 50-х років не стало єпископів дореволюційного свячення, КДБ оновило керівництво РПЦ молодими та амбітними кадрами. Найвідомішими представниками цього покоління є московські патріархи Олексій (Рідігер) та Кирило (Гундяєв), а також колишній київський митрополит, а згодом невизнаний іншими православними церквами предстоятель Київського патріархату Філарет (Денисенко). Останньому слід віддати належне: багато років поспіль Філарет відкрито говорить про свою співпрацю із радянськими спецслужбами, пояснюючи це тим, що такі, мовляв, були часи.
![Тодішні ленінградський митрополит Никодим (Ротов) та київський митрополит Філарет (Денисенко) під час таїнства висвячення Кирила (Гундяєва) у чин єпископа Виборзького]()
Проте твердження, що всі священники московського патріархату — агенти в рясах, є перебільшенням. Практика вербування КДБ людей, які хотіли мати певний матеріальний або статусний зиск від церковного служіння, зійшла нанівець вже наприкінці 80-х років ХХ століття, коли під час Перебудови радянський авторитаризм почав послаблювати свій тиск у сфері релігії. Також слід сказати, що навіть в ті нелегкі часи в церкві знаходилися люди, які могли проповідувати попри всі перепони. Найвідоміший приклад – священник Олександр Мень, який знайомив із християнством радянську інтелігенцію.
«Блакитна мафія»
Сексуальність людини та релігія – дуже непроста тема. Успадкувавши вельми специфічну сексуальну етику від патріархальних традицій юдаїзму, християнство зазвичай виступає за досить сувору регламентацію цього боку людського життя. Серед двадцяти митарств, які згідно із православним переданням душа людини проходить після смерті, є три «гріхи», пов’язані із сексуальною поведінкою: блуд, перелюб та содомія. Остання, до якої церква зараховує гомосексуальність, вважається найтяжчим із цих трьох «гріхів», отже, гомосексуальність однозначно трактується православ’ям як щось неприпустиме, тим більш для служителів церкви.
Втім, гомосексуальні люди завжди існували в церкві, як і в будь-якій іншій суспільній групі. За радянських часів КДБ, послуговуючись статтею карного кодексу, яка передбачала ув’язнення за одностатевий секс, та патріархальною суспільною мораллю, використовувала гомосексуальних людей задля просування власних інтересів у церкві. Не важко уявити, що ті були готові на що завгодно, аби не потрапити до в’язниці, де одразу б стали об’єктом насилля та знущань. Позбавлені необхідності створювати «традиційну» родину, такі люди були вельми бажаними для радянської влади у ролі вищого духовенства, яке за канонами церкви має складатися виключно із ченців. Тож, ставши церковними адміністраторами, викладачами семінарій, обійнявши керівні посади в нечисленних радянських монастирях, вони починали шукати людей з ідентичною сексуальною орієнтацією.
У церковному середовищі також добре було відомо про сексуальні домагання з боку священників. Жертви насилля рідко заявляли про це в правоохоронні органи, боячись розголосу.
Гомосексуальні клірики десятиліттями приховували власне подвійне життя, зовнішньо залишаючись ієрархами церкви, які давали чернечі обітниці. Через це вони розвинули власну мережу неофіційних зв’язків. На пострадянському просторі ця мережа отримала умовну назву «блакитна мафія» — контраверсійний термін, який використовують в контексті теорій змови про «таємні товариства» гомосексуальних людей, які буцімто намагаються поширити свій спосіб життя через культурний та політичний вплив.
Одним із найяскравіших представників «блакитної мафії» вважався ленінградський митрополит Никодим (Ротов), який відповідав за зовнішні зв’язки РПЦ. Саме він сприяв розвитку кар’єри молодого Володимира Гундяєва – майбутнього патріарха Кирила. Никодим особливо не приховував власні зв’язки з КДБ та вважав, що настане час, коли церква знов займатиме привілейоване положення у державі. Перекази про сексуальні вподобання цього радянського митрополита увійшли в церковний фольклор в якості евфемізму «никодимів гріх».
![Ленінградський митрополит Никодим (Ротов) та молодий Володимир Гундяєв, майбутній патріарх Російської православної церкви Кирило]()
З розпадом СРСР в житті церкви відбулися революційні зміни: мільйони духовно спраглих людей, шукаючи чогось більш глибокого, ніж матеріальне, звернули свій погляд в бік православ’я. Кількість парафіян зросла в рази, церкві повертали відібране радянською владою майно, в монастирях відроджувалося чернече життя. Втім, люстрації радянських кадрів в церковному управлінні, як і в державному, не відбулося. На посадах залишилися ті самі люди, зі своїми звичками та вподобаннями, — зникла лише рука всюдисущого КДБ.
«Русский мир» [4]
Питання проросійських симпатій в УПЦ (МП), мабуть, є найбільш складним. По-перше, не існує соціологічної вибірки настроїв пересічних вірян, яка була б зроблена на базі опитування в конкретні історичні періоди. По-друге, позиція значної частини кліриків цієї церкви є більш складною та не полягає виключно в тому, щоб проповідувати неоімперську ідеологію, навіть якщо вони поділяють окремі її елементи.
Навіть побіжний огляд популярної церковної періодики початку тисячоліття свідчить про те, що серед частини вірян УПЦ (МП) були поширені уявлення про фіктивність української державності, спорідненість із російським народом та необхідність єднання під егідою «православного царя». З іншого боку, завжди існувала опозиція цим радикальним проросійським настроям. Частина кліриків виступала за поміркований рух в бік самоврядування, але після утворення Православної церкви України, майже всі ці священники перейшли до неї.
Сама ідеологічна доктрина «русского мира» народилася із пострадянського вакууму змістів паралельно із бумом церковного відродження 90-х років. Джерелом її походження є «Московський методологічний гурток», започаткований радянським філософом Георгієм Щедровицьким.
![Георгій Щедровицький]()
Пілотна версія концепції не передбачала ніякої неоімперської ідеології. «Русский мир» мав бути віртуальним об’єднанням російськомовних та дружніх до російської культури людей по всій планеті. Щось на кшталт Співдружності націй, які раніше входили до складу Британської імперії.
Все почало змінюватися наприкінці 90-х років, коли в російському суспільстві сформувався політичний запит на консерватизм. У цьому процесі церковні кола були в авангарді. Релігійне відродження, яке охопило в останнє десятиліття ХХ століття більшість країн колишнього СРСР, стимулювалося поширенням радикальних ідей та поглядів, які за радянських часів зберігалися або в релігійному підпіллі, або в російській еміграції. Ідеологами такого радикалізму були Санкт-Петербурзький митрополит Іоанн (Сничов) та його секретар Костянтин Душенов [5]. Книжки, які створював цей тандем, мали промовисті назви, такі як «Самодержав’я духу: нариси російської самосвідомості». У цій літературі вихваляння діяльності Івана Грозного змішувалося з антисемітизмом.
![Митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Іоанн (Сничов) виступає на другому «Конгресі співвітчизників» — з’їзді російських емігрантів — у 1992 році]()
Хтось може подумати, що такі ідеї існували десь на маргінесі православного життя. Проте церковні література та періодика того часу навперебій писали про майбутнє відродження Русі, православної монархії, всіляку конспірологію та неминучу апокаліптичну битву з «бездуховним Заходом».
Розуміючи, куди все йде, смоленський митрополит Кирило (Гундяєв), майбутній патріарх, вирішив очолити цей процес. Він вхопився за ідею «русского мира» та почав активно проповідувати її на пострадянських теренах, поєднуючи з юрисдикційними амбіціями РПЦ, які, як зазначалось вище, мали поширюватися на всі території, де люди визначають себе через Русь. На момент обрання Кирила патріархом у 2009 році для проповіді неоімперського варіанту «русского мира» все було готово. У самій Росії режим Путіна вже остаточно перетворився на олігархічний авторитаризм, який постулював так звані «традиційні цінності» та впроваджував імперську політику, а свідомість парафіян Кирила по всьому колишньому СРСР за 20 років інтенсивного релігійного відродження вже була отруєна коктейлем із радикалізму, ізоляціонізму та апокаліптичних очікувань.
Попри всі вказані вище чинники, релігійний контекст пострадянської України фундаментально відрізнявся від російського. Вже в часи Перебудови із підпілля вийшла Українська греко-католицька церква, із діаспори повернулися ієрархи Автокефальної церкви, на початку 90-х років утворився Київський патріархат. Крім того, в Україні активно діяли численні протестантські деномінації, відроджувалося життя католицьких громад. У цій конкурентній боротьбі Московському патріарху треба було пропонувати щось актуальніше, щоб триматися на плаву. Умовно кажучи, увесь широкий спектр ідей, які поширювалися в українській автономії МП, можна розмістити між двома точками: «канонічність через єдність із Москвою» та «русский мир».
На відміну від послідовників другої концепції, які виступали за повну інтеграцію з російською церковною системою та заперечували існування українців як окремого народу, представники першого напрямку мали більш помірковану стратегію — розбудовувати церкву, чекаючи поки Москва визнає її незалежність. Цю ідею просував багаторічний очільник УПЦ (МП), митрополит Володимир (Сабодан), який, позиціонуючи себе патріотом України, обирав не псувати стосунки із церковним керівництвом у Москві.
Ідеологією «русского мира» опікувалися численні групи вірян та священнослужителів, яких можна назвати фундаменталістами. Вони утворювали низові релігійні організації на кшталт «Спілки православних братств України» та гуртувалися довкола проросійських церковних ієрархів та священників, таких як протоієрей Андрій Ткачов та одеський митрополит Агафангел (Саввін). Більшість цих низових рухів зникли після Революції Гідності 2014-го року, а їхні ватажки або змінили риторику, або емігрували до Росії.
![Митрополит Агафангел, який очолює Одеську єпархію УПЦ (МП) з 1992 року, разом з російським президентом Путіним. Агафангел відомий своїми антиукраїнськими поглядами та виступає проти надання автокефалії ПЦУ]()
Попри наявність прихильників «русского мира» у лавах Української православної церкви, ця доктрина поділялася там далеко не всіма. Наразі віряни цієї церкви публічно декларують проукраїнську позицію, деякі захищають Україну на фронті. Онлайн-ресурси УПЦ (МП) висвітлюють участь парафіян та кліриків цієї церкви в обороні України та волонтерській діяльності.
Тож, можна констатувати, що ідеї «русского мира» поширювалися окремими особами всередині УПЦ (МП). Визначення деструктивності їхнього впливу на українське суспільство є компетенцією СБУ.
Про автора
![]()
Антон Фоменко — кандидат філософських наук, релігієзнавець. Народився у місті Суми. У 2019 році захистив кандидатську дисертацію за темою «Фундаменталістський поворот в сучасному російському православ’ї». Викладає в Київському університеті ринкових відносин.
Сфера наукових інтересів: релігія на пострадянському просторі, релігійний фундаменталізм, релігійність доби постмодерну, секуляризація, сучасне російське православ’я, релігійний конфлікт, соціологія релігії, феноменологія релігії, естетика доби постмодерну, сучасне мистецтво.
Фото: з відкритих джерел (якщо не вказано авторство).
Примітки
[1] 27 травня 2022-го року УПЦ (МП) провела собор, на якому оголосила незалежність від Московської патріархії та відновила практику варіння Святого Мира (ред. ароматична олія, яка використовується у таїнстві Миропомазання) в Києві, що вважається формальною ознакою незалежної церкви. Втім, після собору не відбулося розсилання «мирних листів» до ієрархів інших помісних православних церков із проханням визнання автокефалії УПЦ. Це можна порівняти із ситуацією, в якій би у серпні 1991 року УРСР проголосила про вихід зі складу СРСР та не визнала себе незалежною Україною.
[2] Митрополит Ростовський Арсеній (Мацеєвич) був чи не єдиним церковним ієрархом, що вчинив опір політиці секуляризації церковних земель, впроваджений в 1763 році царицею Катериною ІІ. За що митрополит був позбавлений сану та з іменем «брехуна Андрія» відправлений до Ревельської фортеці, де він помер через п’ять років.
[3] З моменту створення в 1918 році радянські спецслужби змінили декілька назв. У вказаний історичний період (20-30 роки ХХ століття) вони носили назви (рос.) «Всесоюзная чрезвычайная комиссия», «Об’єднане державне політичне управління» та «Народний комісаріат внутрішніх справ».
[4] Питання використання назви цієї ідеологічної доктрини є дискусійним. Ми будемо вживати «русский мир» мовою оригіналу.
[5] Після раптової смерті митрополита Іоанна (Сничова) в 1995 році його протеже Костянтин Душенов продовжив займатися розповсюдженням антисемітських настроїв серед вірян РПЦ. Але позбавлений опіки церковної ієрархії він швидко потрапив на лаву підсудних та отримав тюремний строк за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Далі — особиста обіцянка Президента Зеленського гарантувати Україні духовну незалежність, санкції РНБО проти представників УПЦ (МП), підготовка закону, який унеможливить діяльність церкви московського патріархату, та спроби виселення її з Києво-Печерської лаври. Останнє повинно було відбутися до 29 березня на вимогу Міністерства культури, проте намісник лаври митрополит Павло (Лебідь) та монахи відмовились покинути монастир. Конфлікт посилився, місцева влада в декількох українських областях заявила про заборону діяльності УПЦ (МП) на своїх територіях, а митрополиту вручили підозру у розпалюванні релігійної ворожнечі та запереченні російської агресії. Поки Павло Лебідь перебуває під цілодобовим домашнім арештом, УПЦ (МП) продовжує богослужіння у лаврі, ділячи монастирський комплекс з Православною церквою України (ПЦУ).
Отже, як так сталося, що в Україні існує церква, яка підпорядковується Москві? Що саме сформувало ту конфігурацію Української православної церкви, у якій вона функціонує зараз? Як УПЦ (МП) впливала на релігійний ландшафт України та які ідеї просувала серед своїх вірян?
Кандидат філософських наук та релігієзнавець Антон Фоменко спробував дати вичерпні відповіді на ці запитання, розглянувши два аспекти життя УПЦ (МП): міфологію, що її оточує, та наративи, які ця церква продукувала всередині себе протягом останніх тридцяти років. Формат дослідження не ставить на меті осягнути весь масштаб життя церкви, адже він занадто складний та вимагає більш наукового підходу. Проте можна говорити про історичний шлях УПЦ (МП) та ідеологічні тенденції, що в ній існували.
Дослідження Антона Фоменко для ПОМІЖ складається з двох частин. У цій, першій, — розглядаються чотири складові образу церкви Московського патріархату, а в другій — теми, які висвітлювала церковна періодика в часи незалежної України.
«Сталінська церква»
Якщо відкинути догматику, дуже просто різницю між західною та східною версіями християнства можна пояснити так: після занепаду Римської імперії на Заході церква майже завжди була незалежною від держави, а на Сході – навпаки. Ба більше, Західна церква, на чолі якої стояв Римський Папа, диктувала свою політичну волю правителям. Церква у Візантії змушена була існувати під впливом авторитарної влади імператорів, які жорстоко карали опозиційно налаштованих людей.
Серед науковців існує думка, що якраз через таку підпорядкованість церкви державі київський князь Володимир впровадив саме східну версію християнства. Православна церква на українських та російських теренах мала комплементарну до світської влади позицію не лише за часів Русі. Вона зберігала свій особливий статус, співпрацюючи і з Ордою, і з владою Речі Посполитої, і з московськими царями, і з Гетьманщиною. Втім, увесь цей час церковні структури, попри політичну підпорядкованість земним правителям, зберігали адміністративну незалежність. Ситуація суттєво змінилася саме в часи Російської імперії, коли під тиском царя Петра І скасували інститут патріаршества, а на чолі православної церкви став державний адміністративний орган – Святий Синод.
Опинившись в такому положенні, церква отримала доступ до державного фінансування, але повністю втратила будь-яку самостійність. Авторитарний царський режим карав незгодних навіть з-поміж вищого церковного духовенства, про що свідчить приклад митрополита Арсенія (Мацеєвича) [2]. Звільнення від адміністративного впливу імперської бюрократії в лютому 1917-го більшість духовенства колишньої Російської імперії сприйняла з неабияким ентузіазмом.
Втім, свято тривало недовго. Після того, як більшовики захопили владу в революційній Росії, церква стала чи не найпершим інститутом, який зазнав нищівних репресій. Керуючись принципом «розділяй і володарюй», нові господарі колишньої імперії посприяли розпаду дореволюційного церковного моноліту на декілька суперницьких релігійних структур, кожна з яких потрапила у непрості стосунки із державною владою в особі ВЧК - ОДПУ- НКВС[3]. На момент початку Другої світової війни в СРСР на волі залишалися одиниці кліриків, більшість із яких або перебувала у маргінесі, або просто не підіймала голови.
Коли у вересні 1943-го Сталін усвідомив необхідність продемонструвати західним союзникам по антигітлерівській коаліції «людське обличчя», він вирішив піти на хитрість. Релігійні спільноти Великої Британії та США висловлювали обурення тим, в якому стані в СРСР перебувала православна церква. Щоб заспокоїти їх і гарантувати собі ленд-ліз, радянський вождь вирішив трохи послабити антирелігійну політику та відродити православ’я, але зробити церкву керованою. Літаками з ГУЛАГу привезли всіх уцілілих лояльних владі єпископів, які обрали митрополита Сергія (Старгородського) на посаду патріарха.
Так з’явився монстр, який із волі Сталіна отримав назву «Руська православна церква». Така архаїзована назва була обрана невипадково: в ній Сталін заклав територіальні претензії радянської церкви, які полягали в поширенні своєї юрисдикції всюди, де хто-небудь визначає свою ідентичність через Русь.
Таким чином, адміністративно підпорядкована Москві УПЦ є частиною структури, що була утворена волею Сталіна у радянські часи.
«Чекісти в рясах»
Задля ефективного управління формально незалежною церквою радянська влада створила спеціальний відділ Комітету державної безпеки (КДБ), який опікувався виключно церковними питаннями. Потім із нього було створено Раду зі справ РПЦ, яка мала на місцях власних емісарів — уповноважених. Вони призначали та знімали з посад священників, вирішували, яка кандидатура підходить для вступу до семінарії, а яка — ні. Саме ці люди й визначили те, чим церква стала вже в 60-х роках ХХ століття.
Так, наприклад, при відборі абітурієнтів під час вступу до семінарії перевага надавалася малодосвідченим людям з контраверсійними подробицями біографії, бажано без вищої освіти. Уповноважені стежили за тим, щоб абітурієнти вказували матеріальний зиск або кар’єрні перспективи як мотив вступу. Не віталися представники інтелігенції або люди зі справжнім духовним покликом. Священники мали бути схожими на карикатури із популярних гумористичних журналів на кшталт «Крокодилу» або «Перцю»: бути лінивими, не надто інтелектуально розвиненими, любити розкіш та мати «господарську жилку».
Така політика впроваджувалась із «рядовим складом», а от з «церковними кар’єристами» діяли за іншим принципом. Вже на моменті вступу у семінарію, яких на весь СРСР було всього три, спецслужби виявляли молодих людей з амбіціями. Їх викликали на розмову у «компетентні органи», де робили пропозицію про співпрацю. Звісно, погоджуючись на таку пропозицію, майбутній священнослужитель відкривав для себе серйозні перспективи: сан єпископа, посаду викладача семінарії, місце на закордонних парафіях РПЦ, або навіть роботу у церковній дипломатії, яка за рівнем матеріального забезпечення та соціальним статусом не поступалася світській дипломатичній роботі.
Втім, була певна канонічна перепона, яка ускладнювала життя «церковним кар’єристам». У православ’ї весь єпископат складається виключно із ченців, тобто людей, які мають дотримуватися обітниці безшлюбності. Якщо завербована КДБ людина хотіла мати родину, максимумом того, на що вона могла розраховувати, — це посада настоятеля кафедрального собору у великому місті. Ті, хто хотіли посісти найвищі посади у церковному управлінні, мали обирати: або не одружуватися, або жити подвійним життям. Саме звідси походить радянська практика «одружених ченців» із вищого церковного керівництва.
Ціле покоління єпископату, яке почало церковну кар’єру у 60-х роках ХХ століття, пройшло через вказані процедури. Після того, як наприкінці 50-х років не стало єпископів дореволюційного свячення, КДБ оновило керівництво РПЦ молодими та амбітними кадрами. Найвідомішими представниками цього покоління є московські патріархи Олексій (Рідігер) та Кирило (Гундяєв), а також колишній київський митрополит, а згодом невизнаний іншими православними церквами предстоятель Київського патріархату Філарет (Денисенко). Останньому слід віддати належне: багато років поспіль Філарет відкрито говорить про свою співпрацю із радянськими спецслужбами, пояснюючи це тим, що такі, мовляв, були часи.
Проте твердження, що всі священники московського патріархату — агенти в рясах, є перебільшенням. Практика вербування КДБ людей, які хотіли мати певний матеріальний або статусний зиск від церковного служіння, зійшла нанівець вже наприкінці 80-х років ХХ століття, коли під час Перебудови радянський авторитаризм почав послаблювати свій тиск у сфері релігії. Також слід сказати, що навіть в ті нелегкі часи в церкві знаходилися люди, які могли проповідувати попри всі перепони. Найвідоміший приклад – священник Олександр Мень, який знайомив із християнством радянську інтелігенцію.
«Блакитна мафія»
Сексуальність людини та релігія – дуже непроста тема. Успадкувавши вельми специфічну сексуальну етику від патріархальних традицій юдаїзму, християнство зазвичай виступає за досить сувору регламентацію цього боку людського життя. Серед двадцяти митарств, які згідно із православним переданням душа людини проходить після смерті, є три «гріхи», пов’язані із сексуальною поведінкою: блуд, перелюб та содомія. Остання, до якої церква зараховує гомосексуальність, вважається найтяжчим із цих трьох «гріхів», отже, гомосексуальність однозначно трактується православ’ям як щось неприпустиме, тим більш для служителів церкви.
Втім, гомосексуальні люди завжди існували в церкві, як і в будь-якій іншій суспільній групі. За радянських часів КДБ, послуговуючись статтею карного кодексу, яка передбачала ув’язнення за одностатевий секс, та патріархальною суспільною мораллю, використовувала гомосексуальних людей задля просування власних інтересів у церкві. Не важко уявити, що ті були готові на що завгодно, аби не потрапити до в’язниці, де одразу б стали об’єктом насилля та знущань. Позбавлені необхідності створювати «традиційну» родину, такі люди були вельми бажаними для радянської влади у ролі вищого духовенства, яке за канонами церкви має складатися виключно із ченців. Тож, ставши церковними адміністраторами, викладачами семінарій, обійнявши керівні посади в нечисленних радянських монастирях, вони починали шукати людей з ідентичною сексуальною орієнтацією.
У церковному середовищі також добре було відомо про сексуальні домагання з боку священників. Жертви насилля рідко заявляли про це в правоохоронні органи, боячись розголосу.
Гомосексуальні клірики десятиліттями приховували власне подвійне життя, зовнішньо залишаючись ієрархами церкви, які давали чернечі обітниці. Через це вони розвинули власну мережу неофіційних зв’язків. На пострадянському просторі ця мережа отримала умовну назву «блакитна мафія» — контраверсійний термін, який використовують в контексті теорій змови про «таємні товариства» гомосексуальних людей, які буцімто намагаються поширити свій спосіб життя через культурний та політичний вплив.
Одним із найяскравіших представників «блакитної мафії» вважався ленінградський митрополит Никодим (Ротов), який відповідав за зовнішні зв’язки РПЦ. Саме він сприяв розвитку кар’єри молодого Володимира Гундяєва – майбутнього патріарха Кирила. Никодим особливо не приховував власні зв’язки з КДБ та вважав, що настане час, коли церква знов займатиме привілейоване положення у державі. Перекази про сексуальні вподобання цього радянського митрополита увійшли в церковний фольклор в якості евфемізму «никодимів гріх».
З розпадом СРСР в житті церкви відбулися революційні зміни: мільйони духовно спраглих людей, шукаючи чогось більш глибокого, ніж матеріальне, звернули свій погляд в бік православ’я. Кількість парафіян зросла в рази, церкві повертали відібране радянською владою майно, в монастирях відроджувалося чернече життя. Втім, люстрації радянських кадрів в церковному управлінні, як і в державному, не відбулося. На посадах залишилися ті самі люди, зі своїми звичками та вподобаннями, — зникла лише рука всюдисущого КДБ.
«Русский мир» [4]
Питання проросійських симпатій в УПЦ (МП), мабуть, є найбільш складним. По-перше, не існує соціологічної вибірки настроїв пересічних вірян, яка була б зроблена на базі опитування в конкретні історичні періоди. По-друге, позиція значної частини кліриків цієї церкви є більш складною та не полягає виключно в тому, щоб проповідувати неоімперську ідеологію, навіть якщо вони поділяють окремі її елементи.
Навіть побіжний огляд популярної церковної періодики початку тисячоліття свідчить про те, що серед частини вірян УПЦ (МП) були поширені уявлення про фіктивність української державності, спорідненість із російським народом та необхідність єднання під егідою «православного царя». З іншого боку, завжди існувала опозиція цим радикальним проросійським настроям. Частина кліриків виступала за поміркований рух в бік самоврядування, але після утворення Православної церкви України, майже всі ці священники перейшли до неї.
Сама ідеологічна доктрина «русского мира» народилася із пострадянського вакууму змістів паралельно із бумом церковного відродження 90-х років. Джерелом її походження є «Московський методологічний гурток», започаткований радянським філософом Георгієм Щедровицьким.
Пілотна версія концепції не передбачала ніякої неоімперської ідеології. «Русский мир» мав бути віртуальним об’єднанням російськомовних та дружніх до російської культури людей по всій планеті. Щось на кшталт Співдружності націй, які раніше входили до складу Британської імперії.
Все почало змінюватися наприкінці 90-х років, коли в російському суспільстві сформувався політичний запит на консерватизм. У цьому процесі церковні кола були в авангарді. Релігійне відродження, яке охопило в останнє десятиліття ХХ століття більшість країн колишнього СРСР, стимулювалося поширенням радикальних ідей та поглядів, які за радянських часів зберігалися або в релігійному підпіллі, або в російській еміграції. Ідеологами такого радикалізму були Санкт-Петербурзький митрополит Іоанн (Сничов) та його секретар Костянтин Душенов [5]. Книжки, які створював цей тандем, мали промовисті назви, такі як «Самодержав’я духу: нариси російської самосвідомості». У цій літературі вихваляння діяльності Івана Грозного змішувалося з антисемітизмом.
Хтось може подумати, що такі ідеї існували десь на маргінесі православного життя. Проте церковні література та періодика того часу навперебій писали про майбутнє відродження Русі, православної монархії, всіляку конспірологію та неминучу апокаліптичну битву з «бездуховним Заходом».
Розуміючи, куди все йде, смоленський митрополит Кирило (Гундяєв), майбутній патріарх, вирішив очолити цей процес. Він вхопився за ідею «русского мира» та почав активно проповідувати її на пострадянських теренах, поєднуючи з юрисдикційними амбіціями РПЦ, які, як зазначалось вище, мали поширюватися на всі території, де люди визначають себе через Русь. На момент обрання Кирила патріархом у 2009 році для проповіді неоімперського варіанту «русского мира» все було готово. У самій Росії режим Путіна вже остаточно перетворився на олігархічний авторитаризм, який постулював так звані «традиційні цінності» та впроваджував імперську політику, а свідомість парафіян Кирила по всьому колишньому СРСР за 20 років інтенсивного релігійного відродження вже була отруєна коктейлем із радикалізму, ізоляціонізму та апокаліптичних очікувань.
Попри всі вказані вище чинники, релігійний контекст пострадянської України фундаментально відрізнявся від російського. Вже в часи Перебудови із підпілля вийшла Українська греко-католицька церква, із діаспори повернулися ієрархи Автокефальної церкви, на початку 90-х років утворився Київський патріархат. Крім того, в Україні активно діяли численні протестантські деномінації, відроджувалося життя католицьких громад. У цій конкурентній боротьбі Московському патріарху треба було пропонувати щось актуальніше, щоб триматися на плаву. Умовно кажучи, увесь широкий спектр ідей, які поширювалися в українській автономії МП, можна розмістити між двома точками: «канонічність через єдність із Москвою» та «русский мир».
На відміну від послідовників другої концепції, які виступали за повну інтеграцію з російською церковною системою та заперечували існування українців як окремого народу, представники першого напрямку мали більш помірковану стратегію — розбудовувати церкву, чекаючи поки Москва визнає її незалежність. Цю ідею просував багаторічний очільник УПЦ (МП), митрополит Володимир (Сабодан), який, позиціонуючи себе патріотом України, обирав не псувати стосунки із церковним керівництвом у Москві.
Ідеологією «русского мира» опікувалися численні групи вірян та священнослужителів, яких можна назвати фундаменталістами. Вони утворювали низові релігійні організації на кшталт «Спілки православних братств України» та гуртувалися довкола проросійських церковних ієрархів та священників, таких як протоієрей Андрій Ткачов та одеський митрополит Агафангел (Саввін). Більшість цих низових рухів зникли після Революції Гідності 2014-го року, а їхні ватажки або змінили риторику, або емігрували до Росії.
Попри наявність прихильників «русского мира» у лавах Української православної церкви, ця доктрина поділялася там далеко не всіма. Наразі віряни цієї церкви публічно декларують проукраїнську позицію, деякі захищають Україну на фронті. Онлайн-ресурси УПЦ (МП) висвітлюють участь парафіян та кліриків цієї церкви в обороні України та волонтерській діяльності.
Тож, можна констатувати, що ідеї «русского мира» поширювалися окремими особами всередині УПЦ (МП). Визначення деструктивності їхнього впливу на українське суспільство є компетенцією СБУ.
Про автора
Сфера наукових інтересів: релігія на пострадянському просторі, релігійний фундаменталізм, релігійність доби постмодерну, секуляризація, сучасне російське православ’я, релігійний конфлікт, соціологія релігії, феноменологія релігії, естетика доби постмодерну, сучасне мистецтво.
Фото: з відкритих джерел (якщо не вказано авторство).
Список використаної літератури
- Олександр Каждан. «Візантійська культура (X-XII ст.)», 2006 р. (в оригіналі російською мовою)
- Антон Карташев. «Нариси з історії Російської Церкви» (томи 1-2), 1992 р. (в оригіналі російською мовою)
- Наталя Шліхта. «Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х – початок 1970-х рр.», 2011 р.
- Вадим Лур'є. «Російське православ'я між Києвом та Москвою. Нариси історії російської православної традиції між XV та ХХ століттями», 2009 р. (в оригіналі російською мовою)
- Микола Митрохін. «Російська православна церква: сучасний стан та актуальні проблеми», 2004 р. (в оригіналі російською мовою)
- Андрій Окара. «Українська православна церква (Московського патріархату): між екзархатом та автокефалією» зі збірнику статей «Православна церква за нового патріарха», 2012 р. (в оригіналі російською мовою)
Примітки
[1] 27 травня 2022-го року УПЦ (МП) провела собор, на якому оголосила незалежність від Московської патріархії та відновила практику варіння Святого Мира (ред. ароматична олія, яка використовується у таїнстві Миропомазання) в Києві, що вважається формальною ознакою незалежної церкви. Втім, після собору не відбулося розсилання «мирних листів» до ієрархів інших помісних православних церков із проханням визнання автокефалії УПЦ. Це можна порівняти із ситуацією, в якій би у серпні 1991 року УРСР проголосила про вихід зі складу СРСР та не визнала себе незалежною Україною.
[2] Митрополит Ростовський Арсеній (Мацеєвич) був чи не єдиним церковним ієрархом, що вчинив опір політиці секуляризації церковних земель, впроваджений в 1763 році царицею Катериною ІІ. За що митрополит був позбавлений сану та з іменем «брехуна Андрія» відправлений до Ревельської фортеці, де він помер через п’ять років.
[3] З моменту створення в 1918 році радянські спецслужби змінили декілька назв. У вказаний історичний період (20-30 роки ХХ століття) вони носили назви (рос.) «Всесоюзная чрезвычайная комиссия», «Об’єднане державне політичне управління» та «Народний комісаріат внутрішніх справ».
[4] Питання використання назви цієї ідеологічної доктрини є дискусійним. Ми будемо вживати «русский мир» мовою оригіналу.
[5] Після раптової смерті митрополита Іоанна (Сничова) в 1995 році його протеже Костянтин Душенов продовжив займатися розповсюдженням антисемітських настроїв серед вірян РПЦ. Але позбавлений опіки церковної ієрархії він швидко потрапив на лаву підсудних та отримав тюремний строк за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.