«Важливо не лише те, що ми переможемо, а й те, як ми прийдемо до цієї перемоги»,

Ольга Руденко

Про роботу The Kyiv Independent до та після 24 лютого

The Kyiv Independent запустився за 3 місяці до повномасштабного вторгнення. Ми працювали в режимі активного стартапу, практично без вихідних. У нас була дуже амбітна мета — створити незалежне медіа, яке має заробляти саме на себе.

Більшість із нас раніше працювали у Kyiv Post — найстарішому англомовному виданні про Україну. У листопаді 2021 року тодішній власник газети, одеський забудовник Аднан Ківан, звільнив всю редакцію. Ми писали критичні матеріали про владу, через що у Ківана були проблеми, і він хотів ввести своїх людей у редакцію. Нам це не сподобалось. Врешті-решт Ківан вирішив замінити всю команду на зручних та лояльних журналістів.

Перед нами постав вибір, що робити далі. Ми могли б розійтися по інших медіа, але хотіли залишитися командою. До того ж ми розуміли, що Kyiv Post вже не буде таким, як раніше, а в України має бути свій англомовний голос.

Про нашу країну, звісно, і до війни писали різні міжнародні медіа, але ми віримо в те, що локальне англомовне видання з власне українською перспективою, додає якості у глобальну дискусію про Україну.

Перші три місяці роботи The Kyiv Independent були абсолютно шаленими для нас, і коли почалась повномасштабна війна, ця шаленість перейшла на новий рівень. Ми думали про те, як вижити та продовжувати працювати, коли вся редакція знаходиться в Україні, а на наші міста падають ракети. Іншим словом, окрім як сюрреалістично, я не можу це назвати.

Про краудфандинг та 10 000 підписників на Patreon

Наша аудиторія — переважно іноземці, які стежать за подіями в Україні, та яким потрібно трохи більше інформації, ніж те, що можна отримати в умовному The New York Times.

Багато хто з них вирішив підтримати нас і досі це робить. Це ті майже 9 000 підписників на платформі Patreon, які добровільно сплачують нам щомісячний внесок (ред. на момент публікації цього тексту кількість патронів The Kyiv Independent досягла десяти тисяч, підтримка яких забезпечує видання сумою понад 80 000 доларів кожного місяця). Я підкреслюю «добровільно», бо ми не продаємо контент, — усі наші матеріали доступні на сайті.

Це абсолютно унікальна ситуація. Нікому з українських медіа не вдавалося досягти таких цифр на жодній краудфандинговій платформі. Я сподіваюся, що це не останній такий випадок.

Ми розуміємо, що цей успіх стався через дуже сумну причину, адже увага світу стала прикутою до України через війну. Проте ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, ми виконали всю домашню роботу. Наша команда багато працювала над тим, щоб зробити своє медіа сталим, створити таку модель, де фінансування йшло б від читачів.

У перший день вторгнення над Києвом вибухали ракети, ми не розуміли, що відбувається, але ставили новини на сайт і не припиняли свою роботу. Ми були тим голосом з України, який ні на хвилину не замовкав. Через це нашу роботу помітили та оцінили читачі з усього світу.

Про втомленість світу від війни в Україні

Ми страждаємо від цього явища більше за українські медіа, адже українці все одно живуть із війною і продовжують про неї читати, а іноземці втомлюються. Це, на жаль, природно для людей — рухатися далі та шукати наступну цікаву історію.

У нас був величезний приріст аудиторії у березні (ред. 2022-го року), потім почався спад, але влітку ми переломили цей тренд, зростаючи за всіма показниками з літа до листопада. Якщо на початку повномасштабної війни показники зростали стихійно, то збільшення аудиторії влітку стало результатом цілеспрямованої та талановитої роботи команди. Я пишаюся цим.

Ми справді бачимо падіння інтересу до російсько-української війни у західних аудиторій, особливо у Twitter. Є підозри, що алгоритми цієї соцмережі зараз дещо по-іншому реагують на твіти про Україну. Це великий виклик і частина нашої місії — розібратися, як говорити зі світом про війну в Україні так, щоб нас чули.

Про зміни у сприйнятті України на заході

Найбільше, що змінюється, — люди просто дізнаються більше про Україну. Ми недооцінюємо, як мало світ знав про нас до повномасштабної війни навіть у Європі. Коли я їздила за кордон у робочі або особисті подорожі та говорила людям, що я з України, мене питали, як там погода в Москві. Цікаво спостерігати за тим, що зараз відбувається зі сприйняттям України як чогось спорідненого з Росією, чогось, що тимчасово не є її частиною.

Великі міжнародні медіа десятиріччями мали бюро в Москві, але не в Києві. Журналісти московських бюро писали матеріали про Україну, знаходячись в епіцентрі російського світосприйняття. Зараз ситуація змінюється — The Washington Post і The New York Times, наприклад, відкрили маленькі бюро в українській столиці. Проте в цих бюро часто працюють вихідці з московських відділів.

Те, що світ так довго дивився на Україну через російську лінзу, дається зараз взнаки. Кремлівські пропагандистські наративи знаходять місце в матеріалах мейнстримних медіа. Один із найуспішніших — це наратив про нацизм та праворадикальні рухи в Україні. Він абсолютно хибний, якщо подивитися на об’єктивні речі: в Україні жодна праворадикальна партія ніколи не проходила до парламенту на відміну від Європи. Але ця тема так активно розкручувалась із 2014 року, що зараз майже жодна публічна розмова про Україну не обходиться без її обговорення.

Роками люди, які стежили за Україною, чули слово «Азов» у матеріалах західної преси про нібито неонацизм у нашій країні. Тепер ті самі люди читають про однойменний героїчний батальйон, який захищав Маріуполь. Треба закрити цей пробіл у розумінні: доступно пояснити західній аудиторії, чому вони так багато чують про нацизм в Україні, як цей та інші шкідливі російські наративи потрапляють у їхні суспільства. На жаль, нам доведеться ще довго працювати над тим, щоб Україну не сприймали таким чином.

Про пошук «хороших росіян»

Останнім часом активний пошук заходом «хороших росіян» лише посилився, як і загальна толерантність до них. Західні суспільства часто відмовляються сприймати цю війну як війну Росії та росіян, вони хочуть бачити це війною Путіна. А російський народ — просто жертвою його влади. Але ми то знаємо, що це не так.

У людей на заході є велике бажання відшукати в Росії героїв, які протистоять режиму Путіна. Тому всіх росіян, які виїхали з країни після 24-го лютого або початку мобілізації, вони сприймають як дисидентів, хоча багато хто з них поїхав через те, що в Росії стало просто незручно жити, або щоб не гинути в Україні. Тому захід так любить Навального, до якого насправді є дуже багато питань, зокрема до його позиції щодо України. Тому росіян масово запрошують на різні конференції та дають їм слово.

Найгірше в цьому те, що їх часто включають в обговорення України. Я була на конференції у Британії, де у круглому столі на тему відбудови України після війни, брала участь росіянка. Виникає питання — чому росіяни говорять про те, як відбудовувати нашу країну? Окрім репарацій, ми не хочемо від них нічого.

Про розслідування The Kyiv Independent щодо можливого розкрадання зброї

У листопаді 2022 року видання The Kyiv Independent опублікувало другу частину розслідування про неправомірні дії командування Інтернаціонального легіону — частини ЗСУ, в якій служать добровольці з інших країн. У другій частині тексту видання пише про ймовірні зловживання та незаконне привласнення західної зброї командирами легіону, посилаючись на свідчення військовослужбовців.

Ми розуміли, що перетинаємо певну межу. Коли західна аудиторія або представники урядів читають про те, що навіть якась частинка зброї їхніх країн, можливо, тут розкрадається, це може мати негативний вплив на імідж України. Це неймовірно чутлива тема, адже ми в цій війні сильно залежимо від постачання західної зброї.

Проте я вірю в те, що такі речі не можна замовчувати. Мова йде про людські життя. Ці люди добровільно стали до лав захисників нашої країни, хоча не є українцями, та зіткнулися тут з неадекватною поведінкою командирів і зникненням зброї. Розповідаючи такі історії, ми даємо шанс на зміни, на те, що це перестане відбуватися. Шанс на те, що відбудеться розслідування, знайдуть винних, увага суспільства буде прикута до цього.

Ми воюємо за те, щоб обирати наше майбутнє, щоб не бути, як Росія. Свобода слова, свобода говорити про такі речі неможлива в Росії, але можлива в Україні, яку ми всі намагаємось будувати і яку захищаємо.

Не думаю, що такі історії можна відкладати на «після перемоги», бо тоді може бути запізно. Важливо не лише те, що ми переможемо, а й те, як ми прийдемо до цієї перемоги. Чи це буде та Україна, за яку вмирали найкращі з наших людей?

Про журналістську об’єктивність під час війни

Більшість людей, які нас читають, дуже підтримують Україну. Якби, публікуючи щоденне зведення Генштабу про втрати російської армії, ми додавали щось типу «ура, дохла ру*ня», ми б отримували у п’ять разів більше вподобань та поширень. Але це не те, чим ми займаємося.

Емоцій може бути дуже багато в редакції. Ми можемо підстрибувати і плескати в долоні, коли Україна отримує якусь нову класну зброю, але ви не побачите цього в наших текстах. Це просто нормальна журналістська професійність.

Звичайно, зберігати об’єктивність складніше під час війни. Найважче було навесні, коли в нашій редакції або самі журналісти, або їхні близькі були в небезпеці. Мені складно уявити, яких сил потребує така робота, коли людина пише текст про вбивства цивільних у Бучі, де її мама знаходиться в окупації, або ставить новини на сайт про оточення Сум, де живе вся її родина.

Це те, з чим живуть всі українські журналісти зараз. У нас немає такої розкоші, як в іноземних кореспондентів, які приїжджають висвітлювати події в Україні, знаючи, що через тиждень вони можуть поїхати додому та бути зі своїми близькими у безпеці.

Я не думаю, що під час війни медіа мають виконувати функцію чирлідингу. Я все ж таки олдскул у цьому сенсі — вірю в те, що журналісти мають насамперед інформувати людей і давати їм можливість робити власні висновки.

Проте це особиста історія кожного окремого медіа. Можливо, є такі видання, які бачать підтримку бойового духу своєю місією. Питання в тому, до чого вони готові дійти заради цього, і чи така позиція стане на заваді тому, щоб розповідати правду.

Про сторітелінг як потужний інструмент впливу

Люди люблять історії, це найпотужніший інструмент. Історії про героїв, про спротив, про невелику в їхньому уявленні країну, яка протистоїть величезному ворогу, про Давида та Голіафа.

Якось я говорила з одним співрозмовником на заході про те, як продовжувати розповідати історію про Україну, коли світ вже гірше чує. Він сказав, що найпотужніший комунікаційний інструмент України зараз — це президент Зеленський. Те, що він і його команда роблять у комунікаційній сфері, працює.

На заході Зеленського сприймають як героїчного лідера, і це безумовно допомагає нам отримувати підтримку. Але думаю, ми недостатньо комунікуємо те, що історія про український спротив — не тільки про президента чи уряд, а про весь український народ і про величезну кількість особистих жертв.

Звичайно, цю історію простіше розповісти через одну-дві фігури, через уособлення, але вона насправді набагато цікавіше і має більше нашарувань.

Подкаст ПОМІЖ записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Розшифровка подкасту: Дінара Халілова.
Редагування: Дінара Халілова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.