
«Це і є новий шлях — просто кувати горизонтальні зв'язки»,
Юліан ЧаплінськийГероєм сьомого епізоду подкасту ПОМІЖ став архітектор, урбаніст, автор YouTube-каналу Chaplinsky Vlog та засновник архітектурного бюро CHAPLINSKYY & Associates Юліан Чаплінський. З ним ми говорили про вплив війни на архітектурний бізнес, український YouTube, розвиток горизонтальних зв'язків у спільнотах, архітектуру Дніпра, а також майбутнє українських міст та сіл після війни.
Публікуємо конспект розмови на сайті ПОМІЖ.
Архітектурний бізнес після 24 лютогоПублікуємо конспект розмови на сайті ПОМІЖ.
До війни завантаженість нашого бюро складала 130% від потужності. Цей показник знизився на 100% — до 30%. В нас працювало 110 людей, залишилося 100. Дехто виїхав за кордон, а з кимось довелося попрощатися. Перший місяць ніхто не працював, пізніше ми перейшли на 4-денний робочий тиждень. Це було хороше рішення, але воно не може бути постійним. Коли вся країна переходить на такий графік — це добре: люди мають більше часу для себе та сім'ї. А коли ж ми локально так працюємо, а інші — 5 днів на тиждень, це не синхронізовано, тому команда повернулась до звичного ритму.
Наша робота з підготовки креслень для будівництва змістилась на аналітику. Ми більше переосмислюємо проєкти, думаємо про нові горизонти та шукаємо інші підходи. З'являються нові архітектурні замовлення. Я зараз переходжу з урбаніста та архітектора у дві нові іпостасі: девелопера і пошукувача благодійних фондів.
Блог на YouTube про архітектуру та урбаністику
Проблема мого блогу в тому, що я не розглядаю його як бізнес, і воно не так швидко розвивається. Ще до повномасштабного вторгнення я планував досягти позначки у 100 тисяч підписників у 2022 році. У мене був план поїздок і я розумів, як це все робити. З 24 лютого тема війни «з'їла» весь ефір. Якщо ви пишете в назві відео «Путін», то там мільйони переглядів. Кон'юнктура українського YouTube дуже змінилася: той, хто був ніким, став усім. Особисто мені говорити одне й те саме про війну не цікаво. Я не військовий експерт та не є в темі волонтерства, як, наприклад, Притула, і відповідно розумію, що людям, можливо, не до містобудування і урбаністики. Неприємно бачити приріст у 200 підписників на місяць, коли ти звик до 3-6 тисяч. Проте я, перш за все, архітектор та урбан пленер, тому я на це дивлюся так, що справа життєва. Переживемо і будемо рухатися далі.
Я почав блог, коли працював на посаді головного архітектора Львова і потерпав від інформаційних атак. Колега-журналіст порадив зробити YouTube-канал. Перша ціль була пояснювати свої чи колегіальні рішення щодо того, що відбувається з міським плануванням, та давати можливість людям отримати думку з першоджерела. Виявилося, що це має великий попит.
Особливості Дніпра та важливість розвитку горизонтальних зв’язків
Дніпро — надзвичайно харизматичне місто. Коли питають про улюблені міста, я відповідаю — Львів, а потім — Дніпро. Чому? Тому що це неймовірний ландшафт, розливи Дніпра, форма в плані з s-подібним вигином, закладений чудовий історичний генплан. Це місто двох енергій: пролетаріату та інженерної інтелігенції. Коли приїхав у Дніпро, зрозумів, що проєкти, які були зроблені, штовхають місто вперед. Але з іншого боку є тема гарних та дорогих благоустроїв, яка йде не від людей.
Я «топлю» скрізь за розвиток місцевого самоврядування, громади та усвідомленість. Ми ще на стадії, коли є багато професійних активістів та дискредитації цього руху, але колись це мине. Європа та США це теж перемололи, щоб потім інституції горизонтальних зв'язків працювали бездоганно, а кожне місто мало свої особливості архітектури та управління. Наразі мені шкода, що люди, які мають гроші, вважають, що у них достатньо смаку для того, щоб вирішувати для всіх дніпрян, яка має бути набережна, підсвітка чи вулиця. У Львові можуть зробити цілу 2-кілометрову вулицю за 120 мільйонів гривень, яка має десятки перехресть та світлофорів, а у Дніпрі за квадратний метр вулиці Короленка виходить космічна ціна, бо там є і фонтани, і світильники, а навколо — злидні.
Українські архітектурні школи
Наші архітектурні школи поки що не мають формалізованих особливостей. Наприклад, кожна школа має декларувати, чим вона сильна: чи ми про міське планування, чи про екологічну архітектуру, чи про реставрацію. Західні університети стараються одразу це маніфестувати, а в нас все тягнеться ніби з радянського часу — який викладач є, те він і продає студентам. Проте за 30 років незалежності можна підбити певні підсумки, подивитися, що роблять архітектори у Дніпрі, Харкові, Києві, Одесі, Львові. І по цих об'єктах вже можна робити систематизацію.
У Дніпрі багато крутої сучасної архітектури. Першим відомим на всю країну дніпровським архітектором був Олександр Дольник — свідомий постмодерніст, але з фаховим підходом до естетики вузла. Його фасади дуже дорогі, але бездоганні в деталях: як примикає камінь до каменю, як зроблений заїзд чи як вмонтований світильник.
Архітектори Дніпра першими перехопили мінімалістичність від Заходу. Попри те, що це не південь, тут багато степних ландшафтів і розливів води, тому мінімалістичність з білими будинками чудово зайшла. Дніпровська архітектура довгий час була найбільш європейською в Україні. Попри те, що Львів чи Ужгород ближче до Європи, але по манерах і духу Дніпро завжди дуже виділявся. Школу в Дніпрі зараз, мабуть, формують більше архітектурні бюро, а не університети.
Національні елементи в архітектурі
Архітектура як висвітлення національних рис — це рух, який існував в епоху романтизму. Це прокотилося по всіх європейських країнах, зокрема, Польщі, Австрії та Україні. Наприклад, під час стилістики сецесії (напрям в архітектурі Центральної Європи кінця 19 — початку 20 століття, особливостями якого є використання вітражів, мозаїк та декоративних мотивів — ред). Також є поняття українського архітектурного модерну, але ним не варто оперувати, бо час декорування об'єктів українською орнаментикою закінчився в сталінський період. Так званий сталінський класицизм має кілька підстилів. Перший — класика, яка тяжіє до Риму. Другий — національні риси, зокрема, в Києві є такі сталінки. Третій — месопотамський напрямок, в якому працювали радянські архітектори єврейського походження, тяжіючи до Вавилону та Межиріччя.
Сьогодні я не бачу сенсу в розвитку архітектури декорування. Від того, що ми розстелимо рушники на стінах, більш українською архітектура не стане. Треба більше думати про наші риси. Зараз, під час війни, всі говорять, що українці — це демократи, ліберали, які прагнуть побудувати громадянське суспільство. А що таке громадянське суспільство в архітектурі? Це площі, місцеві органи самоврядування, громадські об'єкти на кшталт бібліотек, медіатек чи центрів розвитку. Архітекторам потрібно побачити та інтерпретувати просторово філософію, яку ми усвідомили. Як це декорувати, покаже час.
Про роботу з радянською архітектурою
Радянську архітектуру варто розмежувати по часових шарах, а кожен об'єкт чи комплекс розглядати індивідуально. Є цілісні та цінні у своїй силуетності об'єкти — їх треба зберегти. Проте є й об'єкти, які не мають ніякої цінності, — їх можна знести, реконструювати, переобладнати чи пристосувати певним чином. Радянський модернізм переважно не має об'єктів світового масштабу, які б могли конкурувати з архітектурою Оскара Німеєра в Бразилії, а об'єкти радянського бруталізму — з американськими.
Я за те, щоб модернізм оновлювати та правильно утеплювати із застосуванням нових матеріалів, але якщо об'єкт має свою силуетну «родзинку», яка свідчить про задум архітектора, її треба зберегти. Міста мали б зробити список об'єктів або їхніх елементів, які є кандидатами в пам'ятки архітектури. Наприклад, мозаїки. Потім зробити шорт-лист таких об'єктів та поставити за мету їхнє збереження, перенесення або реставрацію. Проте це має бути відкритий процес.
Про відбудову України та проблеми нових законів
Мені здається, що кількість ініціатив з відбудови України зменшилася. Спочатку всі кинулися щось робити, а зараз цей маятник хитнувся в сторону допомоги ЗСУ. Ми мусимо зрозуміти, що наші ресурси не вічні, ми їх вичерпуємо. Дуже багато людей, які були з ентузіазмом налаштовані на архітектурні процеси, зараз рятують свої сім'ї та бізнеси.
Відбувається три основних процеси. Перше — це зміна в законодавстві, яку нам нав’язують. У Верховну Раду виноситься в друге читання реформа про містобудування, яка зменшує вплив місцевого самоврядування на забудову міст (йдеться про законопроєкт №5655, який Верховна Рада ухвалила 13 грудня — ред). Йде мова про допомогу девелоперам та типове проєктування. Це матиме страшні наслідки.
Другий момент — влада хоче створити єдине джерело, куди мають надходити всі європейські донати, щоб потім їх розподіляти, а відповідно — монополізувати всі політичні бенефіти від великої відбудови. Натомість Європа, зокрема Німеччина, прагне підтримувати місцеві ініціативи. Це основна дискусія, яка є глобальною. Від неї залежить все: швидкість відбудови, якість, ентузіазм. І всі ці речі зав'язані на одному пункті.
Крім містобудівної реформи, вже є підписаний президентом закон, який нам продавали як закон про обов'язкові бомбосховища. Насправді це обман. Слово «укриття» чи «бомбосховище» зустрічається в ньому два чи три рази. А словосполучення «повторне використання» — 12 разів. Це закон про типове проєктування, який зобов'язує місцеві органи влади будувати типові школи, садки. Все це подається як величезне благо, ніби ми відбудуємо Україну швидко. Я вважаю, що це крок назад. Замість того, щоб в Україні зробити плацдарм для інновативної архітектури, де в кожному ОТГ є унікальна ратуша, школа та площа, нам пропонують «п’яту вулицю Будівельників, дім 2, квартира 5».
Я зрозумів, що треба йти вниз — до мерів маленьких міст та місцевих голів ОТГ, які будуть мати прогалини в бюджетах, та допомагати їм розробляти стратегічні плани, залучати кошти та робити показові проєкти за донати. Щоб не залежати від типових проєктів, ми скажемо, що не беремо з бюджету ні копійки, але хочемо, щоб, наприклад, Тернопільська область мала свою харизму із врахуванням історичного контексту, ландшафту та клімату. Це і є новий шлях — просто кувати горизонтальні зв'язки.
Я за те, що міста можуть формувати свої правила й таку кількість умов та обмежень, яку вважають за потрібне. У нас зараз золотий час для того, щоб думати. В часи Другої світової польські міські планувальники, сидячи у нацистському концтаборі, щоб не зійти з розуму, дискутували про відбудову Варшави, і дуже багато з тих ідей потім використали. Тому вже зараз можна роздумувати про Маріуполь, Сімферополь чи Севастополь.
Майбутнє українських міст та сіл
Наші села потребують академічного переосмислення, їхнього просторового планування. Більшість українських сіл — це одна транзитна дорога, якою літають машини. Крім дороги є ще церква, огороджена парканом, та стадіон — галявина з травою, воротами та лавками. Це чи не найголовніший публічний простір. В селах не вистачає самоврядування. Сільська рада має розташовуватися не в типовій хаті з коротким тротуаром поруч, де в болоті паркується три машини. Натомість це має бути ратуша з площею, куди може прийти спільнота та провести якесь дійство, віче, танці тощо.
Я переконаний, що після війни буде краще, ніж було. Ми живемо у відкритому світі. Якщо нас візьмуть в ЄС, доведеться підписати багато законів про енергозбереження, екологію, правильне поводження зі сміттям, а головне — про розвиток місцевого самоврядування та демократії. Всі ці чинники будуть впливати й на архітектуру. Перші роки буде важко: з'явиться багато дешевого та негарного. Проте вже років за 10 після війни почнеться бурхливий розвиток індивідуальних рис в архітектурі. Це буде дуже привабливо і надовго.
Подкаст ПОМІЖ записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.
Розшифровка подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.