«Це і є новий шлях — просто кувати горизонтальні зв'язки»,

Юліан Чаплінський

Архітектурний бізнес після 24 лютого

До війни завантаженість нашого бюро складала 130% від потужності. Цей показник знизився на 100% — до 30%. В нас працювало 110 людей, залишилося 100. Дехто виїхав за кордон, а з кимось довелося попрощатися. Перший місяць ніхто не працював, пізніше ми перейшли на 4-денний робочий тиждень. Це було хороше рішення, але воно не може бути постійним. Коли вся країна переходить на такий графік — це добре: люди мають більше часу для себе та сім'ї. А коли ж ми локально так працюємо, а інші — 5 днів на тиждень, це не синхронізовано, тому команда повернулась до звичного ритму.

Наша робота з підготовки креслень для будівництва змістилась на аналітику. Ми більше переосмислюємо проєкти, думаємо про нові горизонти та шукаємо інші підходи. З'являються нові архітектурні замовлення. Я зараз переходжу з урбаніста та архітектора у дві нові іпостасі: девелопера і пошукувача благодійних фондів.

Блог на YouTube про архітектуру та урбаністику

Проблема мого блогу в тому, що я не розглядаю його як бізнес, і воно не так швидко розвивається. Ще до повномасштабного вторгнення я планував досягти позначки у 100 тисяч підписників у 2022 році. У мене був план поїздок і я розумів, як це все робити. З 24 лютого тема війни «з'їла» весь ефір. Якщо ви пишете в назві відео «Путін», то там мільйони переглядів. Кон'юнктура українського YouTube дуже змінилася: той, хто був ніким, став усім. Особисто мені говорити одне й те саме про війну не цікаво. Я не військовий експерт та не є в темі волонтерства, як, наприклад, Притула, і відповідно розумію, що людям, можливо, не до містобудування і урбаністики. Неприємно бачити приріст у 200 підписників на місяць, коли ти звик до 3-6 тисяч. Проте я, перш за все, архітектор та урбан пленер, тому я на це дивлюся так, що справа життєва. Переживемо і будемо рухатися далі.

Я почав блог, коли працював на посаді головного архітектора Львова і потерпав від інформаційних атак. Колега-журналіст порадив зробити YouTube-канал. Перша ціль була пояснювати свої чи колегіальні рішення щодо того, що відбувається з міським плануванням, та давати можливість людям отримати думку з першоджерела. Виявилося, що це має великий попит.

Особливості Дніпра та важливість розвитку горизонтальних зв’язків

Дніпро — надзвичайно харизматичне місто. Коли питають про улюблені міста, я відповідаю — Львів, а потім — Дніпро. Чому? Тому що це неймовірний ландшафт, розливи Дніпра, форма в плані з s-подібним вигином, закладений чудовий історичний генплан. Це місто двох енергій: пролетаріату та інженерної інтелігенції. Коли приїхав у Дніпро, зрозумів, що проєкти, які були зроблені, штовхають місто вперед. Але з іншого боку є тема гарних та дорогих благоустроїв, яка йде не від людей.

Я «топлю» скрізь за розвиток місцевого самоврядування, громади та усвідомленість. Ми ще на стадії, коли є багато професійних активістів та дискредитації цього руху, але колись це мине. Європа та США це теж перемололи, щоб потім інституції горизонтальних зв'язків працювали бездоганно, а кожне місто мало свої особливості архітектури та управління. Наразі мені шкода, що люди, які мають гроші, вважають, що у них достатньо смаку для того, щоб вирішувати для всіх дніпрян, яка має бути набережна, підсвітка чи вулиця. У Львові можуть зробити цілу 2-кілометрову вулицю за 120 мільйонів гривень, яка має десятки перехресть та світлофорів, а у Дніпрі за квадратний метр вулиці Короленка виходить космічна ціна, бо там є і фонтани, і світильники, а навколо — злидні.

Українські архітектурні школи

Наші архітектурні школи поки що не мають формалізованих особливостей. Наприклад, кожна школа має декларувати, чим вона сильна: чи ми про міське планування, чи про екологічну архітектуру, чи про реставрацію. Західні університети стараються одразу це маніфестувати, а в нас все тягнеться ніби з радянського часу — який викладач є, те він і продає студентам. Проте за 30 років незалежності можна підбити певні підсумки, подивитися, що роблять архітектори у Дніпрі, Харкові, Києві, Одесі, Львові. І по цих об'єктах вже можна робити систематизацію.

У Дніпрі багато крутої сучасної архітектури. Першим відомим на всю країну дніпровським архітектором був Олександр Дольник — свідомий постмодерніст, але з фаховим підходом до естетики вузла. Його фасади дуже дорогі, але бездоганні в деталях: як примикає камінь до каменю, як зроблений заїзд чи як вмонтований світильник.

Архітектори Дніпра першими перехопили мінімалістичність від Заходу. Попри те, що це не південь, тут багато степних ландшафтів і розливів води, тому мінімалістичність з білими будинками чудово зайшла. Дніпровська архітектура довгий час була найбільш європейською в Україні. Попри те, що Львів чи Ужгород ближче до Європи, але по манерах і духу Дніпро завжди дуже виділявся. Школу в Дніпрі зараз, мабуть, формують більше архітектурні бюро, а не університети.

Національні елементи в архітектурі

Архітектура як висвітлення національних рис — це рух, який існував в епоху романтизму. Це прокотилося по всіх європейських країнах, зокрема, Польщі, Австрії та Україні. Наприклад, під час стилістики сецесії (напрям в архітектурі Центральної Європи кінця 19 — початку 20 століття, особливостями якого є використання вітражів, мозаїк та декоративних мотивів — ред). Також є поняття українського архітектурного модерну, але ним не варто оперувати, бо час декорування об'єктів українською орнаментикою закінчився в сталінський період. Так званий сталінський класицизм має кілька підстилів. Перший — класика, яка тяжіє до Риму. Другий — національні риси, зокрема, в Києві є такі сталінки. Третій — месопотамський напрямок, в якому працювали радянські архітектори єврейського походження, тяжіючи до Вавилону та Межиріччя.

Сьогодні я не бачу сенсу в розвитку архітектури декорування. Від того, що ми розстелимо рушники на стінах, більш українською архітектура не стане. Треба більше думати про наші риси. Зараз, під час війни, всі говорять, що українці — це демократи, ліберали, які прагнуть побудувати громадянське суспільство. А що таке громадянське суспільство в архітектурі? Це площі, місцеві органи самоврядування, громадські об'єкти на кшталт бібліотек, медіатек чи центрів розвитку. Архітекторам потрібно побачити та інтерпретувати просторово філософію, яку ми усвідомили. Як це декорувати, покаже час.

Про роботу з радянською архітектурою

Радянську архітектуру варто розмежувати по часових шарах, а кожен об'єкт чи комплекс розглядати індивідуально. Є цілісні та цінні у своїй силуетності об'єкти — їх треба зберегти. Проте є й об'єкти, які не мають ніякої цінності, — їх можна знести, реконструювати, переобладнати чи пристосувати певним чином. Радянський модернізм переважно не має об'єктів світового масштабу, які б могли конкурувати з архітектурою Оскара Німеєра в Бразилії, а об'єкти радянського бруталізму — з американськими.

Я за те, щоб модернізм оновлювати та правильно утеплювати із застосуванням нових матеріалів, але якщо об'єкт має свою силуетну «родзинку», яка свідчить про задум архітектора, її треба зберегти. Міста мали б зробити список об'єктів або їхніх елементів, які є кандидатами в пам'ятки архітектури. Наприклад, мозаїки. Потім зробити шорт-лист таких об'єктів та поставити за мету їхнє збереження, перенесення або реставрацію. Проте це має бути відкритий процес.

Про відбудову України та проблеми нових законів

Мені здається, що кількість ініціатив з відбудови України зменшилася. Спочатку всі кинулися щось робити, а зараз цей маятник хитнувся в сторону допомоги ЗСУ. Ми мусимо зрозуміти, що наші ресурси не вічні, ми їх вичерпуємо. Дуже багато людей, які були з ентузіазмом налаштовані на архітектурні процеси, зараз рятують свої сім'ї та бізнеси.

Відбувається три основних процеси. Перше — це зміна в законодавстві, яку нам нав’язують. У Верховну Раду виноситься в друге читання реформа про містобудування, яка зменшує вплив місцевого самоврядування на забудову міст (йдеться про законопроєкт №5655, який Верховна Рада ухвалила 13 грудня — ред). Йде мова про допомогу девелоперам та типове проєктування. Це матиме страшні наслідки.

Другий момент — влада хоче створити єдине джерело, куди мають надходити всі європейські донати, щоб потім їх розподіляти, а відповідно — монополізувати всі політичні бенефіти від великої відбудови. Натомість Європа, зокрема Німеччина, прагне підтримувати місцеві ініціативи. Це основна дискусія, яка є глобальною. Від неї залежить все: швидкість відбудови, якість, ентузіазм. І всі ці речі зав'язані на одному пункті.

Крім містобудівної реформи, вже є підписаний президентом закон, який нам продавали як закон про обов'язкові бомбосховища. Насправді це обман. Слово «укриття» чи «бомбосховище» зустрічається в ньому два чи три рази. А словосполучення «повторне використання» — 12 разів. Це закон про типове проєктування, який зобов'язує місцеві органи влади будувати типові школи, садки. Все це подається як величезне благо, ніби ми відбудуємо Україну швидко. Я вважаю, що це крок назад. Замість того, щоб в Україні зробити плацдарм для інновативної архітектури, де в кожному ОТГ є унікальна ратуша, школа та площа, нам пропонують «п’яту вулицю Будівельників, дім 2, квартира 5».

Я зрозумів, що треба йти вниз — до мерів маленьких міст та місцевих голів ОТГ, які будуть мати прогалини в бюджетах, та допомагати їм розробляти стратегічні плани, залучати кошти та робити показові проєкти за донати. Щоб не залежати від типових проєктів, ми скажемо, що не беремо з бюджету ні копійки, але хочемо, щоб, наприклад, Тернопільська область мала свою харизму із врахуванням історичного контексту, ландшафту та клімату. Це і є новий шлях — просто кувати горизонтальні зв'язки.

Я за те, що міста можуть формувати свої правила й таку кількість умов та обмежень, яку вважають за потрібне. У нас зараз золотий час для того, щоб думати. В часи Другої світової польські міські планувальники, сидячи у нацистському концтаборі, щоб не зійти з розуму, дискутували про відбудову Варшави, і дуже багато з тих ідей потім використали. Тому вже зараз можна роздумувати про Маріуполь, Сімферополь чи Севастополь.

Майбутнє українських міст та сіл

Наші села потребують академічного переосмислення, їхнього просторового планування. Більшість українських сіл — це одна транзитна дорога, якою літають машини. Крім дороги є ще церква, огороджена парканом, та стадіон — галявина з травою, воротами та лавками. Це чи не найголовніший публічний простір. В селах не вистачає самоврядування. Сільська рада має розташовуватися не в типовій хаті з коротким тротуаром поруч, де в болоті паркується три машини. Натомість це має бути ратуша з площею, куди може прийти спільнота та провести якесь дійство, віче, танці тощо.

Я переконаний, що після війни буде краще, ніж було. Ми живемо у відкритому світі. Якщо нас візьмуть в ЄС, доведеться підписати багато законів про енергозбереження, екологію, правильне поводження зі сміттям, а головне — про розвиток місцевого самоврядування та демократії. Всі ці чинники будуть впливати й на архітектуру. Перші роки буде важко: з'явиться багато дешевого та негарного. Проте вже років за 10 після війни почнеться бурхливий розвиток індивідуальних рис в архітектурі. Це буде дуже привабливо і надовго.

Подкаст ПОМІЖ записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Розшифровка подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.