«Робота з культурою — це можливість довідатись більше про себе»,

Богдана Неборак

Про роботу після 24 лютого

У перший день повномасштабної війни ми зідзвонилися всією редакцією The Ukrainians і вирішили, що треба робити ухил на новини. Кожен з нас мав свій профіль і міжнародні контакти, відтак ми могли розповідати іноземцям про те, що коїться у нас, і пропонувати їм допомогу (ред. у висвітленні війни), нові контакти або коментарі. Словом, ми шукали конфігурацію, у якій можемо бути якомога ефективнішими тут і зараз.

Проте будь-яка кризова ситуація не може тривати безкінечно. І навіть війна, яка спочатку б’є тебе по голові, в якийсь момент переходить в рутину. В певну мить ми всі почали повертатися до того, що робили раніше, проводячи переоцінку своєї діяльності.

Щойно вдалося хоча б трохи заземлитися, ми всі зрозуміли, що лінзи, через які ми дивилися на світ, зокрема на світ культури, стали дещо чіткішими.

Мені дуже подобається думка про те, що будь-які розмови про постколоніалізм завершилися 24 лютого — усі проєкти, які ми робимо зараз, мають справу з деколоніальними практиками. Я це також відчула, хоча раніше значно менше міряла свою роботу аспектом того, чи виконує вона якусь деколоніальну функцію.

Про подкаст «Наразі без назви»

Ми з Настею (ред. Анастасія Євдокимова —  літературознавиця, співавторка подкасту «Наразі без назви») справді зідзвонювалися і говорили про речі, які для нас були в той момент актуальними. Ми хотіли зрозуміти, яким чином культурна спільнота намагається віднайти спільні рішення і зайняти свої позиції у контексті цієї війни. В якусь мить ми подумали, чому б нам не запросити до цих розмов ще когось.

Подкаст дозволяє узяти такі слова як «імперіалізм», «деколонізація», «суверенітет» чи «націоналізм» і обговорити їх без намагання одягнути у наукове визначення, абощо. Саме подкастинг дав нам цю «коротку ногу», на якій ми можемо вести бесіду про щось складне, але не занадто складними словами.

Нам важливо було розкривати всі ці теми в такий спосіб, аби люди могли приміряти їх до себе. Наприклад, кожен з нас складав тривожну валізку і може через певні її об’єкти зрозуміти, як працює індивідуальна та колективна пам’ять, що є культурною пам’яттю. Відчути свій стосунок до того слова, яке виділяється жирним у тексті або пишеться у лапках.

Ми говорили про вплив популярної культури на нас і про те, як перегляд російських серіалів нормалізував дуже багато колоніальних наративів. Коли ми відверто розповідали про свої досвіди, люди відчували, що їх не засудять і вони можуть розказати подібні речі про себе.

У той період, коли люди почали масово повертатися до Києва, ми говорили про Миколу Зерова і коло київських неокласиків. Дуже цінно було, коли після цього наші слухачі вишукували книжки про Зерова або його томики, віднаходили описані цими поетами міські ландшафти аби перекласти їх на те, що вони бачать сьогодні.

Кожного разу це мене дуже зворушує, бо в цьому насправді головна мета нашого подкасту — показати, наскільки культура є твоєю.

Про промоцію української культури

Для мене робота з культурою, навіть коли я працюю з найскладнішими темами, це завжди велика розвага і самозаглиблення. Це можливість довідатись більше про себе, про спільноту, яка мене оточує, про міста, які я люблю і країну, в якій я живу. Я люблю ті продукти, які дають мені подібне відчуття.

Мені подобається, як Gogol Media у форматі карток розповідають багато речей, на які професійна публіка може підняти брову і сказати «ну це ж очевидно, це всі знають». Проте важливо усвідомлювати певні сходинки, якими підіймається особа, коли відкриває для себе українську культуру. Якщо цих сходинок немає, а існує, наприклад, рівень мінус перший і одразу який-небудь 38-й, то як бути тому, хто хотів би кудись догори, але в нього немає інструментів це зробити?

Хтось може слухати пісню гурту Dakh Daughters «Я люблю її коси» і захоплюватися ними як неймовірно привабливими і енергійними дівчатами, а після цього довідатись, що існував такий автор як Михайль Семенко (ред. у пісні Dakh Daughters використали фрагмент віршу Семенка «Сьогодні»). Дізнатись, що він робив у Києві та Харкові, чому деякі його вірші підписані «Владивосток», а потім несподівано відкрити, що про Семенка написав дисертацію ніхто інший як Сергій Жадан.

Щойно ти починаєш відкривати для себе щось особисте в українській культурі, ці ниточки й гачки приходять до тебе самі. За одним текстом або іменем неодмінно прийде наступне.

Якщо знаходити ці зв'язки нам допомагають нові профілі в інстаграмі, які розказують про авторів різних періодів, то треба вболівати аби таких майданчиків ставало більше. Щоб спільноти, у яких відчуваєш не осуд, а запрошення до цієї культури ставали чимось поширеним, звичним і нормальним.

Про вплив мови і літератури на формування ідентичності

Українська — моя рідна мова, я говорю нею з дитинства, нею говорили навколо мене. Я вчилася читати українською і вивчала нові слова, які описують світ навколо мене, із книжок українських авторів і перекладів. Значно пізніше я почала дізнаватися про контексти навколо цих книжок.

Ігор Калинець, письменник-шістдесятник і мій хрещений батько, колись написав книгу, натхненну історіями, як я мала уявних друзів у своєму дитинстві. Там є свята, які я з дитинства святкувала, і поетично описаний Львів, у якому я виросла. А ще там є дуже гарно зашиті історії про ворогів. І ці вороги — росіяни.

Звичайно, коли я була маленька, я не зчитувала цього до кінця, але запам’ятовувала. Такі речі проростають у дитячій свідомості.

Уже в підлітковому віці до мене прийшла українська поезія через пісні групи Мертвий Півень, чий фронтмен Місько Барбара — львів'янин, який переїхав до Харкова, — робив дуже багато, щоб пояснювати Україну цілісно. Мені дуже близький цей його підхід.

Дуже важливо, якими є наші перші враження. Вони не визначають нас назовсім, але я б дуже хотіла, щоб у майбутньому для більшості українців ці перші кохання були українськими.

Про культурний суверенітет

Жодна культура не відвертає воєн, і жодна культура не формує мораль. Якщо ми почнемо розбирати тексти так званого західного канону, то зрозуміємо, що їхні персонажі, якщо дивитись на них як на приклади для наслідування, часто є аморальними. Вони роблять різне, необов’язково хороші речі. Інша справа, що російська культура запропонувала ідею «непокараного зла».

Але нам значно важливіше говорити про те, що змогла зробити українська культура. Кожна мить, яку ми інвестуємо в те, щоб зрозуміти, що вдалось чи не вдалось росіянам, ми не говоримо, наприклад, про Валер’яна Підмогильного. Кожна розмова про білогвардійський Київ, оспіваний Міхаїлом Булгаковим, це не розмова про Київ Миколи Зерова, Євгена Плужника, В. Домонтовича.

Віра Агеєва (ред. українська літературознавиця, критикиня) у своїй книжці «За лаштунками імперії» пише про те, що Україна ніколи не втрачала культурного суверенітету. Навіть коли ми були поневолені як держава, ми могли продукувати незалежну культуру.

Українська культура була під неймовірним тиском, і це велика трагедія. Проте ми можемо звертатися до десятків голосів, які стоять за нашими плечима, говорять до нас українською мовою, і виконують неполітичну функцію передовсім.

Хороша література розкриває щось про людину, про її природу, а вже пізніше йдуть інші атрибути. Коли Василь Стус пише про індивідуальну незалежність, осібність, за цим не може не йти політичного наслідку — боротьби за незалежність України. Але передовсім його поезія цінна не тим, що вона відіграє політичну функцію, а тому, що вона є поезією виняткового рівня.

Ми часто звертаємося до літературного періоду 1920-х, бо він якоюсь мірою дає нам відповіді, важливі у контексті цієї війни. Більшість авторів того часу також не мали на меті відігравати якусь політичну роль, але те, що вони обрали для себе українську мову як мову письма, те, що вони писали не про Москву чи Петербург, а про Київ, Харків та Дніпро, визначає їх.

Ми маємо так багато просто хорошої культури, яка не є пропагандою або агіткою, не виконує ідеологічні функції, але розказує нам про те, що взагалі означає жити у цьому світі. Вона описує певні екзистенційні речі настільки добре, що це має значення і для світової культури.

У дуже різних умовах українці зуміли подати голос і описати те, що вони бачили і що з ними відбувалось. Мені хотілося б, щоб ми всі могли з цього більше користатися.

Про депушкінізацію України

Я виросла у місті, в якому добиралася до університету вулицею Героїв УПА, перетинала проспект Бандери, потім їхала вулицею Листопадового Чину, а мій факультет знаходився на вулиці Січових Стрільців.

Більшість з тих топонімів з’явилися уже після здобуття Україною незалежності та вони сильно вплинули на мене. Я могла не знати достеменно, що за ними ховається, але коли ти все життя ходиш і дивишся на пам’ятник Леніну, це стає частиною простору, який тебе оточує. Та сама історія з Пушкіним.

Стандартну пушкінізацію України почали проводити після святкування століття Пушкіна (ред. урочисті заходи, організовані у Радянському Союзі на честь сторіччя письменника у 1937 році). Я би хотіла, щоб оті маркери, які люди собі не обирали, зникли.

Політиками пам’яті має займатись передовсім профільне міністерство. Це також має бути важливо для українських істориків, бо не всі речі може пояснити собі місцева громада. Але та частина громади, яка має експертизу для цього, може розказати людям поруч, що не так з пам'ятником Катерини II, чому не годиться дивитися щоденно на погруддя Пушкіна чи Горького. Завжди будуть ті, хто скаже «ну цей пам'ятник завжди стояв тут», але зміни приходять страшенно швидко і люди до них звикають.

Нам є кого обрати замість маркерів колоніалізму — у нас багато історичних постатей, культурних героїв, і ми маємо на кого дивитися.

Про перекладну літературу та книжки, які відкривають світу Україну

Увесь світ звик, що для цього регіону, який заведено називати Східною Європою, центром є Москва. І якщо щось варто уваги, то воно напевно приходить десь звідти. Сьогодні ці центри тяжіння міняються.

Багато хто думав, що аби зрозуміти Україну, їм достатньо знати щось про Росію. А зараз ці люди усвідомлюють, що Україна — це величезна країна з абсолютно відмінною політичною культурою, історією, підходом до щоденного життя, традиціями. Для них відкривається неймовірний огром інформації.

Одна з ключових книжок для розуміння того, що відбувається зараз в Україні, вже перекладена, — це «Інтернат» Сергія Жадана. Вона багато розповідає про цю війну і про те, як себе в ній почувають, зокрема, цивільні.

Дуже часто люди хочуть знайти одну книжку, яка одразу все пояснить про Україну. Я в таких випадках рекомендую «Браму Європи» Сергія Плохія, бо вона доволі коротка, написана доступною мовою, і розповідає про нашу країну у загальному, глобальному контексті.

Якщо говорити про художню літературу, мені хочеться, щоб було більше перекладів нашого модернізму. Я дуже радію, коли бачу нові переклади «Міста» Валер'яна Підмогильного, бо в цьому романі багато про нас у 1920-і та про те, як рухалася інтелектуальна думка в Україні до того, як її обрубали. А рухалася вона суголосно західним течіям.

Більшість українських сучасних письменників мають хороші знання іноземних мов, вони можуть їхати і свідчити про Україну та разом з книжкою приносити особисту історію. Це можливість глянути у вічі цих авторів і зрозуміти, що вони говорять з тобою однією мовою.

Чи це буде німецька, французька, англійська або іспанська, насправді не визначально — важливо, щоб просто з'являлося більше перекладів з української. Це нагадуватиме про те, що українська література цікава, розмаїта, і кожен іноземний видавець може знайти у ній щось, що працюватиме на його локальному ринкові.

Тут починається розмова про підтримку перекладачів, бо перекладачів з української не так багато. Я сподіваюсь, що коли війна завершиться, ми зможемо масштабувати українські студії по всьому світові з огляду на те, що інтерес до країни зростає і що українська мова тепер є синонімом до свободи. Вона є мовою, через яку можна отримати доступ до багатьох нетривіальних ідей.

Про читання як спосіб заземлитися

Для мене читання ніколи не було ескапізмом. Коли я читаю свіжий роман Ієна Мак'юена, я не забуваю про матеріал про Харків, який редагувала за годину до того. Але в моїй голові починають працювати додаткові механізми, які дозволяють певні читацькі досвіди накладати на актуальну повістку.

Коли ми читаємо «Гаррі Поттера», насправді ми дізнаємось історію про боротьбу з тиранією. А читаючи «Бойню номер п’ять» Курта Воннегута, попри нереалістичні включення ми розуміємо, що це історія про механіку ПТСР (ред. посттравматичний стресовий розлад).

Я переконана, що будь-яке вдумливе читання дозволяє нам зануритись всередину себе. Іноді воно дозволяє нам заземлитися, наприклад як тепер, у дні чергових масових обстрілів Росії. В такі дні доводиться метушитися, вирішувати дуже багато питань, і якщо ти можеш провести час з есеєм, оповіданням чи віршем, ти не втікаєш від реальності, а дозволяєш собі міцніше встати на обидві ноги.

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація і редагування - Дінара Халілова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.