«Україна виборе право бути в європейській сім'ї та вчити європейців не меншою мірою, ніж вони — нас»,

Тетяна Огаркова

Життя після 24 лютого

На початку повномасштабної війни ми зробили коротку перерву в Kult: Podcast (ред. подкаст про культуру, літературу та філософію). Проте коли виїжджали з Києва, до тривожної валізи поклали мікрофони та іншу необхідну техніку. Вже в перші дні ми почали такий собі сімейний марафон англомовного подкастингу, який розповідав іноземній аудиторії, що відбувається в Україні.

Навчання в Києво-Могилянській академії теж обірвалося — остання пара пройшла 23 лютого. Вже було тривожно, але ми все ще вірили, що вторгнення не відбудеться. Викладання призупинилося до 4 квітня, проте вдалося швидко його відновити. До Kult: Podcast повернулися в червні. Зараз ми його дуже активно записуємо, а нещодавно перейшли в YouTube. З моменту відновлення подкасту наша робота спрямована на те, щоб підтримувати ЗСУ. Сподіваємось, що культура теж допоможе повернути мир нашій країні.

Про подкастинг

Записувати Kult: Podcast ми почали у 2020 році. Це був час карантину та ізоляції, але нам із Володею (ред. Володимир Єрмоленко — філософ, співзасновник Kult: Podcast) хотілося поділитися вечірніми сімейними розмовами на культурні теми. Цей перехід в аудіо безпосередньо пов'язаний із коронавірусом. І зараз, під час війни, він теж працює, оскільки подкасти, на відміну від відео та особистих зустрічей, потребують дуже мало зусиль. Нещодавно запустили подкаст про Україну французькою L'Ukraine face à la guerre. Записуємо навіть попри складні умови, адже в Києві й області часті та тривалі відключення електрики: позавчора було 11 годин без світла, вчора — 5.

До вторгнення Kult: Podcast фокусувався на персоналіях та явищах. Наприклад, це могла бути розмова про Луї-Фердінана Селіна, потім — Флобера, романтизм чи авангард. У червні ми вже більше орієнтувалися на проблеми, які цікавлять українців зараз: що таке зло, з чим пов'язана російська агресія тощо. Ми намагаємось використовувати багаж знань з історії літератури та культури, філософії. Давати не просто теорію, а й залучати приклади з всесвітньої історії.

Мрії про майбутнє України

Я вважаю, що ми мусимо думати про майбутнє попри те, що це дуже складно. Щоденні виклики, пов'язані з війною, забирають багато енергії в усіх українців без винятку, проте якщо у нас не буде візії майбутнього, ця жорстока боротьба не матиме сенсу.

Перемога у війні не може бути самоціллю. Дуже обмежено думати про те, що ми прагнемо лише перемогти. Виникає питання, навіщо нам потрібна ця перемога: що ми хочемо побудувати, якими хочемо бути ми та діти в нашій країні. Як це не парадоксально, але саме мрії про майбутнє, де все може бути інакше, дають нам можливість проживати кожен наступний день.

Про волонтерські поїздки

Після повернення з шеститижневої евакуації ми почали активно їздити, спочатку — Броварським районом. Потрібно було розвозити гуманітарку, але у міської влади не було транспорту та бензину, щоб заїжджати в далекі села. Ці поїздки зокрема ми використовували для того, аби побачити реальність цієї війни. Вона не торкнулася нас особисто — наше житло не зруйноване, але бойові дії зупинилися за 3-4 кілометри від нашої домівки. Це дуже важливе історичне відчуття.

Ми були в Бучі, Ірпені, Гостомелі, об’їхали всю північ Києва. Почали їздити у Харків. Скрізь одна й та сама картина жахливих руйнувань та російської окупації. Колективна могила в Бучі нічим не відрізняється від цвинтаря в лісі біля Ізюма. Це все сліди політики Росії проти України.

Мені здається, що чи не найбільші тортури під час війни — розуміти власну безпомічність і неможливість щось зробити. Ми не військові, але прагнемо бути корисними на своєму місці. Є відчуття, що зараз відбуваються історичні речі, і ми маємо бути там.

Про українські голоси за кордоном

Складно було пояснювати сутність нашої боротьби у 2014 році. Зараз же нас хочуть чути завдяки збройним силам. Україна набула суб'єктності, наших письменників, поетів, журналістів, правозахисників слухають. Ми вже не говоримо те, що від нас хочуть почути. Натомість доносимо докази російської агресії, показуємо, що Україна є здоровим демократичним суспільством і мріє про нормальне майбутнє.

Ми говоримо про справедливість: мир неможливий, якщо не буде справедливого покарання для агресора. Це війна про те, чи ми дозволимо праву сили превалювати принципам справедливості та свободи. Це війна не лише про Україну, а й про континент та, можливо, навіть всю планету. Якщо залишити цю агресію непокараною, будь-який авторитарний режим може робити те саме і йому за це нічого не буде.

Про зміну архітектури Європи

Відбуваються масштабні зміни в усвідомленні того, як Західна Європа має себе позиціонувати. Вони починають розуміти, що українці більш жертовно реалізують цінності, про які всі звикли говорити, але які давно перестали бути предметом боротьби. Перемога України у війні змінить усю європейську політичну архітектуру: стосунки між «старою» та Східною Європою будуватимуться не на передачі досвіду і навчанні, а на більш паритетних умовах. На нас не будуть дивитися згори вниз. Ми маємо навички та енергію, яких багатьом західним країнам зараз бракує. Україна виборе право бути в європейській сім'ї та вчити європейців не меншою мірою, ніж вони — нас. 

Словосполучення «європейський рівень» або, як ще кажуть, «євроремонт» — це метафора чогось досконалого та цивілізованого на відміну від пострадянського. Думаю, що люди, які виїхали за кордон через війну, побачили, що не все так добре в Європі. Говорити про європейський рівень як взірець вже не актуально. Проте важливо усвідомити, що там є певні базові речі, які повністю закриті на принципах рівності: право на життя, право на здоров'я, освіту. Порівняння, що в Києві краща приватна медицина відповідний сектор у Європі, не дуже правильне. Коли ми говоримо про європейські стандарти, то маємо на увазі забезпечення мінімальних, але життєво необхідних потреб якомога більшої кількості людей. Про цю рівність ми маємо думати в Україні. На нас ще чекає велика дискусія, аби після війни в суспільстві не залишилося травми озлобленості тих, хто постраждав більше за інших. Тут європейський досвід має багато механізмів, які можна буде перейняти.

Про травми війни та фіксування злочинів

В українців дуже складна і травматична історія. Нам завжди бракувало усвідомлення травм та їхнього опрацювання. Якщо подивитися на історію ХХ століття, можна побачити, що Тімоті Снайдер мав рацію, пишучи про Україну як про криваві землі, на яких відбувалися найтяжчі злочини. Проблема ще й в тому, що постфактум ці злочини відповідним чином не проговорювалися та не усвідомлювалися суспільством, а тому їхні наслідки неможливо було лікувати. Теперішня війна Росії проти України може стати першим досвідом, який можна буде вповні осмислити. Тепер ми розуміємо зв'язок часів, згубність замовчування, витіснення та забуття. Ми перебуваємо в такій точці історії, коли можемо піти новим шляхом, але це відбудеться лише після нашої перемоги.

Етап фіксації подій війни надзвичайно важливий для того, щоб усвідомити та донести до максимальної кількості людей те, що відбувається. Проблема з художньою літературою полягає в тому, що реальність набагато потужніша за будь-яку вигадку, і ми всі в один момент це відчули. Неможливо вигадати ті речі, які ми бачимо на власні очі. Буде час і для романів, і для екранізацій, і для фікцій. А зараз треба розплющити очі та йти на зустріч реальності, говорити з людьми. Не вистачить жодної команди для того, щоб описати та задокументувати всі злочини.

Український авангард, який привласнила Росія

Є цілий материк проблем і досліджень українського авангарду, який на початку ХХ століття перебував в діалозі з європейським авангардом, хоча Україна на той момент була в складі Російської імперії. Казимира Малевича досі титрують як російського художника, попри те, що він має польське коріння, жив у Києві та у текстах називав себе українцем. Українська була його другою мовою, а російська — лише третьою.

Є безліч інших імен, які привласнила Росія. Вже декілька років відбувається процес їхнього повернення до української історії. Так звані російські футуристи, або будетляни, формували свій гурток у селі Чорнянка Херсонської області. Тобто це відбувалося на українських територіях, але ідентифікація цих людей була російською. Можна багато говорити також про братів Бурлюків, харківську школу фотографії чи Соню Делоне, яка народилася в Одесі. Вона прожила в Україні всього 5 років, проте в автобіографії писала, що головне натхненне для її симультанізму (мистецький стиль «зображення руху кольору у світлі») йде з дитинства, а саме — з кольорів на українських весіллях, які вона запам'ятала ще маленькою дитиною.

Про українське походження всесвітньо відомих феноменів ми маємо розповідати ще й тому, що впродовж десятиліть Російська імперія, а потім СРСР робили все можливе для того, аби презентувати цих митців, твори та напрями як російські. Все, що було в так званому російському авангарді походило, як правило, з України.

Про заборону російської літератури

Не думаю, що треба заборонити усіх російських авторів хоча б тому, що ворога треба знати в обличчя. Найбільшою помилкою росіян в цій війні було те, що вони нічого не знали та не хотіли знати про українців. Якщо ми хочемо бути сильними, треба говорити не про незнання й табуювання, а про критичне, антиколоніальне прочитання російської літератури з точки зору безкарності, яке б давало деконструкцію того, як це працює. Зазвичай заборона неефективна і має зворотний ефект: все, що заборонене, цікаве.

Зв’язок французької та російської культур

Французька культура має велику кількість ідей про Росію та російську культуру, з якими ми намагаємось боротися. Цьому існує багато пояснень. Українська історія писалася як історія частини Російської імперії в ХІХ столітті і радянської імперії в XX столітті. Відчувається брак людей, які займаються Україною як Україною, а не як складовою імперії.

Певна інерція та кліше десятиліттями існують у французькій культурі, що також була імперською та мислила себе великою. Вони дуже довго не бачили менших країн, а Україну сприймали як частину колишньої імперії. Для людей, які цікавилися цим регіоном, важливіше було знати щось про Росію, бо здавалося, що вона є основним гравцем та щось вирішує. Зараз все це драматично змінюється і ще може радикально змінитися унаслідок завершення війни. Якщо перемога буде українською, Росія не зможе залишитися у формі імперії. Мова йтиме про її розподіл та розпад.

Поступово французи будуть переглядати ці зв’язки, але потрібен час. У Франції є лише одне місце, де професійно викладають українську мову та літературу, — Інститут східних мов у Парижі. А от кафедр славістики, яка насправді є русистикою, безліч. Це пов'язано зокрема з Холодною війною: чим більш напруженими були стосунки, тим більше було таких кафедр. Вони виникали як реакція на ворога, але формували певну кількість еліт, яким тепер важко прийняти той факт, що все життя вони займалися не тим.

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.