«Українська мова взяла на себе державницькі функції й провела народ крізь століття поневолення, окупації та приниження»,

Ольга Дубчак

Перші місяці повномасштабної війни

Доводиться напружуватися, аби згадати, що взагалі відбувалося перші два місяці після 24 лютого. Ми були паралізовані та вирішили взяти режим мовчанки. Березень пройшов повз. З командою навіть не зідзвонювалися, роботи взагалі не було. Ми думали, що видавництво «Віхола» перестане існувати, бо в такий час книжки точно нікому не потрібні. Але ні — люди замовляли та читали.

Ми друкувалися у Харкові — це був один із викликів, коли ми відновили роботу. У місті все зупинилося, друкарням було не до того. Довелося також переглянути тематичний план видавництва. Там були подорожі, історії успіху, науково-популярна література, але ми тоді подумали, що ніхто зараз не буде читати про це.

Дещо із того, що було готове, відправили у друк. Серед них була книжка Максима Беспалова, яку видали невеликим тиражем. Ми вже мали «За лаштунками імперії» Віри Агеєвої, завдяки якій «Віхола» і лишилась на плаву. Книжка буквально почала розлітатися, а ми могли виплачувати зарплати та здавати у друк подальші видання.

«Неканонічний канон»

Коли ми міркували щодо зміни тематичного плану, нам порадили видати щось про Бандеру, бо книжки про нього стали дуже популярними. Але що тут вже напишеш? Я не пригадаю конкретний момент, коли нам спало на думку видавати класику. Проте хтось із команди прочитав пост нашої авторки Тані Лукинюк — вона звернулась до української класики та була вражена, наскільки це глибока й потрібна річ. Тоді ми вирішили: «Справді, а чом би й не класика!». А наш новий генератор ідей Віра Павлівна Агеєва запропонувала назвати цю серію «Неканонічний канон».

Ми вирішили почати з п'яти імен. Це Микола Хвильовий, Валер'ян Підмогильний, Іван Багряний, Майк Йогансен і Володимир Винниченко. Всі тексти будуть з коментарями Віри Агеєвої, Ольги Полюхович та ще кількох літературознавців.

Про видавництво «Віхола»

«Віхола» починалась як видавництво легкого чтива для тих, кому хочеться розслабити мозок. Зараз же вона перейшла в більш серйозні категорії. Мабуть, це сталося ще тоді, коли ми видали філософа Тараса Лютого. «Віхола» вдала, що не помітила, як видала серйозну літературу. Потім з нами трапилась Віра Агеєва і ми перейшли до класики.

Наші книжки повели нас в інший бік. Коли ми розписували нашого умовного читача, вийшла така собі Тетяна — головна бухгалтерка, яка весь день працює з цифрами, приходить додому та хоче розслабити мозок. Іноді Тетяна може їхати у відпустку та взяти щось легеньке почитати. От для такої людини ми і робили свою літературу.

Потім у нас намалювався ще й Василь. Він працює інженером, на обід ходить в кав'ярню і там щось читає. І те, що він читає, — це книги видавництва «Віхола». Так вийшло, що ми забули про Василя і Тетяну, бо тепер працюємо з іншою аудиторією.

Література після війни

Це навіть не прогноз, а очевидний факт, — буде бум воєнної літератури. Він уже відбувся під час антитерористичної операції на сході України, тоді це називалось літературою АТОвців. Буде щось подібне, але масштабніше: спогади тих, хто пережив окупацію, рефлексії на цю тему. Сподіваюся на появу літератури, яка описує філософію української нації.

Оптимістично ставлюся до того, чи стануть більше читати. Наші читачі показали, що навіть під час війни вони готові замовляти книжки. На кожну книжку є електронна версія, хоча частіше замовляють саме паперовий варіант. В людстві перемогла тактильність, яку дає читання з паперу.

Підстрибнули продажі електронних книжок, тому що багато українців виїхали за кордон. Читачі писали, що це вимушена необхідність, і коли вони повернуться до України, будуть знову читати паперові.

Книжки «Чути українською», «Бачити українською», «Перемагати українською»

Команда «Віхоли» не планувала видавати три чи чотири книжки. Вони хотіли, щоб я написала одну. Я не погодилась, бо це була б цеглина, яка тільки відлякувала б. Тому перша книжка — про звуки, друга — про слова, третя — про синтаксис і правила пунктуації. Але так вийшло, що буде ще одна — про мову ненависті та любові.

Я 15 років пропрацювала у видавництві навчальної літератури, зокрема, з підручниками української мови. Мені незрозуміло, яким чином діти в школі мають любити цей предмет. По собі знаю, що підручник з української — це не цікаво. Хотілося написати щось веселе, дотепне, просте та дещо смішне. Коли приклади цікаві, вони запам'ятовуються. Якщо ж я буду просто розказувати про правила української мови, то учень вийде з абсолютно пустою головою.

Мені якось написала вчителька з Одеси про те, що діти там взагалі не хочуть говорити українською. Є стереотипне уявлення, що українська якась не така, а от російська — нормальна. Вона каже, що використовує мої книжки під час навчання, діти сміються і дехто починає цікавитися.

Про перехід на українську мову

Завжди трапляються знайомі та друзі, які соромляться переходити на українську. Їм здається, що вони будуть говорити неідеально і всі будуть сміятися. Одна з задач для мене — показати, що ніхто не говорить правильною українською і це взагалі нікому не потрібно.

У вступному слові «Чути українською» є згадка про страшну вчительку української мови. Читала багато гнівних коментарів, що я ображаю вчителів. Це не так, бо дійсно є такий стереотип, що вчителька як носійка національної ідеї має бути суворою. Ця умовна Ганна Олександрівна зі школи сидить у головах людей, які просто бояться, що скажуть щось неправильно. Цей стереотип треба викорінювати.

У мене одна порада — не боятися. Не існує людини, яка сказала б: «Фу, як ти погано говориш українською, я зараз тобі розкажу, як правильно». Якщо хтось собі таке дозволяє, в мене погані новини для тієї людини. Дуже не люблю виправлення помилок і ніколи сама так не роблю, навіть якщо просять. Я із російськомовної родини, на українську перейшла у 2004 році, тому прекрасно знаю, як страшно, коли ти починаєш говорити не своєю звичною мовою.

Про мову ненависті

Ми називаємо росіян «орками», «москалями», «свинособаками» і ще багато як. Все це добре та потрібно, але краще їх називати «росіянами». Це для них найгірше означення. Різні прізвиська можна використовувати у приватній розмові, але якщо ми виходимо на міжнародний рівень, не треба закордонним друзям називати їх «орками». Це робить із росіян якусь фантастичну субстанцію, а вони реальні.

Зараз всі хочуть писати з малої слова «путін», «росія» чи «москва». Це абсолютно виправдане бажання, але, на жаль, український правопис офіційно такого робити не дозволяє. Це емоційно виправдано, але правописно — ні. Не думаю, що є шанс закріпити написання «росії» було з маленької літери. Правопис керується не емоціями. Немає такого правила, щоб власні назви писати з малої літери.

Про мову любові

Повністю моя наступна книжка називається «Перемагати українською. Про мову ненависті й любові». Що протиставити ненависті, було під питанням, коли я писала її. Проте якось дивилася новини, інтерв'ю зокрема Тараса Чмута, який розказував про нашу зброю. І я побачила, які у нас гарні назви, наприклад, зенітно-ракетних установок чи інших засобів: «Вільха», «Верба», «Кропива». Ця зброя нас рятує та веде нас до перемоги, а ми про це не говоримо. Я не знала, що у слові «вільха» наголос падає на перший склад, а «верба» — взагалі одне з найдавніших слів в українській мові.

Ми все оніжнюємо в нашій мові. Це дуже унікальна українська риса — називати ворогів воріженьками, а війну — війнонькою. Більше ніхто так не робить.

Мовна деокупація

Щодо прикладів мовної деокупації на думку спадають тільки невтішні, як з ірландською чи шотландською. В історії розвитку мов асиміляція завжди призводить до окупації, а от про деокупації нам мало що відомо. Якщо мова вже асимільована під іншу, це все. Наприклад, як та сама білоруська, якою володіло близько 4%.

Українська мова в цьому унікальна. Впродовж всієї історії України державність існувала в мові. Можна сказати, що українська взяла на себе державницькі функції й провела народ крізь століття вічного поневолення, окупації та приниження. Саме в мові збереглась національна свідомість.

Про фемінітиви

Фемінітиви звучать незвично, тому здається, що це кумедно, але боятися їх не треба. Наша мова дає змогу дотримуватися гендерної рівності, за яку бореться весь світ, навіть не напружуючись. В українській мові є купа суфіксів, які готові це робити. Правопис не зобов'язує використовувати фемінітиви. Все, як у нас скрізь, — рекомендовано до вживання.

В українській дуже розвинений суфіксальний словотвір. За допомогою суфікса можна утворити все, що вам потрібно. Далі стане зрозуміло, які з фемінітивів приживуться, а які — ні. Це все буде вирішувати україномовний народ. 

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.