«Ми доводимо всьому світу, що маємо право називатися європейською, а не пострадянською державою»,

Максим Беспалов

Література та подорожі

Цьогоріч я виключно письменник і зовсім не мандрівник. Моя поїздка до Дніпра та Харкова — це найбільша поки що подорож. Бувають роки, коли я більше мандрівник, ніж письменник. Це залежить більше від суспільно-політичних і зовнішніх обставин у світі.

Я часто їздив в Ірландію і навіть написав книжку про неї, тож вирішив, що таку країну, особливо деякі місця, які мене надихають, мають побачити й інші. Мені захотілося привезти туди українських письменників та журналістів. Отже, десь 19-20 березня ми мали їхати в Ірландію. Всі були з квитками та на валізах. Деякі подалися на візу за день до вторгнення, а потім через два дні Ірландія скасувала візи. Але звісно, ми туди не поїхали.

Крім того, було багато подорожей і для себе. Я мав поїхати в Ірландію, на Шлях Святого Якова в Іспанію, у серпні — в Танзанію на велику міграцію тварин. Мав піти на Арарат та Кіліманджаро. Планів було багато, і може, цьогоріч я б теж більше був мандрівником, ніж письменником.

Культура під час війни

Мені подобається фраза Черчилля під час Другої Світової війни. Не знаю, чи це правдива історія, але можливо так і було. Коли міністр фінансів Великої Британії сказав, що треба ще більше грошей на оборону і треба забрати у культури, Черчилль запитав: «А за що ми тоді воюємо?».

Країна, нація, народ — це, зокрема, і культура. Не можна скорочувати ці витрати. Не можна дивитися менше кіно, купувати менше книжок і слухати менше музики. Це дуже важливо для того, що буде з нами всіма після війни. Якщо все помре та висохне без фінансування, то доведеться відновлювати це десятиліттями.

Після 2014-2015 років був справжній сплеск української культури, кіно, музики. До цього ми були якимось придатком до російської культури. Навіть в Україні українська культура сприймалась за залишковим принципом до західної культури та російської. 

Окрім того, культура — це й рефлексія. Будь-яка травма рефлексується не лише в кабінеті психотерапевта, а і через культуру. В першу чергу, через кінематограф та літературу. На книжковому форумі у Львові багато говорили про культуру під час війни. Тоді Олександр Михед (український письменник та куратор — прим.) запропонував літераторам не рефлексувати через художню літературу, поки триває війна, а робити це натомість через нонфікшн. Варто, щоб ця війна закінчилась і була осмислена, а потім вже конструювати художню літературу. Давайте поки фіксувати те, що є.

23 лютого я ще писав. 24-го планував робити те саме. Повернувся до літератури 3 березня, коли зрозумів, що без цього не витягую. Треба було відволікатися, інакше я просто збожеволів би. Через літературу я боровся зі стресом, страхом та відчуттям безпомічності.

Нові книжки

Минулого року почав писати документально-художній роман про Шлях Святого Якова. Іспанською цей паломницький маршрут називають «El Camino de Santiago» або ж просто «Сamino» — «шлях». До кінця літа я закінчив роман та назвав його «Найкраща книжка про Каміно». Звісно, я не вважаю, що вона найкраща. Назва — це фактично пасхальне яйце. Проте видавництво сказало, що це занадто зухвало і ми додали підназву.

Є книга, яку я пишу вже три роки, — «У пошуках Єви». Вона про українську еміграцію в Америку на початку ХХ століття, пандемію іспанки та Першу Світову війну. Ці дві книжки дозволяють мені переживати те, що відбувається, і вкладати маленькі цеглинки у вавилонську вежу української культури.

«У пошуках Єви»

У 2013 році мій добрий знайомий мандрував Пенсильванією та заїхав у Централію — велике шахтарське місто на кілька тисяч населення. У 60-х роках там почалась підземна пожежа, яка триває досі. Місто змушені були переселити, і єдине, що там залишилось — церква на скелі та кілька цвинтарів. На одному з таких цвинтарів були кілька могил з написами кирилицею, але точно не російською. Я зрозумів, що це язичіє — штучна мова західної України кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це літературна мова, нею не розмовляли, переважно писали та використовували у церкві. На могилах було написано, що там поховані мати та донька: Єва та Марія Ориняк. Вони загинули з різницею в кілька тижнів у 1918 році. Мабуть, від пандемії іспанки.

Я знайшов в Україні родичів Єви Ориняк, нащадків однієї з гілок цієї родини. Віртуально знайшов також родичів в Америці. Кілька років вони не відповідали, але в перші дні війни повномасштабної мені один з них написав листа та порадив звернутися до іншого члена родини. Ця людина мені дуже допомогла, розказала купу інформації та надіслали фото Єви та Марії Ориняк.

Половина мого роману — це історія пошуку. Під час пандемії та війни про пандемію та війну. А друга частина — художня новелізація про родину Ориняків від початку ХХ століття до сьогодення.

Резиденція в Ялті

У мене є мрія: після деокупації Криму купити будинок в Ялті та зробити там постійну літературну резиденцію. Вона буде переважно українською та кримськотатарською, проте туди зможуть приїжджати автори з усього світу. Я тримаю в голові цю думку та відверто про це пишу. Якщо ти не проговориш якусь ідею, вона може десь загинути під тиском всіх інших ідей. Такі великі ідеї завжди потрібно озвучувати.

Український схід та міжрегіональні відмінності

Я ніколи не дивився на схід якось недостатньо близько. Це мій регіон, я тут народився і прожив до 30 років. Ніхто не сприймає український схід як місце, куди варто поїхати. Переважна більшість львів'ян далі хорди Одеса-Київ не їздила.

У кожній країні світу є відмінності між регіонами, містами, селами. Нам потрібно говорити про те, що відмінності — це нормально. Багатоголосся, багатоаспектність у будь-якій країні — це її сила. Коли все «під одну гребінку» — це тоталітаризм, Радянський Союз, проте навіть він не зміг це побороти. Можна уявити стілець: чим більше ніжок у цього стільця, тим міцніше він стоїть. Не може стілець стояти на одній ніжці, на одній ідентичності. Ніде не буває однієї ідентичності.

Франція, наприклад, дуже сильно регіонально поділена. Там є Нормандія, є Ланґедок, є Бретань, але ніхто не каже про сепаратизм у Франції. Це різноманіття — багатство Франції. Те саме має бути в Україні. Ми маємо говорити, що різноманіття це добре: українська мова, угорська, польська, російська, кримськотатарська, болгарська, румунська. Є різниця навіть між Дніпром та Запоріжжям. Це нормально і давайте на цьому зійдемось.

Міф Дніпра

Я дніпровський автор, що живе у Львові. Коли я приїжджаю сюди, я львів'янин, що повертається на батьківщину до Дніпра. Проте через вісім років життя у Львові у мене вже подвійна ідентичність. Ніколи це з мене не піде, поки я буду пам'ятати оцей от запах Дніпра (річки) в липні, коли він цвіте. Ніколи мене не залишить ця дніпровська ідентичність.

Віктор Домонтович (український письменник — прим.) не писав напряму, що Дніпро — місто абсолютно без міфу. Він був не згоден з козацьким міфом, який намагалась зробити наріжним у Дніпрі й усій Україні. Він вважав, що цей міф застарілий, на ньому не може ґрунтуватися модерна українська і навіть регіональна культура.

У Дніпрі є ґрунт, а зараз будується вже сучасна ідентичність міста. З'являється один рух, інший. Це хвиля, яку важко буде зупинити. Через 10 років ми будемо сміятися, згадуючи розмову, чи є в Дніпрі ґрунт. Львів над власним брендом працював 20 років, тому там є міф. Дніпро над цим тільки задумується. Якщо ми хочемо, щоб турист поїхав на український схід, то треба працювати над брендом сходу.

Дата заснування Дніпра та тягар імперіалізму

Потрібно переосмислити День міста у Дніпрі: не казати про 246 років, щобільше, вказувати, що це неправдива дата. Місто не було засновано в другі вихідні вересня. Такий день обрали для святкування в нульових роках, під приїзд Кучми у 2001 році. До цього святкували взагалі в травні.

Коли ми говоримо про 246 років, йдеться про Катеринослав другий. Зараз це Підгороднє — місто на лівому березі, на річці Самара. Попередньо його розселили, бо територію затоплювало та були епідемії холери. Тоді його треба було перенести в інше місце — на пагорби.

На місці ж сучасного центру Дніпра був населений пункт Половиця з кількома тисячами людей, церквами та ринками. Коли вирішили перенести Катеринослав на ці пагорби, просто взяли вже наявне поселення та почали будувати кілька нових вулиць. Наприклад, Єфремова — перша вулиця міста, що була побудована імперською владою. Тобто росіяни приїхали, взяли, що вже існує, трішечки «підмарафетили» і назвали своїм. Тепер більшість містян живе в імперській парадигмі.

Тут вже було поселення, яке існувало понад сто років. Щобільше, поки будувався Катеринослав другий, адміністрація перебувала в Нових Кодаках — великому місті на 5-6 тисяч населення, що було центром Новокодацької паланки. За сучасними мірками, це був районний чи навіть обласний центр. Імперська влада просто поєднала Половицю з Новими Кодаками та назвала це Катеринославом.

Російська імперія та її нове втілення Радянський Союз розповідали, що тут нічого не існувало до Катеринослава. З точки зору централізації було вигідно казати, що тут було Дике Поле, поки сюди не приїхала Катерина та Потьомкін. Тут не було Дикого Поля. Тут була цивілізація.

Зараз від влади залежить переформатування свята Дня міста. Треба забути про 1776 рік як рік заснування міста. Воно було засновано, але не тут і не те.

Нобелівська премія та голос України за кордоном

Наші лауреати, «Центр Громадянських Свобод», вважають, що отримати Нобелівську премію — величезна честь для них. Зокрема, в компанії «Меморіалу», який понад 30 років робить свій внесок в розвиток громадянського суспільства та історичної правди в Росії, та Олеся Біляцького, який вже кілька років сидить у в'язниці за правозахисну роботу в Білорусі. Для них жодного скандалу нема, бо всі три лауреати дійсно її заслуговують.

Українське суспільство рефлексує по-своєму. Є неприємний осад через те, що дали всім разом, бо нас досі сприймають в постімперській парадигмі як єдине ціле, що займається однією справою. Захід живе в зовсім в іншій парадигмі.

Можливо, кілька років тому ми сприйняли б інакше цю Нобелівську премію. Зараз наше суспільство вже зробило кілька кроків в розумінні колоніалізму та постколоніалізму. Ми подолали цей шлях, коли ми були колишньою країною Радянського Союзу. Зараз ми доводимо всьому світу, що маємо право називатися європейською, а не пострадянською державою. Але що зробити, щоб донести цей меседж? Говорити протягом багатьох років на всіх майданчиках. Усім, хто готовий слухати та всім, хто поки не готовий слухати. Це процес не на рік чи місяць. Це процес на десятиліття.

У мене колись в Іспанії запитали, що таке Україна. Я відповів, що це модерна країна, де розвинена ІТ галузь, де є хмарочоси, крута гастрономія, високий рівень сервісу. У нас «Південмаш», який будує супутники та ракети, що літають в космос. Коли люди дізнаються про це та дивляться на фото, вони дивуються, що таке може бути на кордоні з Росією. Ми не доносимо цю частину себе. Ми доносимо те, як ми боремось за свободу, але не доносимо те, чим ми вже є.

Ми європейська країна, яка прагне бути невіддільною частиною європейської цивілізації, будувати громадянське суспільство і бути не гірше за інші європейські держави. Нам треба казати, що на нас є величезна пляма тоталітаризму та імперіалізму, але ми намагаємось це побороти. Проте в першу чергу варто спонукати іноземців цікавитися нами, як свого часу цікавилися Польщею, Угорщиною, Румунією.

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.