EN / UA

«Багато років, вивчаючи радянське, російське, ми не вивчали наше»,

Антон Слєпаков

Шлях на сцену

У мене він почався, як у всіх, з дитинства, коли я просто мріяв робити щось цікаве. Побачивши, що в нашій спальні є лискуча шафа, де видно відображення, я брав тенісну ракетку й уявляв, що я музикант. Потім почав вчитися грати на гітарі, створювати гурти. Перший мій рок-концерт відбувся на першому чи другому курсі інституту за часів зародження незалежності — в 1991 році. Я пішов з четвертого курсу Херсонського педагогічного університету, тому що мене захопив рок-н-рол.

Містом № 2, широко відомим у моїй біографії, став Дніпро. Серед поціновувачів альтернативної музики, мабуть, я і досі вважаюся дніпрянином. На жаль, є така річ, і вона не нова: якщо ти хочеш робити щось більш помітне, то маєш їхати в столицю. Кожен раз, коли приїжджаю в Дніпро, я відчуваю цю проблему. Дуже багато людей поїхало.

Про першу серйозну творчість

З самого початку я прагнув, щоб все, що я роблю, мало гарний вигляд. Нікому не хочеться бути «шкільним» чи «тусовочним» музикантом. Повноцінно це вдалося тільки у Дніпрі, коли утворився «Я и Друг Мой Грузовик» і ми почали їздити в інші міста. Одна справа, якщо ти граєш у Дніпрі й там всі свої. Інша історія, коли ти ще в 90-ті приїжджаєш в «безінтернетне» місто без музичної преси й люди кажуть: «Вау! Оце творчість! Я такого тут ще не чув».

Про спільний «пострадянський» простір

Людям, які виросли в незалежній Україні, дуже важко пояснити, чому в нас тоді був настільки близький простір з Росією. З розпаду союзу пройшло менше ніж 10 років, ще не відчувалося такого відокремлення. Ми виросли в радянській парадигмі ніби-то дружби народів, що ми всі «постсовєтскоє пространство» та одне спільне ціле. Ні в кого не було питань, навпаки, раніше вихід на медійний ринок обов’язково відбувався через Москву. Якщо ти відомий там, тобі автоматично буде легше щось освоювати в Україні. Майже всі колективи, ті самі «Грузовіки» чи «5'nizza», зайшли до свідомості українців через росію. Навіть Океан Ельзи стали стадіонною групою, здається, в Москві, і повернулися вже відомим гуртом в Україну.

Про Булгакова та повалення власних ідолів

Мені дуже важко вирвати своє коріння: я навчався в радянській школі, а потім вступив на вчителя російської мови та літератури. Проблема в тому, що багато років, вивчаючи все те радянське, російське, ми не вивчали наше. Ми знаємо, що це дім Булгакова, але не в курсі, який український автор там жив до нього. Ще з десяток цікавих українських письменників ми не вивчали та не знали.

Забагато честі Булгакову — мати такий музей, я не вважаю його українським письменником. Це росіянин, який виріс, жив у Києві та транслював свої російські наративи. Це те саме, якби до Києва приїхав узбецький автор і транслював узбецьку парадигму. Тільки тому, що він жив у Києві, вважати його українським автором, — це перебільшення. А в нас так автоматом виходить із росіянином.

Взагалі історія перекручена в цьому плані: «Здєсь останавлівался сам Пушкін! Це таке історичне місце». Треба до всього ставитися спокійніше, навіть якщо хтось колись тут жив: користувався каналізацією, пив каву. Це живі люди, ми самі робимо з них ідолів. У мене завжди була така парадигма — вбий своїх ідолів.

Культура та війна

Культура — це невіддільна частина будь-якого процесу. Життя має тривати, війни інколи йдуть десятиріччями. Ми не можемо сказати, що це не на часі, немає ні музики, ні кіно, ні поезії, ні літератури. Тільки війна, тільки забезпечення військових. Так не буває: людина приходить додому і має на щось перемкнутися. Вона не може 48 годин бути в парадигмі зброї.

Окрім того, культурний спротив — це теж впливовий інструмент, що допомагає збирати гроші на нагальні потреби. Ми не можемо сидіти в чорному одязі в чорній кімнаті.

Звичайно, зараз ти маєш вдвічі сильніше фільтрувати, який контент виробляєш. Якщо він є занадто розважальним, це дивно слухати. Але все одно виходиш на вулицю, а маршрутники продовжують їздити, лаятися з пасажирами, кондитери печуть круасани. Може, це теж не на часі? Може, треба тільки суворий хліб? Такий, щоб ти не міг розгризти. Війна ж.

Проєкт warнякання

Після початку повномасштабної війни тижні два я не міг нічого слухати, читати, дивитися. Перший трек з'явився приблизно 7 березня, а про початок warнякання ми оголосили вже наприкінці місяця. Це поетично-музикальний-електронний проєкт, який виник на основі моїх віршів і музики Андрія Соколова. Ми мали з ним вже спільні проєкти та збиралися робити ще один, до речі, за участі дніпровських музикантів. Проте ці плани були повністю зруйновані, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Шок минув, і до мене прийшли перші усвідомлення та рядки, рими, які я просто зафіксував. Це перший альбом, який ми створюємо в реальному часі. Всі інші релізи були концептуально продумані, а тут це відбувається у прямому ефірі, у всіх на очах.

З одного боку, страшно, що війна стала таким тригером та натхненням: пишеться текст за текстом, кінця і краю цьому не видно. З іншого боку, я майже не думаю, немає зараз можливості відрефлексувати. Все відбувається тут і зараз.

Про трансформацію відчуття страху

З’явився тваринний страх. Я такого раніше не відчував. Звичайно, ти завжди думаєш, ніби от вийшов із дому і, може, якась цеглина впаде чи ще щось. У херсонському періоді в мене була така теорія: якщо з людиною трапилось щось неприємне, то її обігнала вантажівка зі щавлем.
Зараз ми опинилися в ситуації, коли не від нас залежить, чи прилетить у твій дім щось, чи дійдеш ти до перехрестя, чи ця повітряна тривога — це просто ще одна тривога чи вона дійсно фінальна? Ти не знаєш.

ВГНВЖ

ВГНВЖ зараз на паузі, але ми в будь-який момент можемо зібратися. На жаль, війна порушила і наші плани: ми хотіли займатися абсолютно новою програмою, були певні чернетки, але зараз не уявляємо, як їх втілити. Ми довго були всі в різних містах та хотіли нарешті зібратися в одному просторі та творити в реальному часі, бо під час ковіду це не виходило. У результаті був один концерт ВГНВЖ на чеському фестивалі. До цього останній раз виступали за два тижні до вторгнення в харківському клубі на Салтівці, який не впевнений, що досі існує.

Зміна мови та російськомовні пісні

Я дуже хотів писати українською, але у мене не виходило, слабкі були ці тексти. У 2016 році Довженко-Центр запропонував озвучити німе кіно — фільм 1926 року Георгія Тасіна «Ордер на арешт». Вагомою складовою там був голос та тексти, до цього всі подібні супроводи були інструментальні. Я придумав зробити ще один вимір, таке собі лібрето, голос збоку, а письменник Олександр Михед допоміг перекласти та адаптувати літературно мій текст. Після цього мені захотілося повноцінно перейти на українську.

Потім несподівано приходять дві пісні українською з альбому «Референс». Не знаю, як перемкнувся оцей тумблер, вимикач, але я подумав, що не треба боятися, треба робити. Я дуже щасливий, що канал того, хто вкладає в тебе певні набори рядків, шарашить на повну. Після цього мені не довелося повертатися до своєї рідної російської мови.

Що робити з російськомовними піснями ВГНВЖ — досі відкрите, дискусійне питання. Ще до повномасштабного вторгнення мені дуже не хотілося на концертах співати всі ці «Шлємафони». Тепер нам треба або робити нові пісні, щоб всі забули старі російськомовні, або знаходити компроміси з собою.

Перехід на українську — річ достатньо логічна. Мені стало «впадло» спілкуватися російською ще у 2014 році, одразу захотілося відокремитися від росіян. Ні для кого не секрет, що в нас дуже багато русифікованих територій, колонізованих колись Росією. Не можна, звісно, нікому нічого нав'язувати, але має бути такий рівень самосвідомості, що ти українець і не можеш казати: «Вы знаете, я вообще из Днепра, тут не говорят на украинском». Я коли почув цю фразу десь на вокзалі Перемишля, мені було дуже соромно, що це мої співвітчизники. Розмовляти українською в Україні — це нормально, природно і взагалі це наш код.
Перше, що роблять росіяни, — завозять підручники, закреслюють всі українські вказівники населених пунктів і нав'язують нам ідею великої, могутньої російської мови.

Дніпро і «Грузовіки»

З учасниками гурту «Я и Друг Мой Грузовик» ми познайомилися у Дніпрі на фестивалі в парку Шевченка, де Ростислав Чабан і Володимир Бусил були ведучими. Вони запросили мене стати вокалістом їхньої групи, тоді я відмовився. Але коли повернувся в Дніпро влітку 1997 року, то згадав про таку шикарну пропозицію і запропонував їм вигадати щось третє. Вони погодилися. У нас були тільки бас-гітара та барабани, і я на вокалі. Це звучало оригінально і сміливо та, як нам здавалося, мало плани на життя.

Святковий концерт гурту «Я и Друг Мой Грузовик», що мав відбутися 12 червня 2022 року, офіційно перенесений. На коли — залежить не від нас, а від того, коли до наших міст повернеться повноцінне мирне життя. Якби нам цього року запропонували б робити реюніон, у нас були б певні сумніви. А так, ми погодилися ще рік тому, тому винні цей виступ людям, нашій фанбазі.

Останній концерт «Грузовіків» відбувся наприкінці літа 2012-го року. Вийшов він спонтанний, бо ми не знали, що він останній. Це було на весіллі нашого барабанщика Дениса Швеця і художниці Аліни Гаєвої. У нас не було інструментів, тому що ми не збиралися грати, а я був чомусь у вишиванці. Ростислав Чабан взяв на бас-гітару Максима Грусевича і ми зіграли кілька композицій в імпровізованому форматі, де не було гітарних ефектів. Поздоровили молодих і через півтора місяця розпалися.

Подкаст записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Транскрибація подкасту: Оля Василець.
Редагування: Аліна Стаменова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.