«Не варто чекати, що імперія відрефлексує себе сама»,

Маріам Найєм

Про життя до та після 24 лютого

До великої війни я працювала UX-дизайнеркою й рісьорчеркою та вже жила за кордоном. Якщо забрати ту частину життя, де я думала, як себе прогодувати, весь вільний час приділяла культурології. Мені невротично подобається дізнаватись щось нове, тому теми колоніалізму, впливу різних культур були в мене в голові й до повномасштабної війни, але говорити про це не було так на часі.

Я прокинулась 24 лютого в стані абсолютного шоку, відчуваючи провину та розгубленість. Почала думати, що можу робити, поки друзі в Україні збирають свої «тривожні валізки», а я знаходжусь за кордоном, намагалась зрозуміти, яка в мене роль в цій війні. Оскільки я володію англійською та маю час, щоб транслювати весь цей біль у слова (бо коли над тобою літають ракети, це робити набагато важче), вирішила писати про Україну на англомовну аудиторію.

Також помітила, що є певні прогалини в комунікації тем расизму, націоналізму в Україні та вирішила, що про це теж можна поговорити. Якраз для цього завела сторінку у Twitter.

Що стосується українськомовного середовища — у нас багато наслідків колоніальної культури, але про це мало говорили відкрито в публічному дискурсі. Насправді так відбувалося тому, що імперіалістичній культурі було невигідно, щоб колоніальна культура відрефлексувала та зрозуміла свою колоніальність. Зараз прекрасний час для рефлексій, тому я почала транслювати те, що сама читаю і дізнаюсь про імперіалізм та колоніалізм.

Про російський та європейський імперіалізми

У всіх імперій багато схожого: вони централізовані та збагачуються коштом інших. Велика частина прогресу — наукового, наприклад, — відбувалась саме в імперіях внаслідок того, що когось використовували. Тобто, з одного боку, імперії принесли нам певний розвиток, а з іншого — цей розвиток відбувався коштом колоній.

Є ідея, що західний імперіалізм себе вже відрефлексував, але це не зовсім так. Не було такої ситуації, де б представники європейських імперій сіли, поговорили і зрозуміли, що бути імперією — погано і неправильно. Просто в певний момент вони почали програвати у своїй колоніальній війні. Деколонізація стала наслідком цього програшу.

Не варто чекати, що імперія відрефлексує себе сама, віддасть владу і вирішить більше нікого не використовувати. Імперія — це система, яка постійно має бути в русі, вона не може бути сталою через свої розміри. Якщо імперії не розширюються, вони зменшуються, і це початок кінця.

Різниця між російським та європейським імперіалізмами полягає в тому, що де-факто європейського імперіалізму вже не існує. Досить багато європейців вважають, що їхня культура головна, а цінності — домінують, але тут вже йде мова про спекуляції та конфлікт культур.

Натомість Росія досі є імперією. Звісно, в іншому вигляді, ніж 100 років тому, але багато ознак імперії для неї ще актуальні. Те, що Росія робила з Україною до 2014 року, теж було імперіалізмом, але він мав іншу форму. Необов’язково приходити та забирати владу «зеленими чоловічками» — достатньо просто підкупити певну частину уряду, яка почне працювати на імперію, і з часом в Україні не залишиться самостійних політиків з проукраїнською позицією. Росія так само робила в Сакартвело (Грузії), Казахстані та інших країнах.

Є декілька причин, чому про російський імперіалізм у світі говорять недостатньо. Часто це пояснюється тим, що люди пов’язують Росію з комуністичними ідеями, а однією з головних складових ідеології Радянського Союзу була теза, що він звільняє людей від колоніалізму. Але де-факто це так не було. В тому, що тему російського імперіалізму погано просували в Україні, я бачу проблему Міністерства культури, адже саме ця установа повинна була цим займатися.

Про деколонізацію в інших країнах та релевантний для України досвід

Досвід інших держав-ексколоній точно не можна прямо переносити на Україну. Не тому, що ми унікальні, — унікальні всі. Простих рішень не буває, особливо у сфері культури, яка насичена багатьма контекстами.

Проте ми можемо дивитися на приклади інших країн і думати, що спрацює в наших умовах, а що — ні. Наприклад, історію деколонізації Індії у нас не вийде відтворити, бо британці не вважали населення Індії англійцями. Москва проводить зовсім іншу політику імперіалізму — вона не говорить, що Україна є її колонією, а натомість наче «розширює» межі Росії.

Для нас ближче історія взаємодії Англії з Шотландією, Ірландією та Уельсом, де люди більш подібні між собою. Їхній досвід може слугувати для нас прикладом, адже для таких відносин мова є основним маркером. Ми теж зовнішньо схожі з росіянами, ми живемо поруч. Те, що нас розрізняє найбільше, — це мова. Тому, як і колишнім британським колоніям, нам треба робити все, щоб українська мова відчувала себе стабільно і не перебувала під загрозою.

Про російський пропагандистський наратив щодо нацизму в Україні

Пропаганда тому і працює, бо вона базується на частковій правді. Пропагандисти беруть невеликий факт або інцидент та добудовують на його основі свою історію.

Коли білі українці говорять, що в Україні немає расизму, це виглядає так, ніби ми вдаємо, що цієї проблеми не існує. Насправді є українці, які відчували на собі расизм. Тому у своїй комунікації я не граю в гру, що в Україні все ідеально. Я беру факт того, що в Україні, звісно ж, існує расизм, але обов’язково звертаю увагу на те, що расизм є в будь-якій країні. На жаль, це частина людської поведінки.

Кожного разу, коли хтось розповідає якісь страшилки про нацистів в Україні, я наводжу статистику про кількість націоналістів при владі. Інакше ж це все спекуляція. Націоналістської репрезентації в українській владі майже немає, якщо порівнювати з країнами Європейського Союзу.

Кожен раз, коли ви спілкуєтесь про це за кордоном, пам’ятайте, що ваші емоції нівелюються. Ви можете кричати, що в Україні немає расизму, Росія це все придумала, і тоді люди почують, що у вас є емоції. Але якщо ви хочете, щоб вас послухали, потрібно взяти статистику і факти та доступно розповісти про них. Спокій і мова фактів — це головна контрпропаганда.

Про кроскультурність та пошук власної ідентичності

Маріам народилася та виросла в Києві. Її мама з України, а тато з Афганістану.

У 2011 році мій університетський викладач з філософії спитав у мене та однокурсників, що, на нашу думку, робить людину українцем або українкою. Він сказав таку фразу: «я вважаю, що українці — це всі ті, хто розмовляє українською мовою». Тоді у повсякденному житті я була російськомовною людиною, мене це дуже сильно вдарило.

Після цього я декілька разів подорожувала у США, де вперше почула, як люди називають себе американцями якогось походження (ред. китайського, французького, і т.ін.) і в них немає з цим ніяких проблем. Тоді я почала глибше досліджувати тему ідентичності та зрозуміла, що в моїй ситуації є мінуси та плюси. Саме через те, що я начебто не до кінця «правильна» українка, відчувала, що маю бути набагато уважнішою до української культури. Я більше заглиблююсь в неї, бо мені треба краще зрозуміти себе і цю частину своєї ідентичності.

Для мене важливим етапом було усвідомити, що тільки мені вирішувати, ким я є. І я вирішую, що я українка афганського походження. Так, щось мені невідомо про Україну, якісь елементи української культури пройшли повз мене, але я вважаю, що виконую свої громадянські обов’язки. Я цікавлюся українською культурою і намагаюся залатати якісь прогалини в її розумінні. Але так само визнаю, що в мене є й інший культурний досвід, який теж може бути корисним для українців.

Оця сфокусованість на українському етносі — абсолютно логічний наслідок того, що українців весь час намагаються вбити. Це нормально, бо в першу чергу ти надягаєш кисневу маску на себе. Тому в мене тут взагалі немає питань до українського суспільства (ред. щодо сприяння інтеграції міжкультурних українців).

До того ж я бачу, що люди в Україні адаптуються, стають більш відкритими до інших культур — це питання часу. Також це залежить від того, як часто люди з кроскультурним бекграундом будуть відкрито говорити про свої проблеми у процесі самоідентифікації.

В самій Україні є багато різних етносів. Нам треба розібратися з тим, як вони себе почувають, переконатися, щоб всім було комфортно і всі відчували себе залученими. Оскільки велика частина наших політичних систем працювала на проросійські наративи, довгий час ніхто не займався об’єднанням українців. Але ми цю роботу вже виконуємо зараз, тому думаю, далі буде краще.

Про пострадянськість як концепт

На щастя, сучасна Україна має достатньо культурних артефактів, щоб про нас не говорили виключно як про пострадянську історію. У зовнішній комунікації нам треба зміщувати акцент з цієї пострадянськості на інші аспекти нашої ідентичності. Наприклад, на те, які українці сильні, консолідовані та кооперативні.

Люди за кордоном навіть не уявляють собі структуру та масштаб українського волонтерства. Ті речі, які для нас вже давно рутинні і нормальні, на заході сприймаються як історії максимальної сміливості. Вони дивують та шокують в позитивному сенсі, демонструють нашу віру в те, що ми робимо, та в неминучу перемогу України, бо в нас навіть немає іншої опції. Я думаю, про це треба більше розповідати.

Проте для того, щоб рухатись далі, нам потрібно відрефлексувати радянський період української історії та зрозуміти, як він на нас вплинув. Усвідомити, наскільки ми класні, що попри абсолютну цензуру радянської влади у нас були культурні артефакти, створені саме в Україні. Ми не можемо ігнорувати, що такі художники як Віктор Зарецький та Алла Горська існували в часи Радянського Союзу, адже ця система вплинула на їхнє мистецтво.

Варто говорити про те, що є велика кількість радянського мистецтва, важливого для українців, але водночас пояснювати, чому в пам’ятниках Леніну немає жодного сенсу. Нам також треба чітко зрозуміти, що в нас забрала радянська влада і відгорювати це, бо процес горювання теж важливий для постколоніальних країн.

Про шкільний курс з української літератури

У вересні минулого року Маріам запустила YouTube-проєкт «Афгано-український літературний дует», в якому вона в ролі учениці наново проходить шкільний курс з української літератури разом з подругою-літературознавицею.

Знання про те, що Росія — імперія, яка колонізувала Україну і довгий час впливала на її культуру, повинно бути включено в шкільну програму. При чому не тільки в історію, але й у мову, світову та українську літературу. Перший раз німці дізнаються про Аушвіц у вісім років. Звісно, дітей туди не водять, але їм розповідають, що така історія була. Вона доволі складна, але це не означає, що її не треба пояснювати дітям.

Елемент страждання в класичній українській літературі, про який всі говорять, є однією з ознак колоніальної культури. З розумінням того, звідки ростуть ноги, ці нарікання зникають, а твори зі шкільної програми починають відкриватися абсолютно з іншої сторони. Я вважаю, що ці зміни в освіті необхідні для того, щоб з Україною такого більше не відбувалось, щоб чітко вивчити цей урок і ніби зробити вакцину.

Велику кількість образів українських письменників у шкільній програмі тягнуть ще з Радянського Союзу. Я б точно змінила ставлення до них як до сакральних постатей без фізичного тіла. Наприклад, абсолютно андрогінний образ Лесі Українки як незайманої музи. А потім ти читаєш в дорослому віці її літературу й усвідомлюєш, що вона була нормальною жінкою, яка відчувала своє тіло, кохала та мала пристрасті.

Образи Івана Франка, Тараса Шевченка теж би змінила. Важливо визнавати, що вони були людьми зі своїми слабкостями та недоліками, які жили нормальним життям. Це не робить їхню творчість менш визначною.

Про допитливість

Допитливість — еволюційно важлива для людей риса. Якби не допитливість, ми б ніколи не дізнались, що м’ясо на вогні набагато смачніше за сире. Проте наша система освіти працює так, що діти бояться ставити багато питань, аби їх не назвали тупими або не відреагували ще якось негативно. Принаймні, коли я була малою, у нас не було культури «помиляйся, але вставай і рухайся далі», швидше «не роби нічого, не помилишся, не будеш ідіотом».

Але я вибрала таку тактику, що апріорі нічого не знаю. Я нічого не знаю про те, що таке бути тобою, про українську літературу чи мусульманську культуру. З такою позицією набагато легше жити, бо зникає страх чогось не знати і водночас з’являється цікавість, бажання ставити запитання.

Під час війни я не чекаю від українців, що вони будуть розвивати в собі емпатію до інших культур. Це неправильно і не має жодного сенсу. В мене є на таке сили тільки тому, що я не знаходжусь під обстрілами. Але якщо у людини є ресурс, є сенс звернути увагу на інші культури, які теж були під впливом радянської влади. Наприклад, перестати називати Сакартвело Грузією — говорити так, як вони самі називають свою країну. Те ж саме з назвами Киргизстан/Киргизія, Ічкерія/Чечня, Білорусь/ Білорусія.

Проте не варто зараз нічого вимагати від наших співгромадян. Якщо в них будуть сили, це трапиться само собою. Зараз основна задача — вижити та перемогти.

Подкаст ПОМІЖ записаний у медіалабораторії Центру сучасної культури у Дніпрі.

Розшифровка подкасту: Дінара Халілова.
Редагування: Дінара Халілова.
Оформлення: Катерина Скіпочка.