Дарія Бадьйор

Після повномасштабного вторгнення ми з моєю колегою, журналісткою та критикинею Анастасією Платоновою придумали проєкт «Розплутуючи імперію». Ми контактуємо із західними редакціями та українськими авторами і спільно створюємо журналістські матеріали, здебільшого, колонки.

Один із текстів вийшов у великому нідерландському журналі De Groene Amsterdammer, для якого історикиня Мейгілл Фаулер написала про український театр у 1920-х роках. Цей матеріал побудований на основі її книжки «Бомонд на межі імперії», яка розповідає про динаміку між центром та периферією. Я тепер цю книжку раджу усім, хто мені на західних майданчиках починає розповідати про Булгакова, щоб вони зрозуміли, що лежить за Булгаковим, і чому з того періоду вони більше нікого не називають, крім нього.

Проте почалося все з мого тексту «Why We Need a Post-Colonial Lens to Look at Ukraine and Russia», який вийшов 9 березня у виданні Hyperallergic. Основа цього тексту з'явилася, коли я була за кермом машини та евакуювалася з Києва до Львова. Їхали ми два дні, часу подумати було дуже багато. Тоді я зрозуміла, що не можу бути нічим іншим, окрім того, чим я вже була.


Наприклад, у сфері кінематографу є певні селектори по регіонах і вони впливають на те, що російське кіно отримує певні преференції, створюючи таким чином дисбаланс у репрезентації фільмів з умовного пострадянського простору. Навіть не Східної Європи, а, на жаль, «пострадянського простору», як вони його називають у багатьох відбіркових та закупівельних комісіях, у музеях.

За допомогою проєкту «Розплутуючи імперію», ми хотіли запропонувати українську оптику на війну, підвищити гучність українського голосу в західних медіа. Пояснити, що ця війна є зокрема культурною й у неї  великий бекграунд. Дати історичний екскурс та запропонувати переосмислення сучасної російської культури — пояснити читачам, що з нею може бути не так, чому вона може бути токсичною.

Для багатьох на заході це відкриття, що культура — не лише красиві витвори мистецтва, а ще й доволі цинічний інструмент, який може слугувати зброєю. Думка ця не нова, але щодо України, Росії та інших пострадянських територій така риторика ніколи не застосовувалась. А якщо й застосовувалась, то лише в нішевих академічних колах.

Ми думали, що нам ніхто не відповість, що доведеться довго стукати  в усі двері, але вийшло навпаки. Виявилося, що західні медіа дуже зацікавлені в тому, що ми робимо. За кілька місяців у нас вийшло 13 матеріалів у різних виданнях.

Зокрема, кінокритикиня Олександра Поворозник написала для Eurozine про те, як Голівуд транслює імперські наративи та образи, про те, що ці образи нав'язані Холодною війною, про зачарованість заходу образом Росії.  Був також текст у польському виданні Blok Magazine від українських художників Лії та Андрія Достлєвих, де вони пояснювали, чому критикувати Росію — це не русофобія, а конструктивна критика та розмова.

Зараз ми працюємо над другим сезоном проєкту, і мій проміжний висновок такий — ми домоглися свого. Багато хто говорить про деколонізацію, про те, щоб переосмислити роль Росії в пострадянському просторі, зрозуміти, що вона насправді є і була імперією, і не лише стосовно України.


На жаль, відкат може статися дуже швидко, бо це усталені структури, які існували дуже довго та якими було зручно рухатися. Українці змушують людей переглядати ієрархії, в яких вони жили багато років.

Наша мета зараз — розширити географію. Тепер потрібно говорити про Східну Європу в цілому і те, як її перевинайти, а також про те, щоцього регіону стосується не тільки російський, а й західний колоніалізм. Треба взяти в союзники Польщу, Чехію, країни Балтії, Балкан, Середньої Азії, Грузію та відкрити їх для себе. Вони про нас знають так само мало, як і ми про них. Це треба виправляти.


Чи багато ми знаємо про Балкани або Кавказ? Чи говоримо ми про Середню Азію, вживаючи імперські терміни? Можливо, нам треба переглянути словник, який ми використовуємо для цього.

В Україні також має місце внутрішня алієнація, іншування. Дискусія навколо Юрія Андруховича не тільки про те, що він мав спільний круглий стіл з російським письменником (Михаїлом Шишкіним — ред.), а й про те, що в нього є давня історія іншування певної частини країни та суспільства.Він є автором текстів, які є імперськими всередині. Якщо ми це не проговоримо, ніякої деколонізації не відбудеться, адже ми самі з нею не впораємося.

Можливо, нам варто надалі трохи змістити фокус з Росії в дискусії про деколонізацію на інші теми. Намагатися знайти спільні знаменники з іншими країнами і подумати про те, яку внутрішню роботу нам треба для цього здійснити . Дуже важливо не застрягати в своєму echo chamber, інакше ми самі виростимо з себе маленьку імперію.